— То де ж вона? — спитав я, подавшись уперед і навіть не потурбувавшись приховати хвилювання.

— Якщо те, що каже Флеммінґ, правда, то вона мусить бути в санаторії.

— А що саме каже Флеммінґ?

— Я ж тобі вже розповідала: вона стверджує, що міс Кросбі лікують од наркоманії.

— Якщо вона в санаторії, то навіщо ж усі ці виверти? Навіщо наймати аж дві медсестри й облаштовувати так звану «кімнату хворої»?

— Якби ж то я знала, то сказала б тобі, — додала сестра Гарні, допиваючи віскі. — Смішно, але щоразу, коли ми зустрічаємося, то говоримо лише про Морін Кросбі!

— Але не весь час! — сказав я, встаючи та підходячи до дивана. Сів з нею поруч. — Чому ти не можеш піти від доктора Зальцера?

— У мене контракт з ним іще на два роки. Тому й не можу піти.

Я погладив її коліно.

— Що за людина цей Зальцер? Я чув, що він шарлатан.

Вона ляснула мене по руці.

— З ним усе в порядку. Можливо, він і шарлатан, але люди, котрих він лікує, страждають від ожиріння. Він змушує їх голодувати, а вже потім бере за це гроші. А для цього не обов’язково бути дипломованим лікарем.

Моя рука знову помандрувала до її коліна.

— Як гадаєш — ти могла б з’ясувати, чи справді Морін перебуває в санаторії? — запитав я, наново розпочинаючи свій складний маневр.

Цього разу вона ляснула мене по руці сильніше.

— Ти знову про Морін!

Я потер забиту руку.

— А в тебе непоганий удар!

Вона хихикнула.

— Із такою зовнішністю, як у мене, швидко навчишся боронитися!

І тут у двері подзвонили. Це була суцільна довга, пронизлива трель.

— Не відчиняй, — порадив їй я. — Більше не говоритиму про Морін!

— Не будь дурним! — і вона спустила ноги з канапи. — Це лише бакалійник.

— А що в нього є те, чого не маю я?

— Покажу тобі, коли повернуся. Не можу сидіти голодна, тільки для того, щоб потішити тебе.

Вона вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Я скористався можливістю налити собі ще віскі та влігся на диван. Усе, що вона розповіла, було дуже цікаво. Недоглянутий сад, садівники, які грають у кості, шофер, котрий щось вистругує з дерева, дворецький із сигаретою в зубах — усе це промовисто свідчило, що Морін нема в маєтку «Крествейз». То де ж тоді вона? Чи справді в санаторії? І чи лікують її від наркозалежності? Усе це мала б знати сестра Флеммінґ. Доктор Джонатан Зальцер також. Можливо, це було відомо і Бенні Двану та Юдорі. Ймовірно, це знали й «Ґлинн і Копплі»: якщо ж ні, то їм було б вельми цікаво таке дізнатись. Я вже починав розуміти, як докопатися до фінансового підгрунтя усієї цієї справи. Мої думки повернулися до Брендона. Якби я мав підтримку такої поважної контори, як «Ґлинн і Копплі», не думаю, що Брендон наважився б на щось серйозне. Це були найкращі, найдорожчі й найіменитіші юристи в усій Каліфорнії. Вони мали свої відділення в Сан-Франциско, Голлівуді, Нью-Йорку та Лондоні. Ці юристи не з тих, хто дозволить втручатись у свої справи такому темному ділку, як Брендон. Якщо б вони лише захотіли, то легко могли б викинути Брендона з роботи.

Заплющивши очі, я почав мріяти, як добре було б спекатися Брендона і натомість побачити в кріслі начальника поліції якогось хорошого, чесного капітана — наприклад, того ж Міффліна. Наскільки легше мені було б співпрацювати з ним, замість того, щоб вислуховувати погрози про побиття в темних алеях.

Зненацька мені спало на думку, що сестра Гарні надто вже довго відсутня — набагато довше, ніж потрібно, щоб узяти замовлення в бакалійника. Тож, спохмурнівши, я всівся на канапі. Не чув, щоб вона розмовляла — я взагалі нічого не чув. Поставивши склянку на підлогу, піднявся. Перетнувши кімнату, відчинив двері та визирнув у коридор. Вхідні двері були відчинені навстіж, однак я там нікого не побачив. Виглянув на сходи. Уздрів лише зачинені двері напроти, тож повернувся у передпокій. Можливо, вона вийшла в туалет, подумав я, вертаючись у вітальню. Сидів та чекав, усе більше й більше непокоячись, а через п’ять хвилин, допивши віскі, знову підійшов до дверей.

