Зненацька Кін випроставсь. Видерся по Терезі. Щойно здійнявшись над нею — а він був на голову вищий, — професор зайшовся гучним сміхом.

— А вона не виросла! — сказав він, сміючись. — Не виросла!

Щоб позбутися примари, Кін вирішив стати на повен зріст за її допомогою. Як же ще дістатися до голови цієї нібито Терези? Адже вона здіймалася перед його очима, як гора. Він витягнеться, зведеться навшпиньки і, якщо вона виявиться все ж таки вищою від нього, зможе з повним правом сказати: «Насправді вона завжди була на цілу голову нижча, все своє житія. Виходить, це таки примара».

Та коли потім він спритно, як мавпа, вибрався нагору, його хитромудрий план розбився об колишній Терезин зріст. Це Кіна не збентежило, навпаки, що могло краще підтвердити його знамениту точність? Навіть уява в нього точна! Кін засміявся. Такий учений, як він, не пропаде. Людство страждає на неточність. Мільярди звичайних людей безглуздо жили й безглуздо помирали. Тисяча поборників точности — щонайбільше тисяча — створили науку. Дати одному з цієї верховної тисячі передчасно померти — це для нещасного людства означало б самогубство. Кін сміявся від щирого серця. Він уявив собі галюцинації простих чолов’яг, які оце його обступали. У них Тереза переросла б їх на голову, дуже ймовірно, що сягнула б навіть до стелі. Зі страху вони б ударилися в сльози й покликали б когось на допомогу. Вони завжди живуть серед галюцинацій, вони навіть не здатні побудувати зрозумілу фразу. Потрібно здогадуватися, що вони хочуть сказати, якщо це тебе цікавить; а найкраще взагалі цим не перейматися. Серед них почуваєшся, як у божевільні. Сміються вони чи плачуть — на обличчі в них завжди гримаса, вони невиліковні, вони всі до одного боягузи, жоден із них не вбив би Терезу, кожен дав би їй замучити себе до смерти. Вони навіть бояться йому допомогти, тому що він убивця. Хто, крім нього, знає мотиви його вчинку? Перед судом, коли він виголосить свою велику промову, це жалюгідне зборище проситиме в нього прощення. Йому легко сміятися. Хто прийшов на світ із такою пам’яттю? Пам’ять — запорука наукової точности. Він досліджуватиме свій феномен доти, доки з’ясує, що той за цабе. Він уже не раз мав нагоду поквитатись із зовсім іншими небезпеками — пошкодженими текстами, відсутніми рядками. І не пригадує жодного випадку, щоб опустив руки. Він домагався будь-якої мети, що її ставив перед собою. Вбивство він теж вважає питанням вичерпаним. На галюцинації Кін не спіткнеться, скоріше вже вона на ньому, навіть якщо вона складається з плоти й крови. Він твердий. Тереза вже давно не подає голосу. Він досміється до кінця. А тоді — знов за роботу.

У міру того, як зростала його відвага й упевненість, якість вистави погіршувалась. Коли Кін почав сміятися, глядачам він іще подобавсь. Щойно він гірко заридав; контраст вийшов блискучий.

— Оце дає! — озвався один.

— Після дощику світить сонечко, — відказав його сусід.

Потім усі споважніли. Комендант схопив себе за ніс. Мистецтво він розумів, але справжній сміх був йому до смаку дужче. Мастак на пам’ять зауважив, що вперше чує, як цей пан сміється.

— Бо чого його розбалакувати! — прогарчав сторож.

Проти такої думки виступив батько відмінника.

— Та краще вже балакайте, пане арештант! — звернувся він до Кіна.

Той не послухався.

— Я зичу вам добра, — додав батько. Він казав правду.

Глядачі швидко втрачали цікавість. Заарештований сміявся надто довго. До його кумедної постати вони вже й так звикли. Комендантові було соромно; він майже дотяг до атестата зрілости, тож і піймався на кілька літературних фраз. Злодій завчив їх напам’ять, небезпечний авантурник! Але його на такі штучки не купиш. Забрав собі, бачте, в голову, що як наплете сім мішків гречаної вовни про вбивство, то йому забудуть про крадіжку й фальшиві папери. Досвідчена поліційна установа вже мала до діла й не з такими випадками. Яким же нахабою треба бути, щоб у такій ситуації сміятися! Скоро він знов заплаче, але вже не на жарт.

