— Що ви хотіли знати?

Кожного разу, коли маю справу з такою-от жінкою, почуваюся дуже-дуже щасливим, що я — парубок.

— Я питав про сестру Гарні, — нагадав я, відчуваючи, що ще трохи, і перейду на мову знаків — так, як зазвичай спілкуються з іноземцями. — Про ту дівчину, яка живе в квартирі навпроти. Я цікавився, чи у вас її нема.

Сині очі затуманилися.

— Сестри Гарні?

— Так.

— У моєму помешканні?

Я глибоко зітхнув.

— Так! То її у вас нема, еге ж?

— А чому вона б мала в мене бути?

Я відчув, що вся кров ударила мені в голову.

— Бачите, її вхідні двері відчинені. У квартирі її нема, тож я й подумав, чи не зайшла вона до вас перекинутися кількома словами.

Із пакетика випірнула чергова сливка. Я відвів очі. Відчув, що споглядання такої кількості чорносливу, котру перемелюють ці великі білі зуби, погано впливає на мою розумову діяльність.

— О, ні — вона до мене не заходила.

Нарешті хоч якийсь прогрес!

— А ви, часом, не знаєте, де вона може бути?

Сливова кісточка була методично вкинута у пакетик.

На жирному бездумному обличчі проступив напружений вираз — це так жінка думала. Процес її мислення нагадував повільний рух змії — якщо б у вас вистачило терпцю за цим спостерігати.

— Вона може бути... у ванній, — нарешті спромоглася сказати. — Зачекайте трохи і подзвоніть ще раз.

Блискуча думка як на таку тупачку.

— Її там нема. Я вже подивився.

Жінка намірилася, було, вкинути у рот чергову сливку. Натомість забарилася з цим рухом, докірливо глянувши на мене.

— Вам не слід було цього робити!

Я зняв капелюха й пригладив волосся. Ще кілька хвилин такої бесіди, —і збожеволію.

— Я знаю, що зробила б на вашому місці, — сказала вона.

І я здогадувався, що зробив би, але не озвучив цього.

Відчував, що вона ось-ось доведе мене до сказу.

— Скажіть же! — попросив я.

— Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.

І тоді вона усе зіпсувала, додавши:

— А ви впевнені, що не хочете сливок?

— Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.

— Рада була вам допомогти, — сказала вона, посміхнувшись.

Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.

Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».

Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері»[15]. Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом[16] та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:

— Ну?

У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем[17]. І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпаки — так, так, не дай Боже, навпаки!

Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.

— Послухай, приятелю! — сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа. — Прокинься — хочу від тебе певної інформації.

Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.

— Що там із квартирою номер 246?

Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не з’явиться знову — але він таки врешті проступив.

— А що сталося? — перепитав він, блимаючи. — Що не так із помешканням номер 246?

— Це я тебе питаю. Вхідні двері настіж — а в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.

— Мешканка нагорі, — сказав він уперто. — Вона завжди вдома о цій порі.

— Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.

Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:

— Ота, з 246-го, — хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?

— А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції? — запитав його, зверхньо глянувши на старого. — Усе, що хочу знати — чому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.

— Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити, — сказав він, поміркувавши.

Я бачив, що йому сподобалося це припущення.

— Тепер ти нарешті починаєш метикувати, — зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловіка — не те, що двох.

— То ти бачив, як вона виходила?

Він відповів, що не бачив.

— А ти б її помітив, якби вона виходила?

— Так, — він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув. — Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.

— Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?

Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.

Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далі — в помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.

— Її тут нема, — підсумував я. — Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?

Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.

— Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?

Цього разу кадик випнувся не на жарт.

— Чорнослив? — повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.

— Саме так. То хто вона?

Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.

— Он там, містере?

— Так.

Він крутнув головою.

— Там ніхто не живе — це помешкання здають в оренду.

Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.

— У вас є запасні ключі?

Він понишпорив у кишені, витягнув звідти зв’язку ключів і дав їх мені.

— Там нікого нема, містере, — повторив він. — Квартира порожня вже багато тижнів.

Я відімкнув ключем двері, штовхнув їх і зайшов у коридор — точнісінько такий самий, як у сестри Гарні. Швидко обійшов усі кімнати. В помешканні було порожньо, мов у буфеті матінки Хаббард[18].

Вікно ванної виходило на пожежні сходи. Я відчинив вікно і визирнув. Унизу пролягала вуличка, що вела на Скайлайн-авеню. Кремезному чоловікові цілком під силу було знести дівчину сходами вниз, якби там чекала машина. На одній зі сходинок я помітив сливову кісточку. Шкода, що та жінка не проковтнула її — вона могла б нею і вдавитися.

Були часи, коли я самовдоволено вважав, що у мене вражаючий, не претензійний, прекрасно умебльований, розкішний робочий кабінет. Між нами кажучи, ми з Полою чимало грошей влупили у стіл, килим, портьєри та книжкові полиці. І навіть придбали кілька акварелей місцевого художника, котрий, судячи з вартості картин, уважав себе чи не майстром старої школи живопису — можливо, так воно й було, однак, певно, це тримали у великій таємниці. Але все то було ще до того, як я побачив інші кабінети Оркід-білдінґз. Деякі з них були крутіші, ніж мій, деякі — ні, проте жоден з них не спонукав мене наново умеблювати свій, аж поки я не потрапив у офіс Манфреда Віллета, президента компанії «Ґлинн і Копплі: повірені». Там я з першого ж погляду зрозумів, що мені доведеться працювати ще довго, перш ніж хоча би наближуся до їхнього рівня. Порівняно з їхнім офісом мій кабінет виглядав як нетрі Істсайда.

Це було просторе приміщення, з високою стелею та оббитими дубом панелями. Стіл, за яким легко можна було б грати в більярд, стояв у дальньому кутку кімнати, за трьома височезними, мало не до стелі, вікнами. Чотири чи п’ять зручних крісел та солідний «честерфілд»[19] стояли півкругом навколо каміна — такого величезного, що там легко можна було б засмажити маленького слона. Зі смаком підібраний килим мав настільки високий ворс, що його цілком можна було б підстригати газонокосаркою. На камінній поличці та вигадливих столиках розкидані різьблені нефритові дрібнички. Письмове приладдя на робочому столі, зроблене з чистого срібла, так і сяяло від дбайливого догляду та постійного полірування. Кремові жалюзі на вікнах захищали від сонця. Майже безшумний кондиціонер регулював температуру повітря в кімнаті. Двостулкові вікна, звуконепроникні стіни та оббиті гумою двері забезпечували абсолютну тишу. Навіть неголосне бурчання у шлунку в цій кімнаті видалося б справді оглушливим — наче на землю висипали тонну гравію.