Зальцерова всевідаюча, але сумна посмішка неначе огорнула Кермана.

— Як бачите, він говорить цілком у стилі образу, котрий обрав, — пробурмотів Зальцер. — Обидві жінки, яких він згадав, справді зникли: одна два роки тому, інша — недавно. Про це писали в газетах. Якимось дивним чином це запало йому в підсвідомість.

— Схоже на те, — відповів серйозно Керман. Він уважно вивчав мене. І мені навіть здалося (через товсті скельця окулярів я не був упевнений у цьому), що він ще й підморгнув до мене.

— Вам буде цікаво дізнатися ще дещо, — я сів на ліжку і пошепки сказав: — У мене на нозі кайданки.

Лессвейз та Лінкгаймер підійшли до Зальцера і тепер також дивилися на мене.

Керман мляво звів брови:

— Це правда? — запитав він у Зальцера.

Той ствердно кивнув. Його посмішка була страдницькою — неначе він мучився за все людство.

— Часом він буває трохи буйний, — засмучено протягнув Зальцер. — Ну, ви мене розумієте...

— Авжеж, — сказав Керман, і в його очах промайнув біль. Зробив це так натурально, що я ледь стримався, аби не копнути його.

Бленд відійшов од вікна і тепер стояв біля моєї голови.

— Заспокойся, бебі! — м’яко сказав він.

— Мені тут не подобається, — заявив я, звертаючись до Лессвейза. — Протестую проти того, що мені щовечора колють психотропні засоби. І мені не подобаються замкнені двері в кінці коридору та решітки на вікнах в іншому кінці. Це зовсім не схоже на санаторій. Це — в’язниця.

— Мій любий хлопче! — сказав заспокійливо Зальцер ще до того, як Лессвейз спромігся щось відповісти: — Невдовзі ви одужаєте й підете додому. Ми не триматимемо вас тут без потреби.

Бічним зором я помітив, як Бленд показує мені кулак, попереджаючи, аби я думав, що кажу. Я ще багато б чого повідомив, але тепер, коли Керман знав, де я, вирішив більше не ризикувати.

— Що ж, ходімо далі, — зронив Лессвейз. — А тут не так уже й погано, — і він променисто посміхнувся Керману. — То ви побачили вже все, що бажали, містере Стренґ? Ми б не хотіли вас квапити.

— О, так! — меланхолійно озвався Керман. — Якщо доктор Зальцер не заперечуватиме, я би хотів навідатися сюди ще раз.

— Боюся, що це було б проти наших правил, — сказав Зальцер. — Надто часті відвідини дуже збуджують наших пацієнтів. Сподіваюся, ви мене розумієте?

Керман замислено глянув на мене.

— Ви маєте слушність. Я про це й не подумав, — відповів він та поплив до дверей.

Це був статечний вихід, і Зальцер полишив палату останнім. Я чув, як Керман перепитав:

— На цьому поверсі більше нікого нема?

— Зараз більше нікого, — повідомив Зальцер, — але останнім часом у нас було кілька цікавих випадків. Може, ви би хотіли поглянути на карточки?

Голоси віддалялись, і Бленд зачинив двері. Косо мені посміхнувся.

— Що, не допомогло тобі, бебі? Я ж казав: ти просто один із багатьох психів.

Мені важко було вдавати розчарованого, але якось це вдалося.

Зальцер мав слушність, сказавши, що відвідувачі збуджують його пацієнтів.

Подібний вплив на Хоппера був очевидний, хоча це проявилось, аж коли Бленд приніс таці з ленчем.

Коли Зальцер з відвідувачами пішли геть, Хоппер ще якийсь час лежав спокійно, похмуро втупившись у стелю. Так він пролежав до самого ленчу, не звертаючи жодної уваги на мої зауваження, тож я полишив його у спокої. Мені й самому було про що подумати, і я не так уже й прагнув його товариства. Але коли Бленд поставив піднос із їжею на столик поруч із Хоппером, той зненацька вибухнув, жбурнувши тацю в інший куток кімнати, де та з гуркотом і приземлилася, спричинивши безлад на підлозі.

Хоппер сів на ліжку, і вираз його обличчя викликав у мене мурашки на шкірі. Лице так змінилося, що я заледве його впізнав. Воно якось витягнулось і наче постарішало, риси загострилися. На ньому застиг жорстокий, загнаний вираз — такий, який буває в очах диких тварин у звіринці. З дивовижною спритністю Бленд відскочив від нього.

— Заспокойся, бебі! — вигукнув Бленд, радше за звичкою, ніж щоби справді заспокоїти його.

