— Утікаймо! — закричав я Полі.

Вона нагнулася, підняла зброю і помчала до дверей. Біжучи за нею, відчув, як підлога піді мною подається. Почувся тріск дерева. Мене обдало таким жаром, наче я біг розпеченими плитами. Підлога прогнулась і обвалилась. Якоїсь жахливої миті я вже подумав, що впаду разом із нею, але добре закріплений килим виявився достатньо довгим та міцним для того, щоб я встиг пробігти ним до дверей і вискочити у коридор.

Позаду мене, в Шеррілловому кабінеті, пролунав оглушливий тріск. Краєм ока я зауважив, як меблі сповзають униз у червону топку, а тоді Пола схопила мене за руку, і ми побігли на палубу вниз.

Смола повільно витікала з-під обшивних дощок, і дим клубував угору.

Звідкілясь із темряви по нас пальнули, і куля поцілила в дерев’яну перегородку за мною, зачепивши дзеркало однієї з кают. Почувся дзенькіт розбитого скла.

Я прикрив собою Полу, хоча й усвідомлював, що в своїй білій куртці є прекрасною мішенню для нічної стрільби.

Знову пролунали постріли. Відчув, як куля просвистіла повз моє обличчя. Стріляли від рятувальної шлюпки. Я побачив примарну постать, яка припала до перил. Я двічі стрельнув. Другий постріл таки дістав його. Хитаючись, чоловік відійшов од шлюпки і впав на розпечену підлогу.

— Біжімо! — гукнув я.

І ми побігли. Тепер палуба була така гаряча, що це відчувалося навіть крізь взуття. Якось ми добралися до сходів, що вели на верхню палубу. Крізь рев полум’я чули зойки та крики, а також дзенькіт розбитого скла.

Ми видряпалися на верхню палубу, де було повно чоловіків та жінок у вечірніх сукнях. Усі щосили волали. Чорний дим оповив яхту, і тут було майже так само гаряче, як і на нижній палубі.

Я міг бачити кілька чоловіків у морській формі, які намагалися контролювати ситуацію. Але з таким самим успіхом вони могли б спробувати гримнути обертовими дверима.

— Джек уже має бути десь тут, — крикнув я Полі. — Тримайся за мене і пробираймося до леєра.

Ми продиралися крізь бурхливий натовп. Якийсь чоловік схопив Полу за руку й відтягнув її від мене. Певно, він сам не розумів, що робить, бо обличчя його було перекошене, а очі дикі. Він гарячково вчепився у мене, тож я змушений був поцілити йому в щелепу, від чого той аж зігнувся удвоє, а сам я, штовхаючись, почав пробиратися до Поли.

Дівчина з розірваним ліфом сукні впала в мої обійми і заверещала. Її дихання, перемішане з алкогольними випарами, мало не попекло мені шкіру. Я намагався її відштовхнути, натомість руки дівчини мало не задушили мене. Тоді мені на допомогу кинулася Пола, відтягнувши дівчину та боляче нам’явши тій вуха. Захитавшись і заверещавши пронизливо, мов недорізана свиня, дівчина зникла у натовпі.

Ми досягли борту. Від яхти навсібіч відчалювали маленькі човни — ціла армада човнів. Море аж кишіло ними.

— Агов! Віку!

Голос Кермана перекрив цей пекельний шум, і ми побачили, що він стоїть недалеко від нас, міцно вчепившись у леєр, відбиваючись од знавіснілого натовпу, який щомиті готовий був відірвати його від рятівного троса.

— Сюди, Віку!

Я штовхнув Полу перед себе. Ми дісталися Кермана після запеклої боротьби та після того, як Пола мало не залишилася без сукні, котру з неї намагалася зірвати ошаленіла юрба.

Керман збуджено заговорив:

— Невже це ви підпалили цю паршиву посудину? — заволав він. — Ну й паніка! І що вселилось у цих бовдурів? Та вони й за тиждень не заспокояться, навіть коли ця посудина уже давно буде на дні!

