Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибину — недостатньо широку, щоби втримати мене, однак достатню для того, аби я зміг відновити рівновагу. Отак і висів: тіло притиснуте до скелі, ноги метляються в повітрі. Правицею вхопившись за кущ, лівою рукою зануривсь у вузьку виїмку в скелі. Один неточний рух — і полечу вниз. Я був страшенно наляканий. Мови нема — в житті у мене були неприємні моменти, але щоб Такий...

Дуже обережно я почав підійматися — тримаючись правою рукою, а підтягуючись лівою. Голова та плечі піднялися над виступом, і я подався вперед, торкнувшись грудьми майданчика. Отак на півдорозі завис, і серце моє мало не вискочило з грудей, а кров лунко пульсувала у вухах. За якусь мить достатньо зібрався зі силами, щоб піднятися на ще кілька дюймів. Затягнув коліно на майданчик і перепочив. Потім, із відчайдушним зусиллям, ривком кинувся вперед і опинився на уступі долілиць, усвідомлюючи лише биття власного серця та утруднене дихання.

— Віку!

Голос Кермана долинув розтрубом ущелини.

Я щось кумкнув у відповідь та підповз до краю скелі.

— З тобою все гаразд, Віку?

Голос долинав мовби здалека — ледь чутний шепіт у повній темряві. Поглянувши вниз, помітив слабке блимання ліхтарика. Я навіть не уявляв, що дістався так високо, й від того далекого світла мені стало не по собі.

— Так! — гукнув я у темряву. — Дай-но мені трохи перепочити!

За якийсь час до мене повернулася витримка, і дихання стало рівним.

— Ти цього не повториш, Джеку! — крикнув я йому. — Зачекай, поки знайду мотузку! Це надто складно — ти такого не втнеш!

— А де ти візьмеш мотузку?

— Ще не знаю — щось придумаю. Просто чекай там!

І я розвернувся та посигналив йому в темряву ліхтариком. До вершини скелі залишалось якихось тридцять футів. Решта шляху була порівняно легкою.

— Я вже майже викарабкався! — гукнув я Керманові. — Тримайся, поки не знайду мотузку!

Наступних тридцять футів я подолав майже завиграшки і вийшов якраз до вигадливого басейну. Переді мною вималювався будинок. Самотнє світло лилося з одного з вікон.

Я попрямував туди.

Веранда, на яку я ступив, була безлюдною, а крісло-гойдалка виглядало спокусливо зручним. Як би я хотів зараз витягнутися на ньому і подрімати якусь часинку!

Торшер із блакитно-жовтого пергаменту освітлював велику вітальню. Стулки дверей, що вели з вітальні на веранду, були відчинені.

На сходах мене затримав звук голосу: це був жіночий голос, що дисгармоніював із цією тихою літньою ніччю, сповненою ароматом квітів і залитою світлом великого жовтавого місяця. Голос був гучний та різкий. Можливо, ще й розгніваний, бо в ньому бриніли нотки ледь стримуваної істеричності.

— О, припини! Замовкни! — повторював цей голос. — Ліпше приходь швидше! Ти й так уже забагато говорив! Просто замовкни і приходь!

Тепер я міг бачити жінку: вона сиділа на диванчику, затиснувши телефонну слухавку в маленькому, міцно стиснутому кулачкові. Сиділа вона спиною до мене. Світло лампи падало на її гарно окреслену голівку і висвічувало всі відтінки гагатово-чорного волосся. На ній були темно-зелені штани із завищеною талією і такого ж кольору шовкова блузка — цілком у стилі картин Варґи[35].

Довгонога, з вузькими стегнами і високим бюстом, рухлива та мінлива, мов ртуть, — вона виглядала справді, як одна з «дівчат Варґаса». Красуня повторювала:

— Припини! Навіщо увесь час торочити одне й те саме? Просто приходь — ось що тобі слід зробити зараз! — і жбурнула слухавку.

