— Спокійно? Та краще б мене вже поховали у гробниці Тутанхамона! — вигукнула, але згадавши, що вона — сестра милосердя в кращих традиціях Флоренс Найтінґейл[5], проявила достатньо співчуття, почервонівши.

— Мені не слід було це казати, чи не так? Це звучить грубувато.

— Вам нема потреби маніритися зі мною, — запевнив її. — Я хлопець без комплексів і не відмовився б від подвійного віскі зі содовою.

— Що ж, чудово! — в її очах був виклик, у моїх вона прочитала відповідь.

Раптом дівчина хихикнула.

— Якщо у вас не намічається нічого кращого...

— Як каже один мій хороший приятель: «А що може бути краще?»

Вищипані брови зметнулися догори.

— Гадаю, я могла б йому це розтлумачити — якщо б він справді хотів це знати.

— То скажіть мені!

— Можливо, колись і скажу. Якщо хочете випити, то ходімо зі мною. Я знаю, де сховане віскі.

Я пройшов за нею у велику кімнату поруч із холом. Ідучи, вона злегка похитувала стегнами, що перекочувалися під строгою білою уніформою, як бейсбольні м’ячі. Я міг би отак іти за нею цілісінький день.

— Сідайте, — сказала вона, махнувши рукою у напрямку двометрового дивана. — Я змішаю вам віскі.

— Чудово, — сказав я, всідаючись на обкладений подушками диван. — Але лише за однієї умови. Я ніколи не п’ю сам — таке вже у мене правило.

— Я також, — озвалася вона.

Відтак я спостерігав, як вона виймала пляшку «Джонні Вокера»[6], склянки та содову з антикварного буфета.

— Ми могли б покласти в питво льоду, але для цього треба кликати Бенскіна. Вважаю, ми прекрасно обійдемося й без Бенскіна, еге ж? — запитала вона, дивлячись на мене з-під довжелезних вій, гострих, мов списи.

— До біса з тим льодом, — зауважив я, — але не переборщіть із содовою. Вона спроможна зіпсувати найкраще віскі.

Дівчина налила у склянки по три дюйми віскі й по чайній ложці содової.

— Так добре?

— Чудово, — сказав я, нетерпляче простягаючи руку до свого віскі.

— Гадаю, тепер мушу назвати себе. Я — Вік Меллой, або для друзів — просто Вік. А всі гарні білявки автоматично стають моїми друзями.

Вона сіла, не завдавши собі клопоту обсмикнути халатик. У неї були прегарні коліна.

— Ви тут перший відвідувач за останніх п’ять місяців, — сказала вона. — Я вже почала, було, думати, що це якесь прокляте місце.

— Судячи з його вигляду, так воно і є. Чи не проясните ви мені ситуацію? Коли я навідувався сюди востаннє, це був доглянутий маєток, а не теперішня незаймана природа. Невже тепер його ніхто не доглядає?

Вона здвигнула плечима.

— Ну, ви знаєте, як це буває. Усім до всього байдуже.

— Чи справді Морін аж така хвора?

Дівчина закопилила губи.

— Послухайте-но, невже ми не можемо поговорити про щось інше? Я втомилася від Морін!

— Я також від неї не в захваті, — сказав їй, сьорбаючи своє віскі. Воно було таке міцне, що могло б викликати опіки навіть на шкірі бізона. — Але колись давно я її знав — і тому мені цікаво. То що насправді з нею таке?

Вона відкинула біляву голівку на спинку дивана і влила віскі у свою красиву, кремово-білу горлянку. Те, як дівчина пила, підказало мені, що вона в цьому — справжній професіонал.

— Я б не мала вам цього казати, — посміхнулася медсестра, — але якщо пообіцяєте нікому не розповідати...

— Нікому, — запевнив її.

— Вона наркоманка, і тепер у неї ломка — та це суворо конфіденційно.

— Що, настільки погано?

Вона стенула плечима.

— Справді, дуже погано.

— І поки кішка валяється в ліжку, мишки бешкетують, чи не так?

— Саме так. Ніхто навіть не підходить до цього маєтку. Потрібно чимало часу, поки хвора очуняє. І поки вона мало не на стіну лізе й волає, мов навіжена — обслуга відпочиває. Нормально, чи не так?

