Квелл розправив простирадло і відступив убік. Я побачив краплинки поту на його чолі. Тож він не дурень, вирішив я: таки сміливець. Якби в мене була медаль, я б її вручив йому — за відвагу.

— Здається, йому вже краще, — вже бадьорішим голосом сказав Квелл. — Зроблю укол. Якщо він добре виспиться, то назавтра буде в повному порядку.

Це мене цілком влаштовувало, бо, що не кажи, а я таки перенервував. Нізащо в світі я б не наблизився до сплячого Хоппера.

— Ви ризикуєте, — сказав я. — Від уколу він може прокинутись. І якщо дістанеться вас, то вам кінець.

Квелл спантеличено глянув на мене.

— Я вас не зовсім розумію, — озвався він. — Ви поводитеся не як пацієнт.

— А я й не є пацієнтом, — урочисто промовив я. — Я ж Шерлок Шолмс, ви що, забули?

Він знову спохмурнів і вийшов. Спливали хвилини. Хоппер не рухався. Він продовжував хропіти, й обличчя його виглядало змарнілим та виснаженим.

Минула ціла вічність, перш ніж Квелл повернувся — хоча насправді не спливло й десяти хвилин. Він ніс тацю, прикриту рушником.

— Послухай! — звернувся до нього я, сідаючи на ліжку. — А що, якби ти зняв з мене кайданки? Тоді у випадку чогось я міг би тобі допомогти. Ти видаєшся мені розсудливим. Якщо він прокинеться і вчепиться у тебе, я вперіщу йому по довбешці.

Квелл серйозно глянув на мене — неначе кінь, якому пообіцяли подвійну порцію вівса.

— Я не можу цього зробити, — нарешті озвався він. — Це всупереч правил.

Ну що ж, я зробив усе, що зміг. Тепер м’яч був на його полі — йому і грати ним.

— Гаразд, — сказав я, здвигнувши плечима. — Мені залишається тільки молитися за тебе.

Він набрав ліки у шприц і наблизився до Хоппера. Я спостерігав за ним, відчуваючи, що волосся на потилиці мені стає сторч, а серце бухкає в грудях. Квелл ледь помітно тремтів, однак його видовжене, коняче обличчя було спокійне. Він обережно підняв рукав Хопперової піжами і намірився встромити голку. Спостерігати за ним було те саме, що споглядати, як закручують запальник у бомбу сповільненої дії. Я нічим не міг йому допомогли — хіба що просто дивитись і молитися за нього, що й робив. Єдине, чого я хотів, — щоб він поквапився і врешті зробив своє діло, а не стовбичив тут, як бовдур.

Незважаючи на окуляри, він був трохи короткозорий і не відразу зміг знайти вену. Голова його нахилялася все нижче і нижче й майже впритул наблизилася до білої жилавої руки Хоппера. Здається, він навіть забув, яким небезпечним є Хоппер. Усе, про що Квелл зараз думав, — це зробити укол якомога краще. Його обличчя було вже за фут від Хопперового, і він навіть задоволено хитнув головою. Знайшовши нарешті потрібну вену, повільно наблизив голку до Хопперової руки.

Тепер я майже не дихав. Учепився в простирадло. І саме тоді, коли Квелл уже вставляв у вену голку, він подався назад, щось досадливо вигукнув та пішов до підноса, котрий залишив на комоді.

Повітря зі свистом вилетіло мені з грудей, і я спитав тремтячим голосом:

— Що, в біса, тепер не так?

— Я забув спирт, — сказав він. — Як нерозумно з мого боку! Перед тим, як зробити ін’єкцію, завжди слід протирати шкіру спиртом.

Тепер Квелл спітнів майже так само, як я, але його вчили завше протирати місце уколу, й саме так він і мав намір зробити — нехай там що.

Хоппер злегка порухався, коли Квелл протер йому руку спиртом. Я мало не вистрибнув з ліжка від нервового напруження, а Квеллова рука тремтіла, коли він знову почав шукати потрібну вену.

Усе нижче і нижче схилялася його голова, і ось вона знову майже за фут від Хопперової, і очі його зосереджені на вені.

Раптом Хоппер розплющив очі. Квелл був надто заклопотаний, аби це помітити.

— Обережно! — крикнув я.

Коли Квелл нарешті звів очі, Хоппер блискавично, мов змія, схопив його за горло.

Одним шаленим порухом я скинув з ніг важке покривало і зістрибнув з ліжка. Мені чомусь здавалося, що надлюдським зусиллям вдасться зрушити ліжко, і я зможу протягти його підлогою та дістатися Хоппера. Але ліжко не піддалося, натомість мені лише забракло дихання.