Я не вважав, що ситуація вимагає від мене делікатності чи особливої дипломатичності, до того ж, саме тепер не був схильний до сентиментів. Я ледь тримався на ногах, плечі у мене саднили, і все ще не міг відсапатися, тож був, як зведений курок грабіжника, котрий щомиті готовий вистрілити. Тому просто зайшов у вітальню, не надто переймаючись тим, аби зробити це тихо. Мої кроки прозвучали, як міні-вибухи.

Помітив, як напружилася спина дівчини, коли та повільно повернула голову і поглянула на мене через плече. Її великі чорні очі широко розплющилися. Запала довга пауза, і можна було полічити до десяти. Дівчина мене не впізнала. Вона побачила в мені матроса — стомленого і натрудженого: у рваних білих формених штанях з діркою на коліні й у такій сорочці, яку б відмовились узяти в пральні. На моєму обличчі бруду було більше, ніж зазвичай буває ластовиння на носі веснянкуватих людей.

— Привіт! — спокійно сказав я. — Пам’ятаєте мене? Я ваш приятель, Меллой.

І тоді вона мене впізнала. Глибоко хапнула ротом повітря, зіскочила з диванчика, сповна демонструючи гарної форми ноги.

— Як ви сюди потрапили? — запитала вона, й обличчя її та голос були такі самі невиразні, як оборки на блузці.

— Видряпався на скелю. Спробуйте колись — коли вам стане нудно, — запропонував я їй, заходячи в кімнату. — До того ж, це корисно для фігури — хоча вона у вас і без того гарна.

Морін глибокодумно поглянула на свій великий палець, а потім нерішуче куснула його:

— Ви ще не бачили її як слід, — додала вона.

— А це «ще» у вашому реченні — воно актуальне і в даний момент? — перепитав я, дивлячись на неї.

— Це залежить від вас.

— Справді? — і я присів у крісло. — Може, ми б випили? Щось я поки що далекий від належної форми. Ви помітите, коли мої рефлекси відновляться від віскі.

Вона пройшла через усю вітальню до бару.

— Це правда, що ви сказали про скелю? — поцікавилася вона. — Досі ще ніхто на неї не видряпувався.

— Леандр переплив Геллеспонт, а Геро ж і вполовину не була така гарна, як ви[36], — сказав я безтурботно.

— То ви справді видряпалися на скелю?

Вона підійшла до мене з високим бокалом, наповненим віскі з льодом, що виглядав набагато спокусливішим, аніж вона сама, але я про це їй не сказав.

— Так, я справді це втнув, — підтвердив, беручи бокал. — За ваші чудові темні очі й за фігуру, якої я не бачив сповна... поки що.

Вона стояла поруч і спостерігала за тим, як я п’ю. Тоді запалила сигарету — рукою не менш твердою, ніж скеля, про яку ми щойно говорили. Потім вийняла зі свого чуттєвого червоного ротика сигарету і подала її мені.

Наші руки зустрілися. Шкіра її була гарячою.

— Ваша сестра тут? — запитав я, обережно ставлячи віскі на кавовий столик поруч із собою.

Морін знову уважно оглянула свій великий палець і кутиком ока зиркнула на мене.

— Дженет мертва. Вона померла два роки тому, — додала.

— Я зробив купу відкриттів відтоді, як ви вперше мені це повідали, — зауважив. — І точно знаю, що дівчина, яку ваша матір два роки утримувала в санаторії, як бранку — і є ваша сестра Дженет. То мені розповісти все, що знаю?

Вона скорчила гримаску й сіла.

— Розповідайте, якщо хочете, — мовила.

— Дещо — лише здогадки. Можливо, ви мені з цим допоможете? — запропонував я, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Дженет була улюбленицею батька. Ви з матір’ю добре знали, що більша частина спадку дістанеться їй. Дженет закохалась у Шеррілла, котрий також знав про те, що вона успадкує великі гроші. Шеррілл був напористий, а такі чоловіки вам подобаються. У вас із ним закрутився роман, а Дженет про це дізналась і розірвала заручини. Ви з нею посварилися. Хтось із вас схопив рушницю. І саме цієї миті увійшов батько. То це ви вистрілили у нього чи це була Дженет?