Було вже nine o’clock, великий годинник біля вокзалу йшов по-англійському. О десятій замикають під’їзди. На сторожа в будинку краще не натикатися. Шлях до занедбаної казарми, де Фішерле в однієї повії змарнував, на жаль, двадцять років, тривав сорок хвилин, forty minutes. Не поспішаючи, він прокладав цей шлях своїми жовтими черевиками. Час від часу Фішерле спинявся під газовим ліхтарем і шукав у своїй книжці вислови, які подумки промовляв по-англійському. Вони щоразу виявлялися правильними. Фішерле називав предмети й звертався до людей, що траплялися дорогою, але тихенько, щоб вони його не затримували. Він знав більше, ніж досі гадав собі. Через двадцять хвилин, коли вже не траплялося нічого нового, Фішерле облишив будинки, вулиці, ліхтарі й собак самих на себе й сів зіграти англійську партію в шахи. Він розтяг її аж до облупленої казарми. Перед самими дверима таки виграв і ступив до під’їзду. Його колишня дружина діяла йому на нерви, і то так, що далі вже нікуди. Щоб не попастися їй до рук, Фішерле сховався за сходами. Тут можна було влаштуватися зручненько. Він почав свердлити очима поручні. У них і так зяяли чималі дірки. Якби він схотів, то міг би своїм носом забарикадувати сходи. До десятої Фішерле сидів тихо, як мишка. Сторож, колишній швець, що пустився берега, замкнув під’їзд і тремтячими руками погасив на сходах світло. Коли він зник у своєму вбогому помешканні — воно було навряд чи вдвічі ширше, ніж дружина Фішерле, — цей тихенько прокаркав: «How do you do?» Шевцеві причувся чийсь дзвінкий голос, і він подумав, що під дверима стоїть якась бабенція, вагаючись — дзвонити, щоб її впустили, чи ні. Було тихо. Ні, то йому причулося, просто хтось пройшов вулицею. Сторож рушив далі й, збуджений тим голосом, ліг спати біля своєї жінки, якої не чіпав уже кілька місяців.
Фішерле чекав дружини — прийде вона додому чи вийде з дому. Він був чоловік тямущий і думав упізнати її по сірнику, якого «пенсіонерка» завжди тримала високо й головкою догори, — як жодна інша повія в будинку, вона смалила одну за одною сигарети. Краще було б, якби вона йшла з дому. Тоді б він прослизнув нагору, дістав з-під ліжка календарик, попрощався зі своєю колискою — він любив помріяти в ній, коли ще був маленьким калікою, — а тоді вискочив з будинку і поїхав на таксі до вокзалу. Нагорі Фішерле ще знайшов би свого ключа від під’їзду, якого наостанку, розлютившись на її безглузду балаканину, пожбурив у куток, а підняти полінувався. Якщо вона не йтиме з дому, а прийде, то приведе з собою клієнта. Залишається сподіватись, що той пробуде в неї недовго. У крайньому випадку доктор Фішер пробереться в комірчину, як Це робив колись Фішерле. Якщо дружина й почує його, то однаково не писне, а то її клієнт розізлиться. А перше ніж вона зможе роззявити рота, Фішерле вже вшиється. Бо що робить цілісінький день така жінка? Або лежить з кимось у ліжку, або ні з ким не лежить у ліжку. Або вимантачує в якогось чоловіка гроші, або віддає їх іншому. Вона або стара — тоді тебе від неї з душі верне, або молода — тоді вона ще дурніша. Якщо дасть тобі поїсти, то за це сама зжере тебе з усіма бебехами, а якщо вона нічого не заробляє, то йди, тягай для неї гребінці з кишень. Тьху ти, чорт! Яке вже тут мистецтво? Нормальний рівний чоловік робить ставку на шахи. Чекаючи, Фішерле якомога випинав груди. Бо хто знає, який вигляд матиме на другий день спинка піджака й пальта, горб може їх розтягти.