Десь углибині квартири раптово увімкнувся холодильник, від чого я мало не підскочив. Я гукнув: «Агов!», однак ніхто не обізвався. Рухаючись майже нечутно, відчинив двері поруч із вітальнею та оглянув кімнату, що, ймовірно, була спальнею сестри Гарні. Її там не було: я навіть заглянув під ліжко. Оглянув також кухню, ванну і крихітну кімнатку, яка, вочевидь, слугувала кімнатою для гостей. Медсестри ніде не було, тож я повернувся у вітальню. Вона не приходила. До мене нарешті дійшло, що її взагалі нема в помешканні, і я вийшов у загальний коридор. Роззирнувся направо-наліво. Зачинені двері звідусіль холодно дивилися на мене. Ніщо ніде не ворухнулося, нічого не трапилося; суцільні лінії дверей, витерта доріжка завдовжки з милю на підлозі, кілька брудних вікон для освітлення — але ні натяку на сестру Гарні.

Я бездумно виглянув з вікна вітальні й побачив внизу свій «бьюїк».

Босоніж вона далеко піти не могла, сказав я собі, якщо не... І мимоволі пригадав Юдору Дрю — такою, як вона лежала на ліжку, розкинувши ноги, з туго затягнутим на шиї шарфом.

Кілька хвилин перебував у нерішучості. Я міг зробити не так уже й багато: та, практично, нічого.

Отже, хтось подзвонив у двері. Сестра Гарні сказала, що то бакалійник, пішла туди — і зникла. Ні криків, ані плям крові — нічого.

Однак мені слід було щось робити, тож я знову пішов до вхідних дверей, відчинив їх і глянув на квартиру навпроти. Це нічого не прояснило. Тоді вийшов у загальний коридор і натиснув кнопку дзвінка сусіднього помешкання. Майже відразу ж двері розчахнулися — так, наче жінка за ними чекала мого дзвінка.

Вона була маленька й опецькувата, зі сивим волоссям, округлим обличчям, яскравими синіми, мов незабудки, очима... оце й усе. На вигляд їй було років п’ятдесят, і коли вона посміхалася, то показувала великі білі зуби, які цілком могли бути її власними. Одягнена в світло-коричневий піджак та спідницю, що, певно, коштували купу грошей, але сиділи на ній мішкувато. В пухкій білій ручці тримала паперовий пакетик.

— Доброго ранку! — сказала, блиснувши на мене зубами.

Вона мене спантеличила. Я не очікував побачити повновиду, поважного віку жінку, яка виглядала так, наче щойно повернулась із закупів і має намір приготувати обід.

— Вибачте, що потурбував вас, — сказав я, ввічливо підіймаючи капелюха. — Я шукаю сестру Гарні, — і махнув рукою у бік її дверей. — Вона ж мешкає отам, чи не так?

Пухкенька жінка занурила руку в паперовий пакетик і витягла звідти чорнослив. Уважно його оглянула, й очі її на жирному байдужому обличчі зробилися підозріливими. Задоволена оглядом, жінка вкинула сливку собі в рот. Я зі здивуванням витріщився на неї.

— Ну, так, — сказала приглушеним голосом. — Вона справді тут мешкає.

І піднесла долоню до рота, випльовуючи кісточку й кладучи її в пакетик.

— Хочете сливку?

Подякувавши, я відповів, що не люблю їх.

— Це дуже корисно, — зауважила жінка, знову занурила руку в пакетик і витягла ще один чорнослив. Але цього разу фрукт не витримав її критичного огляду. Тож вона вкинула його назад у пакетик; натомість витягла інший, котрий був їй більше до вподоби.

— То ви бачили її? — запитав я, придивляючись до того, як чорнослив зникає в її роті.

— Кого?

— Сестру Гарні. Я щойно прийшов і побачив, що двері в неї настіж, але вона не відповідає на дзвінок.

Жінка мовчки жувала сливки, і на її не надто розумному обличчі нічого не можна було прочитати. Вчергове позбавившись кісточки, повчально мовила:

— Вам треба їсти чорнослив — у вас нездоровий колір обличчя. Я з’їдаю щодня два фунти[14].

Але, судячи з її форм, це далеко не все, що вона з’їдає за день.

— Ну що ж — можливо, колись і я до цього дійду, — сказав терпляче. — То сестри Гарні у вас нема?

Усі її помисли були зайняті винятково пакетиком 3 фруктами, тож вона глянула на мене здивовано.