Хоппер відкинувся на ліжку і вп’явся поглядом у Бленда так, наче пристрасно бажав, щоб той підійшов, але Бленд був стріляний горобець.

— Це ж треба, — люто вилаявся, — щоб цей напад стався з ним саме в кінці мого чергування!

Бленд старанно зібрав розбитий посуд на піднос, цілковито ігноруючи Хоппера, котрий дикими, палаючими очима спостерігав за кожним його рухом.

— Так чи інакше, а я мушу йти, — повідав Бленд. — У мене побачення, і я не маю часу його упокорювати. З тобою нічого не станеться — він до тебе не дотягнеться; можливо, це в нього ще й мине. Часом таке з ним буває. Якщо він почне дертися на стінку, теленькни у дзвоник. Після мене чергуватиме Квелл. Але без потреби не дзвони, добре?

— Ну, не знаю, — зі сумнівом мовив я. Мені не дуже подобався вигляд Хоппера. — Як довго я буду з ним наодинці?

— Квелл прийде зовсім скоро. А мене ти побачиш уже аж вранці, — нетерпляче проказав Бленд. — Якщо я не «змиюся» зараз, Зальцер ще, чого доброго, змусить мене залишитись і пильнувати цього шмаркача. Я — єдиний, хто з ним може упоратися.

Раптово мене осяяла блискуча думка. Я не хотів залишатись із Хоппером наодинці: у мене мурашки повзали уже від самого його вигляду, але коли Бленда не буде поблизу, і я матиму в розпорядженні ключ від наручників, у мене буде шанс до чогось вдатися.

— Нехай буде так — якщо хтось буде поблизу, — сказав я, відкидаючись на подушку, — але я охочіше пішов би разом з тобою. То як ти на це?

Він вишкірився.

— Моя дівиця і так достатньо гаряча — й без твоєї допомоги.

Він виніс тацю з рештками Хопперової їжі, а я тим часом спробував поїсти, але важке дихання Хоппера й те, як він вирячився на протилежну стіну, не додали мені апетиту. Після кількох марних спроб увіпхнути в себе хоч щось, я відставив піднос убік. Чого я насправді потребував, то це закурити. Нічого у світі зараз так не прагнув.

Перед тим, як піти, Бленд зайшов іще раз. Він уже зняв білу уніформу і виглядав таким чепуристим, що я ледь упізнав його. Яскрава, ручної роботи краватка Бленда мало не засліпила мене.

— Щось не так? — поцікавився він. — Чи ти гадаєш, що їжа отруєна?

— Просто я не голодний.

Бленд глянув на Хоппера, котрий, щойно побачивши тюремника, знову влігся на ліжку і тепер убивчо дивився на нього.

— Ну ж бо, не позбавляй мене задоволення! — вишкірився Бленд. — Заспокойся, бебі! Не змушуй мене вдаватися до рішучих дій!

— Мені конче треба закурити, — сказав я. — Якщо не даси мені сигарети, я здійму такий галас, що ти навіть вийти звідси не встигнеш.

— Тобі не можна палити, — сказав Бленд. — Ви, психи, не вмієте поводитись із сірниками.

— Мені й не потрібні сірники — я хочу лише сигарету. Запали її для мене і залиш ще кілька. Я сам їх потім собі розкурю. Якщо зараз не затягнутися, то мені зірве дах. Ти ж не хочеш двох божевільних нараз?

Бленд неохоче розлучився із сигаретами, розкурив одну і подав мені. Попрямував до дверей.

— Скажи Квеллу, щоби тримався від нього подалі, — сказав він уже на порозі. — Можливо, коли я піду, Хоппі все-таки вгамується. Але що б він не робив, не калатай у дзвінок хоча би п’ять хвилин: дай мені час «злиняти».

Хоппер раптом спробував схопити його за руку, але тюремник стояв надто далеко: те, як прудко Бленд вискочив за двері, продемонструвало мені, що він боїться Хоппера. Я також його боявся.

Ця пообідня пора була найдовшою в моєму житті. Я ніяк не міг наважитися дістатися шухляди комода і ключа в ній. Поняття не мав, коли врешті з’явиться той Квелл; до того ж, залишався ще Хоппер. Я не знав, як він поводитиметься, коли я встану з ліжка. Знав, що матиму лише одну спробу заволодіти ключем, і якщо схиблю, іншого шансу більше не буде. Я вирішив спробувати зробити це уночі, коли Хоппер спатиме, а Квелла не буде в палаті. Це означало, що мені слід уникнути вечірнього уколу, але я не знав, як це зробити.