Я відступив од дверей.

— А тепер навалімося разом, — запропонував я Керманові.

Ми підважили двері плечима. Це були міцні двері, але ж і ми далеко не слабаки. З третьої спроби замок піддався, і ми ввалилися в охайний маленький хол.

Тримаючи кольти напоготові, пройшли крізь вітальню у Полину спальню. На ліжку панував безлад, але кімната була порожня. Ні Поли, ні Ейнони. Я кинувся до телефону і набрав номер нашої контори. Тріксі відповіла, що Пола не телефонувала, але двічі дзвонив якийсь чоловік, котрий не відрекомендувався.

— Якщо той ще раз зателефонує — повідом йому номер Поли, — сказав Тріксі та повісив слухавку.

Тремтячою рукою Керман подав мені сигарету. Я механічно запалив її і сів на ліжку.

— Нам треба вирушити на «Дрім шіп», — сказав рішуче Керман. — І то негайно.

Я кивнув головою, погоджуючись.

— Та не переживай ти так! — заспокоїв.

— Якого дідька! — вигукнув Керман і вирушив до дверей. — Вони схопили Полу. Нам треба піти туди і поговорити з ними. Ходімо ж!

— Заспокойся! — знову сказав я, не рухаючись. — Сядь і не метушися!

Керман рушив до мене.

— Ти що, здурів?

— А ти гадаєш, що при повному розумі я наважуся наблизитися до того судна удень? — спитав я, дивлячись на нього. — Поміркуй сам! Ми таки підемо туди: але вирушимо лише під покривом ночі.

Керман зробив нетерплячий жест.

— Я йду негайно. Якщо ми зволікатимемо, може бути пізно!

— Стули пельку! — гаркнув я. — Випий чогось. Ти залишатимешся тут!

Він завагався і вийшов на кухню. Невдовзі повернувся з пляшкою віскі, двома склянками та кухлем крижаної води. Змішав напої, подав склянку мені й сів поруч.

— Ми нічого не можемо вдіяти, якщо вони надумали стукнути Полу по голові, — зронив я. — Але навіть якщо вони цього ще не вчинили, то неодмінно зроблять, щойно побачать, нас. Тож вирушимо на яхту лише коли стемніє — але не раніше.

Керман не озвався жодним словом. Він сидів, потягуючи віскі й час од часу стискаючи кулаки. Отак ми й сиділи, дивлячись у підлогу, нерухомо й бездумно: просто чекаючи. У нас було в запасі не менш ніж чотири години до того, як зможемо діяти.

0 пів на шосту ми продовжували непорушно сидіти. Пляшка з віскі наполовину спорожніла. Недопалки рясніли в попільничці. Ми рвались у бій.

І тоді задзеленчав телефон: різкий звук, що прозвучав зловісно в маленькому мовчазному помешканні.

— Візьму, — сказав я, підходячи на дерев’яних ногах до апарата й беручи слухавку.

— Меллою? — спитав чоловічий голос.

— Так!

— Це Шеррілл.

Я мовчки вичікував, дивлячись на Кермана.

— Ваша дівчина у мене на яхті, Меллою, — сказав Шеррілл. Голос його був м’який: він наче проворкотів це мені на вухо.

— Знаю.

— Ти б краще прийшов за нею, — порадив Шеррілл. — Скажімо, годині о дев’ятій. Раніше не треба. Я накажу підготувати для тебе човен на причалі. Але приходь сам і нікому про це не кажи. Якщо приведеш із собою поліцію чи ще когось, дівчину стукнуть по голові та викинуть у море. Зрозумів?

Я сказав, що зрозумів.

— Тож до зустрічі о дев’ятій, — повторив він і повісив слухавку.

Лейтенант Бредлі з Бюро розшуку зниклих безвісти був міцно збитий, розчарований життям поліцейський середнього віку, який просиджував довгі години за обшарпаним столом маленького кабінету на четвертому поверсі поліцейського управління, постійно відповідаючи на запитання, на які відповіді не було. Цілісінький день — а то й частину ночі — до нього приходили або телефонували родичі зниклих, вимагаючи негайно розшукати їхніх близьких.

Нелегка робота — зважаючи на те, що у більшості випадків чоловік або жінка зникали, бо ситі були по горло своїми домівками чи власними чоловіками або дружинами і робили все для того, щоб їх ніколи не знайшли. На таку роботу я би не погодився навіть за платню, вдвадцятеро більшу за ту, яку отримував Бредлі, — просто б не зміг її виконувати.