Цілу вічність ніхто не з’являвся. У дворі з ринви скапувала вода. Всі краплини течуть в океан. На океанському лайнері до Америки відпливає доктор Фішер. У Нью-Йорку десять мільйонів мешканців. Серед людей панує радісна метушня. На вулицях усі цілуються й кричать: «Слава! Слава! Слава!» З нагоди його прибуття майорять сто мільйонів носових хустин — кожен ньюйорківець прив’язує собі до кожного пальця по хустині. Імміграційних властей ніде й сліду нема. Про що їм розпитувати? Депутація нью-йоркських повій кладе йому до ніг своє «Небо». Там це теж є. Він дякує. Він дістав освіту. Літаки виписують у повітрі «ДОКТОР ФІШЕР». Чом би не зробити йому рекламу? Він коштує більше, ніж «Персіль». Тисячі людей падають через нього у воду. Треба їх урятувати, наказує він, серце в нього м’яке. Капабланка кидається йому на шию. «Врятуйте мене!» — шепоче він. Серед цього гармидеру навіть серце Фішерле залишається, на щастя, глухим. «Забирайтеся геть!» — кричить він і дає Капабланці штурхана. Знавіснілий натовп роздирає того на шматки. З якогось хмарочоса бухкають гармати. Президент Сполучених Штатів подає йому руку. Його майбутня показує йому свій посаг, все чорним на білому. Він бере його. Підписні листи на «Замок «Павіан». На всіх хмарочосах. Триває передплата позики. Він засновує школу для молодих талантів. Вони нахабніють. Він жене їх у шию. На другому поверсі б’є одинадцяту. Там живе одна вісімдесятирічна бабця зі своїми допотопними дзиґарями. За дві години й п’ять хвилин відходить спальний вагон до Парижа.
Фішерле навшпиньках рушає сходами вгору. Так надовго дружина з дому не виходить. Запевне лежить під яким-небудь клієнтом. Перед комірчиною на четвертому поверсі він спиняється й чує голоси. Світла крізь шпарини не видно. Позаяк дружину Фішерле має за ніщо, то з її слів він нічого не розуміє. Він скидає нові черевики й ставить їх на перший східець, ближче до Америки. Нового капелюха кладе на них і милується ним, ще чорнішим, ніж темрява. З підручником англійської Фішерле не розлучається, він ховає його до кишені пальта. Потім тихесенько прочиняє двері, це він навчився робити. Голоси розмовляють далі — гучно й про якісь кривди. Обоє сидять на ліжку. Двері він так і залишає відчиненими й крадеться до щілини. Спершу він стромляє в неї носа: календар на місці, він пахне гасом, у який упав був кілька місяців тому. «Маю честь!» — каже подумки Фішерле й уклоняється перед стількома шаховими митцями. Потім вказівним пальцем правиці посуває календар до кінця щілини й виколупує його нагору; календар у нього. Лівою рукою він затуляє собі рота, щоб не зареготати. Бо клієнт над ним розбалакує точнісінько так, як ґудзикар. Фішерле достоту пригадує, як стримів календар, звідки він починався, де закінчувався, і просто навпомацки записує на останніх вільних сторінках себе. Писати такими дрібними літерами багато важче, ніж було колись. Тому «Доктор» виходить на одну сторінку, «Фішер» — на другу, «Нью-» на третю, а «Йорк» — на четверту. Докладну адресу він додасть потім, коли дізнається, де стоїть «Замок «Павіан» його майбутньої. Він ще майже не приступав до цього одруження. Турботи про капітал, паспорт, костюм та квиток забрали в нього багато дорогоцінних днів. У носі в нього ще пахне гасом. «Darling!» — каже мільйонерка, посмикуючи його за носа; вона любить довгі носи, коротких не може терпіти. «Що то за ніс?» — каже вона, коли вони прогулюються вдвох у місті; всі носи їй закороткі, вона вродлива, вигляд у неї американський, білява, як у кіні, вигналася нівроку, очі блакитні, катається тільки у власних автах, трамваїв боїться, там їздять каліки й кишенькові злодії, вони можуть поцупити в тебе з кишені мільйон, шкода грошей, а що вона знає про колишнє його калікування в Європі?
— Каліка й лайно — це те саме! — каже чоловік на ліжку.
Фішерле сміється, бо він уже не каліка, й придивляється до клієнтових ніг у штанях. Черевиками той стоїть на підлозі. Якби Фішерле не знав, що в ґудзикаря на хазяйстві двадцять грошів і не більше, то заприсягнув би: це таки він. Трапляються двійники. Тепер той заводить мову про ґудзики. Чом би й ні? Хоче, видко, щоб «пенсіонерка» пришила йому ґудзика. Та ні, він таки здурів, каже:
— На ось, та вдавися!
— Віддай, нехай удавиться, — каже дружина.
Чоловік устає й ступає до відчинених дверей.
— Я тобі кажу, він десь удома!
— То шукай його, мені яке діло?
Двійник причиняє двері й починає ходити туди-сюди. Фішерле нічого не боїться, ні. Про всяк випадок він відповзає ближче до дверей.
— Він під ліжком! — кричить дружина.
— Що?! — гарчить двійник.
