Міркуючи про маленьку комірчину й надто велику дружину, він вирішив на календар махнути рукою. Може, він застане її вдома. Вона палко його кохає. Може, вона його не відпустить. Коли щось не по-її, вона одразу в крик і стає на дверях. Тоді ні прошмигнеш повз неї, ні відштовхнеш її вбік — вона ширша, ніж двері. Та й голова в жінки тупа; коли вже «пенсіонерка» в неї щось уб’є, то забуває про свою роботу й цілу ніч сидить удома. Тоді він ще проґавить свій потяг і приїде до Америки надто пізно. Адресу Капабланки не важко буде роздобути й у Парижі. Не знатиме її ніхто там — спитаємо в Америці. Мільйонери знають усе. Повертатися до комірчини Фішерле вже не хотілось. А втім, на прощання він ще раз залюбки поліз би під ліжко, адже там була ніби колиска його кар’єри. Там він ставив пастки й розбивав чемпіонів, блискавкою перелітаючи з клітини на клітину, там панувала тиша, якої не буває в жодній кав’ярні, супротивники там грали добре, бо супротивником був він сам... У «Замку «Павіан» він влаштує собі таку самісіньку комірчину з таким самісіньким ліжком, під яким робитиме хитромудрі ходи, і забиратися під те ліжко буде вільно тільки йому. Прощатися Фішерле відмовляється. Почуття, сентименти нічого не варті. Ліжко — це ліжко. Він і так ще добре про все пам’ятає. Натомість він прикупить собі ще одинадцять таких сорочок, усі сині. Хто спроможеться відрізнити їх одну від одної, той дістане приз. Кравець щось таки тямить у людських вдачах; а щодо тарока нехай помовчить. У тарок грають бовдури.

Він вирушив зі згортком знов на вокзал, забрав з камери схову плетену валізу й повкладав до неї всі сорочки — одну по одній. Зневага комірного змінилася повагою. «Ще десяток таких сорочок, — промайнуло у їхнього власника, — і цей чоловік зсунеться з глузду». Коли Фішерле взяв у руку вже замкнену валізу, та мало не потягла його до вагона, що вже стояв біля перону. Службовець відвів від карлика цю спокусу. Біля віконця, що його туристична агенція відкрила спеціально для чужоземців, Фішерле каліченою німецькою зажадав квитка до вагона першого класу на Париж. Його прогнали. Він стис кулаки й закричав своїм хриплим голосом:

— Що ж, я вас покараю — я поїду другим класом, а залізниця зазнає збитків! Стривайте лишень, ось прийду я в новому костюмі!

Насправді Фішерле анітрохи не розгнівався. На чужоземця він таки не скидався. Біля вокзалу він швиденько з’їв кілька гарячих ковбасок.

— Я міг би піти до ресторану й замовити окремий кабінет, — сказав він ковбасникові. — Мені нічого не варто викласти купу грошей на білі скатертини, моє портмоне дає мені змогу це зробити. — Він тицьнув його під ніс тому чоловікові, який йому не повірив. — Але для мене головне не їжа, а розум!

— Ще б пак, з такою головою! — відказав ковбасник.

У самого в нього на масивному й незграбному тілі сиділа невеличка дитяча голівка, і він заздрив кожному, хто мав голову більшу.

— А знаєте, що в ній? — сказав Фішерле, розплачуючись. — Цілий курс наук і чужоземні мови — штук шість!

Пополудні він заповзявся вивчити американську мову. У книгарнях йому намагалися втелющити підручники англійської.

— Панове, — жартував він, — перед вами не йолоп. У вас — свій інтерес, у мене — свій.

Продавці й господарі книгарень запевняли його, що в Америці розмовляють англійською.

— Англійську я знаю, я кажу вам про щось особливе.

Переконавшись, що йому скрізь торочать те саме, він купив книжку з широко вживаними англійськими висловами. Вона дісталася йому за півціни, бо цей книгар, що годувався з усіх поглядів Карлом Маєм, а рештою книжок торгував тільки принагідно, забув і про себе, й про свій інтерес, ужахнувшись небезпек пустелі Такла-Макан, яку зібрався перетнути такий карлик, замість їхати залізницею через Сибір чи морським шляхом через Сінгапур.

Сміливий дослідник сів на лавку й стромив свого носа в початковий курс. Там були переважно такі новини, як «Сонце світить» та «Життя коротке». На жаль, сонце й справді світило. Був кінець березня, і воно ще не припікало. А то Фішерле остерігся б до нього наближатися. Із сонцем у нього якось трапився невеселий випадок. Воно було гаряче, як лихоманка. У «Небі» воно ніколи не світило. Від нього голова в людини дуріла, і їй було вже не до шахів.

