— Панове, — сказав він, — якщо я не буду в Америці, то буду з вами!

Збуджені, хлопчаки хутко розбіглися. Вдома на більшість із них уже чекала лупка.

Фішерле неквапно поплентав вулицею, на якій його чекали костюм і пальто. Відколи він довідався, що потяг відходить рівно об одинадцятій, він почав надавати великого значення пунктуальності й обіцянкам. Іти до кравця, схоже, було ще зарано; він завернув у провулок, ступив до якоїсь кав’ярні, де від пістрявих бабенцій на нього війнуло чимось рідним, і від захвату за свою блискучу англійську хильнув добрячу чарку горілки. Потім сказав: «Thank you!», кинув на шинквас гроші, виходячи, аж у дверях обернувся й вигукував «Good-bay!» доти, доки його почули всі, а тоді потрапив просто в обійми «паспортистові», від якого, коли б не затримався, був би втік.

— О, звідкіля в тебе новий капелюх? — запитав той, дивуючись карликові не менше, ніж його новому капелюху.

«Паспортист» натрапив у цих краях уже на третього свого клієнта.

— Цсс! — цикнув Фішерле, приставивши пальця до губів, а тоді показав ним кудись назад, у кав’ярню. Щоб уникнути подальших розпитувань, він виставив лівого черевика й сказав: — Запасаюся на дорогу.

«Паспортист» зрозумів і помовчав. Така чиста робота серед білого дня та ще й перед самісіньким від’їздом на другий бік світу йому подобалася. Шкода ж було коротуна, який до самої Японії мав добиратися без грошей. Якусь мить він розмірковував про те, чи не тицьнути Фішерле кілька чималеньких купюр, справи в нього, «паспортиста», йшли непогано. Але паспорт і гроші заразом — це вже занадто.

— Якщо в якому-небудь місті потрапиш у халепу, — промовив він радше до самого себе, ніж до коротуна, — іди просто до чемпіона з шахів. Там щось уже та роздобудеш. Адреси ж бо маєш? Без адрес художникові гаплик. Гляди, не забудь адрес!

Цієї поради, кинутої мимохідь, виявилося досить для того, щоб повернути Фішерле під його ліжко. Накивати п’ятами, не попрощавшися, було б невдячністю. Ліжко не винне, що жінка така дурепа. З кишеньковим календарем художник не розлучається. Потяг о першій і п’ять хвилин відходить також точно за розкладом. Рівно о восьмій Фішерле з’явився до кравця. Костюмчик удався, як чудесна комбінація. А те, що ще залишилося від горба, сховалось під пальтом. Майстри привітали один одного, кожен нахвалював мистецтво іншого.

— Wonderful! — вигукнув Фішерле й додав: — А є ж люди, котрі навіть не тямлять по-англійському. Я знаю одного такого. Хоче сказати «thank you», а каже «сенькаю»!

Кравець, зі свого боку, найдужче в житті полюбляв hamandeggs. Два дні тому він зайшов до ресторану, а кельнер його не зрозумів.

— При цьому «day» — це «день», a «three» — це «три», — підхопив замовник. — Тепер я питаю вас: чи є мова ще легша? Японська куди важча!

— Дозволю собі з цієї нагоди зізнатися, що тільки-но ви з’явилися на порозі і я побачив лінії вашої постати, я відразу вгадав у вас блискучого знавця мов. Я цілком поділяю ваші переконання щодо нездоланних труднощів лексичного запасу японської мови. Заздрісники подейкують про десятки тисяч різноманітних літер. Ви погляньте на кричуще убозтво місцевих японських газет. Служба оголошень на допотопному рівні. Мова плодить непередбачувані хвороботворні бацили для економічного життя. Ми страждаємо від усеосяжного піднесення задля розквіту дружнього народу. Ми беремо обґрунтовану участь у марних зусиллях, відколи рана неминучої війни на Далекому Сході ось-ось має загоїтись.

— Ви маєте цілковиту рацію, — промовив Фішерле, — і я про вас не забуду. Та позаяк мій потяг уже скоро відходить, давайте розстанемося друзями на все життя.

— До холодної батьківської могили, — доточив кравець і обійняв майбутнього чемпіона світу.

Коли з його вуст злетіла «батьківська могила» — він мав багато дітей, — кравця пройняла глибока схвильованість і страх. Намагаючись не піддатися смерті, він міцно притис до себе доктора. У ці обійми заплутався ґудзик на новому пальті й відпав. Фішерле розібрав сміх: він пригадав колишнього свого працівника, «сліпого» ґудзикаря. Кравець, ображений за найсвятіші свої почуття, зажадав від Фішерле негайно пояснити, чого той сміється.