Коли я постукав, крізь шпарину в дверях кабінету все ще пробивалося світло. Ввічливий голос, що прозвучав за звичкою сердечно, запросив мене увійти. Лейтенант сидів за столом із люлькою в зубах, і в його карих, глибоко посаджених, пронизливих очах застиг втомлений вираз. Міцний чолов’яга з ледь помітною залисиною та мішками під очима. Чоловік, який робив корисну справу, але не отримував за це жодного визнання чи винагороди — та й не прагнув цього.

Нахмурився, коли мене побачив.

— Іди звідси, — сказав він якимось безнадійним голосом. — Я зайнятий. Не маю часу вислуховувати твої проблеми — в мене повно власних.

Я зачинив за собою двері й прихилився до одвірка. Не був налаштований жартувати з лейтенантом поліції, до того ж, поспішав.

— Мені потрібна твоя послуга, Бредлі, — сказав я. — І то швидко. То ти надаси її чи мені йти до Брендона?

У світло-карих очах з’явився спантеличений вираз.

— Тобі не слід говорити зі мною таким тоном, Меллою, — озвався лейтенант. — Що тебе гризе?

— Багато що; але в мене нема часу вдаватись у подробиці, — і я подолав невеличку відстань між дверима та його столом, поклав руки на стос промокального паперу і пильно глянув на нього.

— Мені потрібно все, що тобі відомо про Ейнону Фрідлендер. Пам’ятаєш її? Вона була медсестрою в санаторії Зальцера на Футхілл-бульвар. Зникла 13 травня 1947 року.

— Пам’ятаю, — відповів Бредлі, й кошлаті брови його ледь помітно здійнялися. — Ти вже другий, хто цікавиться її особовою справою за останні чотири години. Дивно, як таке ходить у парі: я й раніше це помічав.

— І хто був той перший?

Бредлі натиснув на кнопку дзвінка.

— А це вже не твоя справа, — озвався він. — Сядь і не напирай на мене.

Я присунув до нього стілець, і тут увійшов клерк та став, чекаючи розпоряджень.

— Принесіть справу Фрідлендер знову, — сказав йому Бредлі. — Але хутко — джентльмен поспішає.

Клерк глянув на мене байдуже, як столітній дідуган, який стоїть перед крутими сходами.

Бредлі запалив люльку і витріщився на свої замазані чорнилом пальці. Й тихо зітхнув.

— Ти все ще пхаєш носа у справи Кросбі? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Так, — коротко сказав я.

Він кивнув головою.

— Невже ви, молоді й амбіційні, так ніколи нічому і не навчитеся? Чув, що Мак-Ґроу й Гартселл днями навідали тебе?

— Так, і справді. Але тут нагодилася Морін Кросбі й урятувала мене. Як тобі це?

Він вишкірився.

— Шкода, що мене там не було... Чи це не вона зацідила Мак-Ґроу в пику?

— Вона.

— Ну й дівиця!

— Чув, у Зальцера була якась буча, — зронив я, спостерігаючи за Бредлі. — Здається, від цього ваш спортивний фонд може відчутно постраждати.

— Не надто переживатиму — мені нема чого перейматися спортом у моєму віці.

Хвилину чи дві ми мовчки дивилися один на одного, а потім я ненароком спитав:

— Чи не надходили вам повідомлення про зникнення дівчини з прізвищем Гарні? Це також одна з медсестер Зальцера.

Почухавши м’ясистий ніс, Бредлі заперечно хитнув головою.

— Ні. Як ти кажеш — одна з медсестер Зальцера?

— Так. Хороша дівчина і має прекрасне тіло, але, можливо, ти занадто старий, щоб цікавитися жіночими принадами.

Бредлі сказав, що справді застарий для цього, але продовжував задумливо дивитися на мене.

— Так чи інакше — з неї тепер мало користі, бо вона мертва, — додав я.

— Ти на щось натякаєш, чи просто у тебе такі жарти? — запитав він уїдливо.

— Мені стало відомо, що місіс Зальцер намагалася викрасти її з власного помешкання. Дівчина впала з пожежних сходів і зламала шию. Місіс Зальцер полишила її десь у пустелі — ймовірно, поблизу санаторію.

— Хто тобі це сказав?

— Одна ворожка нашептала.

Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.

— Краще б ти розповів про це Брендону — це робота відділу убивств.

— Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.