Квеллові дикі крики долітали до стелі, відбивалися від стін і шрапнеллю розсипалися наді мною. Квелл заволав знову, і крик його перейшов у моторошне булькання, коли руки Хоппера перекрили йому дихання.

На тих двох я не дивився — боявся. Досить було самого звуку боротьби. Тож я сів на бильце ліжка, і, перекинувши через перильце ногу, опустив її. Я був такий нажаханий, що сам ледь дихав, і трясся, мов старий дід-паралітик. Розпростерся і врешті дотягнувся до шухляди комода. Але пальці мої ковзнули мимо ручки шухляди. За спиною пролунало дике гарчання — звук, якого ніколи раніше не чув, і, сподіваюся, більше не почую. Я ще раз відчайдушно потягнувся до ручки шухляди. Мені вдалося зачепити її пальцями. Я так безжально витягав затиснуту ногу з кайданків, що щиколотка аж горіла.

Міцно вчепившись нігтями в ручку, зміг на дюйм відчинити шухляду. Цього виявилося достатньо, щоб та з гуркотом упала на підлогу. В ній було повно рушників та хірургічних бинтів, і, перехилившись через бильце, серед різного шмаття я шукав потрібний мені ключ.

Моторошне хрипіння за спиною змусило мою кров бухкати у скронях, але я не полишав відчайдушних пошуків. Нарешті віднайшов ключ між двома рушниками і, затамувавши дух, влігся на ліжку, намацуючи маленький отвір для ключа. Натруджена щиколотка кровила, але я на це не зважав. Вставив ключ у щілину і, провернувши його, відімкнув кайданки.

Я миттю скочив з ліжка й одним стрибком перетнув кімнату. Потім різко зупинився, зробив два кроки назад і ковтнув слину.

Хоппер дивився на мене з-під тіла Квелла. Вишкірив зуби, і я бачив, що вони червоні від крові. Кров була усюди: на стінах, на простирадлах, на ньому самому та на Квеллові.

Квелл лежав поперек ліжка, наче манекен, у просякнутому кров’ю одязі. Його напівзаплющені скляні очі дивилися на мене зі жахом. Хоппер перекусив йому яремну вену. Квелл був мертвіший од мертвого.

— Дай-но мені ключ, — мовив Хоппер зловісним шепотом. — Усі інші сьогодні також помруть.

Хитаючись, я відступив від нього: вважав себе міцним горішком, але крутий Меллой зараз був кволий, наче мишеня — холодний піт стікав обличчям, а в шлунок наче свинцю залили. У житті мені довелося бачити кілька моторошних сцен, але ця була, без сумніву, справді гідна «Оскара».

— Дай мені ключ, інакше я тебе теж уб’ю, — пригрозив Хоппер, скидаючи тіло Квелла на підлогу. Він поповз на ліжку в моєму напрямку — обличчя напружене, в м’якому світлі настільної лампи крапельки крові на його губах виблискують, мов бісеринки.

Це нагадувало нічне жахіття. Сон, який ви переповідатимете друзям, але вони не йнятимуть віри.

І я почав повільно, невпинно, колами відступати до дверей.

— Не йди, Сібрайте! — вигукнув Хоппер, припадаючи до ліжка і люто дивлячись на мене. — Дай же мені ключ!

Я досягнув дверей, і коли вже взявся за ручку, Хоппер видобув із себе нелюдський крик безсильного гніву та рвонув за мною вслід. Ліжко захиталось, але встояло, і Хопперові розчепірені пальці дряпонули килим за якихось шість футів од мене.

Мене трясло. Я рвучко відчинив двері й мало не випав у коридор. Коли зачиняв за собою двері, звірячий рев знову вилетів із горла Хоппера.

Кілька хвилин я стояв у довгому, мовчазному коридорі, й серце моє калатало, мало не вискакуючи з грудей, а коліна підгиналися. Поступово я опанував себе. Тримаючись рукою за стіну, повільно побрів до масивних дверей у кінці коридору. Перш ніж дістався виходу, проминув четверо бічних дверей. Обмацав ручку. Ковзнув рукою по прохолодній поверхні, відчуваючи, як м’яка гума охолоджує мою розгарячілу шкіру. Повернув ручку, однак та не піддалася. Двері були замкнені надійно, мов гробниця фараона.

Що ж — цього я й чекав. Але був налаштований будь-що вийти звідси. На саму думку про те, що доведеться повернутися в ту покійницьку, мені по шкірі забігали мурашки. Я знову взявся за ручку і щосили натиснув на неї. Нічого. З таким самим успіхом я міг би спробувати пересунути Велику китайську стіну.