Мастак на добру пам’ять обмірковував усе, що набрехав злодій, щоб потім скористатися цим на допиті. Тут стоїть добрий десяток людей, а ніхто ж не запам’ятав жодного слова. Тепер усі розраховують на його пам’ять. Він гучно зітхнув. За його незамінні послуги йому анічогісінько не платять. Він робить більше, ніж усі вони вкупі. Жоден з них нічого не варт. Його коштом живе вся вартівня. Комендант покладається на нього. Весь тягар несе він. Усі йому заздрять. Так наче підвищення на службі вже в нього в кишені. Вони ж бо знають, чому його не підвищують. Ті, що нагорі, бояться його геніальности. Поки він за допомогою пальців систематизував усі заяви, які зробив цей правопорушник, гордий батько востаннє закликав Кіна розповідати далі. Констатувавши, що цьому чоловікові сказати більш нічого, він промовив:

— Краще вже плачте, пане арештант!

Він справедливо здогадувався, що в школі за сміх «відмінно» не ставлять.

Майже всі вже повідпускали своїх сусідів. Дехто вийшов із кола. Кільце розпалося, напруження спало. Навіть не вельми видатні з-поміж цих людей почали складати власну думку. Той, про кого забули, згадав про свою склянку води. Ті, на кого спирався сторож, завважили цього чоловіка й тепер за його зухвале панібратство залюбки надавали б йому по шиї. А сам він загарчав:

— Ти ба, як розбалакався!

Коли Кін знов поринув у свої дослідження, було вже пізно. Врятувати його міг тільки якийсь новий, приголомшливий номер програми. Він ще раз удався до того самого. Тереза відчула, що перехресний вогонь захоплення згасає.

— З мене, перепрошую, годі! — сказала вона; адже він — не чоловік.

Кін почув її голос і здригнувся. Вона позбавила його будь-якої надії, чого-чого, а цього він не сподівався. Він гадав, що вона, коли вже змовкла, і в усьому іншому помалу зійде нанівець. Він саме розчепірив пальці, щоб уже не відчувати примари. Насамкінець, розраховував він, зцілення настане в очах; найважче боротися з оманою зору. Цієї миті Тереза й озвалася. Він не помилився. Вона сказала: «Перепрошую!» Тепер він мусить починати все спочатку; яка несправедливість, робота величезна, його відкинуто на кілька років назад; так він сказав сам собі — й закляк у тій позі, в якій його застав її голос: спина згорблена, пальці на обох руках судомно випростані, зовсім поруч із нею. Замість говорити, Кін мовчав, сміятися й плакати він забув; він не робив нічого. Так він сам легковажно втратив рештки симпатії до себе.

— Клоун! — вигукнув комендант.

Він уже зважився втрутитись, але це слово вимовив усе ж таки на англійський манір; враження освічености, яке на нього справив Кін, було незгладиме. Комендант роззирнувся, щоб переконатися, чи його зрозуміли. Мастак на пам’ять повторив це слово з німецькою вимовою. Він розумів, що камендант має на увазі, й пояснив, що це — правильна вимова. Від цієї хвилини на нього впала підозра в тому, що він знає англійську. Комендант трохи зачекав, як відреагує на «клоуна» вилаяний арештант. Він потерпав, що той скаже щось дуже освічене, й уже приготував таку саму відповідь: «Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут державних слуг не присвячував себе навчанню». Фраза ця йому сподобалася. Він схопив себе за ніс. Одначе Кін не дав йому нагоди скористатися нею, і тоді комендант розлючено закричав:

— Ви, судячи з усього, гадаєте, нібито жоден із присутніх тут слуг не знає, що таке атестат зрілости!

— Де ж пак! — гаркнув сторож. Усе це були підступи супроти нього, супроти його дочки, про яку тепер кожне може плескати язиком що завгодно, не дають дівці спокою навіть у могилі.

Кін був надто пригнічений, щоб хоч поворухнути губами. Процес дедалі ускладнюється. Убивство — це вбивство. Хіба ж ці нелюди не спалили такого собі Джордано Бруно? Он навіть з якоюсь галюцинацією, і то він бореться марно, а де ж йому взяти снаги переконати неосвічених присяжних у тому, що він такий важливий?

— Хто ви, добродію, власне, такий? — вигукнув комендант. — Ви нарешті перестанете мовчати чи ні?