— Де твій човен? — задихаючись, спитав я, спровадивши геть підпилого гульвісу, який намагався перелізти через канат.

— Спокійно, старигане! — сказав я йому. — Сьогодні надто мокро, щоб плавати. До того ж, тут зараз чи не всі човни світу!

— Наш човен якраз піді мною, — озвався Керман, показуючи кудись униз. Він підняв Полу і підніс до леєра, поки я утримував натовп від того, щоб той не наслідував Полин приклад. Керман поставив Полу на мотузяну драбину, що звисала з борту судна, і наша мала почала спускатись, як справдешній матрос.

— Це не для вас, мадам! — гаркнув Керман, помітивши, що ще якась дівчина продирається до нього. — Це приватний човен! Спробуйте щастя деінде.

Дівчина, істерично волаючи, кинулася до нього й обхопила його ноги руками.

— О Боже! — заволав Керман. — Та ви з мене так і штани знімете! Віку, дай мені руку! Ця дама точно здуріла!

Я перекинув ногу через канат і опинився на мотузяній драбині.

— А я гадав, що тобі подобаються такі пристрасні дамочки. Якщо вона аж так «запала» на тебе — бери її зі собою!

Уже не знаю, як йому вдалось її спекатися, але коли я зістрибував у човен, Керман так швидко зіслизнув мотузяною драбиною, що мало не збив мене з ніг.

— Спокійніше! — закликав я його і схопив за барки, аби врівноважити.

Майк швидко завів двигун, і човен почав віддалятися від судна. Нам довелося в буквальному сенсі прокладати собі шлях, бо кількість човнів, що прибувала до яхти, просто вражала. Це вже нагадувало Дюнкерк[33].

— Хороша робота! — похвалив я Майка, поплескавши його по широкій спині.

— Ви, хлопці, прибули саме вчасно.

І я озирнувся на «Корабель мрії». Нижня палуба тепер була у вогні, й дим оповивав яхту звідусіль.

— Цікаво, на скільки вона застрахована?

— Це твоїх рук діло? — перепитав Керман.

— Звісно, що ні, йолопе! Шеррілл мертвий. Хтось його застрелив, а потім підпалив яхту. Якби ми випадково не наткнулися на нього, то ніхто ніколи не знайшов би його.

— Дорогуваті похорони, — зауважив Керман байдуже.

— Не дуже — якщо судно застраховане. Краще заспокой Полу. А я поки що погляну ось на це, — і витягнув з кишені досьє Ейнони Фрідлендер.

Керман присвітив мені ліхтариком.

— Що це в тебе? — спитав.

Поглянувши на перший же аркуш досьє, я не повірив власним очам.

Пола незадоволено зауважила:

— Віку, може б, ми краще вирішили, що робитимемо далі?

— Що робитимемо? Ми з Джеком займемось Ейноною. А тим часом ти розповіси Міффліну про Шеррілла. Змусь його якнайшвидше поїхати у той будинок Морін на скелі. Усе повинно скінчитись уже сьогодні ввечері.

Пола витріщилася на мене.

— Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?

— У нас нема на це часу. Якщо Ейнона — в будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.

Керман нахилився до мене.

— Що все це означає?

Я потріпав паперами перед його носом.

— Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!

— У Ейнони слабке серце? — перепитав Керман, витріщившись на мене. — Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?

— Послухай-но опис Ейнони, — сказав я.

— Зріст: п’ять футів[34], темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.

— Але це не так! Вона висока й білява! — заперечив Керман. — Про кого ти говориш?

Пола здогадалася перша.

— Це — не Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?

— Ясна річ, що не вона! — схвильовано сказав я. — Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера, — Дженет Кросбі!

Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.

— Видряпатися туди? — спитав Керман. — Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?

— А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком! — сказав я, вишкірившись у темряві. — Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.