— Я знаю одного чоловіка, — пирхав коротун, — я знаю одного чоловіка, який ненавидить ґудзики. Якби його воля, він пожер би всі ґудзики на світі, щоб не зосталося жодного. Ось я собі й подумав: що б тоді робили панове кравці? Як ви гадаєте?

Тепер ображений забув про своє майбутнє в батьківській могилі й оглушливо зареготав. Пришиваючи власноруч ґудзика, він уже вкотре обіцяв надіслати цю чудову ідею до якого-небудь гумористичного часопису — нехай, мовляв, подивляться, може, й надрукують. Він працював без поспіху, щоб посміятися в товаристві. Він любив усе робити в товаристві, навіть сльози, коли він був сам, не давали йому справжньої втіхи. Кравець щиро шкодував, що пан доктор від’їздить. У ньому він втрачав найкращого свого товариша, адже в тому, що вони стали б найкращими друзями, нема сумніву так само, як у тому, що двічі по два — навіки-віків чотири. Розлучилися вони вже на «ти». Майстер став на порозі й довго дивився вслід Фішерле. Невдовзі риси вдатного карлика — вся справа в душі — загубилися за обрисами видатного пальта, з-під якого вдячно виглядали штани знаменитого костюма.

Свій старий костюм Фішерле добре спакував і взяв із собою на вокзал. Уже втретє з’явився він у цій залі — вбраний як на весілля, шляхетного походження, помолоділий. По-королівському байдужно він подав двома пальцями, середнім і вказівним, квитанцію комірному й зажадав свою «нову плетену валізу». Повага службовця змінилася глибокою шанобою. Тими сорочками, що їх каліка ховав пополудні, він, либонь, торгував, а тепер нацупив увесь цей шик на себе. Фішерле обіруч поклав згорток до валізи й сказав:

— Залишмо, як є! Розгортати було б божевіллям.

Біля віконця для чужоземців він запитав по-німецькому й різко:

— Тут можна одержати квиток першого класу до Парижа чи ні?

— Ну звичайно! — запевнив карлика той самий чоловік, який кілька годин тому прогнав його.

Після цього Фішерле справедливо й гордо дійшов висновку, що впізнати його вже не можна.

— Повільно ж у вас повертаються, панове! — поскаржився він з англійською вимовою, все ще тримаючи під пахвою підручника. — Сподіваюся, ваші потяги ходять швидше!

Чи не бажає він узяти спальний вагон, вільні місця, мовляв, іще є.

— Так, прошу. На потяг о першій і п’ять хвилин. Вашому розкладу можна вірити?

— Ну звичайно. Адже в нас тут — один із давніх культурних центрів.

— Я знаю. Зі швидкими потягами це не має нічого спільного. У нас, в Америці, на першому місці — справа. Business, якщо ви трохи знаєте англійську.

Зухвалі манери, якими цей невеличкий панок демонстрував своє повне картате портмоне, остаточно переконали службовця в тому, що перед ним — американець, і сповнили його щонайглибшою шанобливістю, на яку заслуговував американець.

— Я цієї країни зрікаюся! — заявив Фішерле після того, як заплатив і сховав квитка до картатого портмоне. — Мене тут пошили в дурні. Зі мною обходились, як із калікою, а не як з американцем. Завдяки тому, що я блискуче знаю мови, мені пощастило зірвати плани моїх ворогів. Ви знаєте, мене навіть затягували до всіляких розпусних кубел. Добрі шахісти у вас є — це все, що я можу визнати. Всесвітньо відомий паризький психіатр, професор Кін, мій добрий товариш, тієї самої думки. Мене тримали в полоні під ліжком, погрожували смертю й вимагали величезний викуп. Я сплатив, але ваша поліція поверне мені гроші втричі більші. Відповідні дипломатичні кроки вже зроблено. Культурний центр — це непогано!

Не попрощавшись, Фішерле відвернувся. Твердою ходою він вийшов із зали. На його вустах грала зневажлива посмішка. Це йому — про культурний центр! Йому, хто в цьому місті народився й зроду з нього не виїздив; йому, хто знав напам’ять усі шахові газети, хто будь-який ілюстрований часопис читав у «Небі» перший і за півдня вивчив англійську мову! Після цього успіху Фішерле переконався, що може легко опанувати всі мови й поклав собі на дозвіллі, яке йому залишатимуть обов’язки чемпіона світу в Америці, вивчати по дві мови на тиждень. За рік вийде шістдесят шість, більше мов і не треба, навіщо, а на діалекти йому начхати, їх і так знаєш.