— А я теж знаю англійську! — вигукнула якась дурепа поруч.

Коси в неї були заплетені, мала вона років чотирнадцять.

Фішерле не звернув на неї уваги й читав собі вголос новини далі. Вона чекала. Через дві години він згорнув книжку. Тоді та дурепа взяла її, так наче знала його вже років двадцять, і почала перевіряти, як він вивчив урок; у «пенсіонерки» на це ніякої геніальности не вистачило б. Він запам’ятав усі слова.

— Скільки років ви вчитеся? — запитала недолітка. — Ми до цього ще не дійшли, я вчуся лише другий рік.

Фішерле підвівся, забрав свою власність, зміряв дівку лютим, убивчим поглядом і обурено закричав:

— Я не хочу з вами знайомитись! Знаєте, коли я почав? Рівно дві години тому!

По цих словах він залишив те створіння сидіти на лавці саме.

До вечора Фішерле опанував усе, що було в тій невеличкій книжечці. Він багато разів пересідав з лавки на лавку, тому що люди весь час виявляли до нього цікавість. Через колишній горб чи через те, що він учив уголос слова? Позаяк горб уже пускався духу, Фішерле зупинився на другому. Коли хтось підходив до його лавки, він ще здалеку кричав:

— Не заважайте мені, благаю вас, я завтра провалюся на іспиті, що вам із цього, майте ж совість!

Але люди не могли стриматися від спокуси. На його лавку вони сідали, решта лавок стояли порожні. Люди прислухалися до його англійської й бажали йому на іспиті всіляких успіхів. Одна вчителька закохалася в його старанність і переходила за ним від лавки до лавки, аж до кінця парку. До карликів у неї, мовляв, особлива симпатія, вона любить собак, але тільки карликових пінчерів, попри свої тридцять шість років, вона ще незаміжня, викладає французьку розмовну мову, яку ладна поміняти на його англійську, кохання для неї — ніщо. Фішерле довго стримувався, щоб не висловити власної думки. Раптом вона обізвала свою господиню, в якої винаймала кімнату, продажною паскудою й заходилася ганити нафарбовані губи, а ось пудра — це ще, мовляв, сяк-так. Тепер з нього було вже досить, ненаквацьована жінка — цікаво, як вона все це собі уявляє?

— Вам тільки сорок шість, а у вас уже такі балачки, — процідив він. — Що ж ви скажете в п’ятдесят шість?

Учителька пішла. Він видався їй невігласом. Не всі люди отак одразу ображалися. Більшість були раденькі повчитися в нього задурно. Один заздрісний дідок узявся його поправляти й уперто товк своє: в Англії кажуть не так, в Англії кажуть отак.

— Я розмовляю по-американському! — заявив Фішерле й повернувся до нього горбом.

Усі погодилися, що він має рацію. Люди зневажливо поглядали на дідка, що сплутав англійську з американською, тепер це збагнуло тут кожне. Коли той нахабний старигань, якому запевне було вже під вісімдесят, пригрозив поліцією, Фішерле підхопився й сказав:

— Атож, зараз я її й приведу!

Дідок затремтів і пошкандибав геть.

Сонце заходило, люди помалу розходились. Кілька хлопчаків збилися в зграйку й чекали, поки піде останній дорослий. Зненацька вони оточили лавку Фішерле й хором закричали по-англійському. Вони горлали «жир», а мали на увазі «жид». Фішерле ще не був готовий до від’їзду й боявся хлопчаків, як чуми. На сьогодні він покинув книжку, виліз на лавку й своїми довгими руками заходився диригувати хором. Сам він співав під загальний галас те, що тільки-но вивчив. Хлопчаки кричали, він кричав ще гучніше, новий капелюх несамовито витанцьовував у нього на голові.

— Хутчій, панове! — раз у раз каркав він, підганяючи хлопчаків.

Ті вже просто скаженіли. І раптом вони поставали дорослими. Вони посадили його собі на плечі.

— Що ви робите, панове?

Ще кілька таких «панове», і хлопчаки повиростали зовсім. Вони підтримували його ноги, захищали горба, троє зчепилися за підручник — тільки через те, що книжка була його, один здер із нього капелюха. Книжку й капелюха вони врочисто несли попереду, сам він погойдувався ззаду на хирлявих плечах, він не був ні жид, ні каліка, а був хвацький чоловік і тямив у вігвамах. Цей шляхетний герой належав хлопцям аж до самісіньких паркових воріт. Він дозволяв трясти себе й був дуже важкий. За воротами вони, на жаль, зсадили його на землю. Потім запитали, чи прийде він сюди й завтра. Фішерле їх не розчарував.