— Звісно — вони справді тим часом можуть відпочити.

Дівчина допила віскі.

— Досить уже про Морін! Я й так проводжу з нею всі ночі й сита нею по горло.

— То у вас нічні чергування? Оце так халепа!

— Чому? — в її зеленкувато-блакитних очах промайнула тривога.

— Бо я саме подумав, що було б непогано запросити вас кудись увечері та дещо показати.

— Що саме показати?

— Для початку хоча б кілька гравюр.

Вона хихикнула.

— Якщо і є щось таке, що приваблює мене більше, ніж гравюра, то це серія гравюр!

Дівчина підвелась і пішла за пляшкою з віскі. Я спостерігав за її стегнами, як гончак за дичиною.

— Дозвольте мені освіжити напій, — продовжила вона. — Щось ви зовсім не п’єте!

— Та моє віскі і так достатньо свіже. Просто мені спадає на думку, що є дещо, приємніше за віскі.

— Справді? Я так і подумала, — вона хлюпнула собі ще віскі, цього разу навіть не змішавши зі содовою.

— А хто доглядає Морін удень? — запитав я, коли ми прямували до дивана.

— Сестра Флемінґ, але вона вам не сподобається. Вона ненавидить чоловіків.

— Справді?

Дівчина всілася поруч зі мною — стегно до стегна.

— Вона не може нас почути?

— Узагалі-то мені на це начхати — але не може. Вона перебуває в лівому крилі будинку — ну, там, де гаражі. Коли Морін почала волати, її помістили туди.

Саме це я й хотів дізнатися.

— До біса чоловіконенависниць, — мовив, пригортаючи її до себе.

Дівчина нахилилася до мене.

— А ви часом не чоловіконенависниця?

— Це залежить від чоловіка.

Тепер її обличчя було так близько, що я торкнувся губами скроні. Здається, це їй сподобалося.

— То як вам цей чоловік?

— Поки що непогано!

Я забрав у неї віскі, поставивши склянку на підлогу.

— Ось так буде по-моєму.

— Шкода віскі.

— Зможете допити його зовсім скоро.

— Справді?

Вона пригорнулася до мене, уп’явшись губами в мої. Отак ми сиділи якийсь час. Раптом дівчина відірвалася від мене й підвелася. На мить я навіть подумав, що вона — з тих, хто далі поцілунків не йде, але помилився. Дівчина підійшла до дверей і замкнула кімнату на ключ. Потім повернулась і знову сіла поруч.

Я припаркував свій «бьюїк» біля адміністративної будівлі штату — на розі Центральної та Фельдман-авеню — і піднявся сходами, поринувши у світ бланків, безлюдних коридорів та зморшкуватих, невизначеного віку клерків, які з нетерпінням чекали на реєстрацію чергового мерця.

Відділ реєстрації народжень і смертей був на першому поверсі. Заповнивши бланк, я простягнув його у віконце червонопикому клеркові, котрий поставив на ньому штамп, узяв у мене гроші й махнув рукою в напрямку одного зі стелажів.

— Подивіться самі, містере Меллой, — сказав він. — Шоста папка праворуч.

Я подякував.

— Як ваші справи? — поцікавився він, перехилившись через стійку, готовий змарнувати і свій час, і мій. — Давненько вас не бачив!

— А й справді! — погодився з ним. — Справи йдуть добре. А у вас? Люди вмирають так само?

— І так само народжуються. Й одне кладе край іншому.

— Таке життя.

Більше я нічого не спроможний був сказати — надто втомився. Недовге побачення з міс Гарні геть мене виснажило. Я підійшов до стелажів. Папка «С» важила, здавалося, тонну, тож я ледь доніс її до стола. І в цьому була винна знову ж таки міс Гарні. Я втомлено перегортав сторінки й невдовзі натрапив на свідоцтво про смерть Дженет Кросбі. Витягнув із папки пожовклий конверт, підписаний олівцем. Міс Кросбі померла від ендокардиту 25-річною, і сталося це 15 травня 1948 року. Свідоцтво підписав лікар Бьюлі. Я записав його прізвище, а потім перегорнув ще з дюжину сторінок назад, поки не віднайшов свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі. Той помер від ураження мозку, спричиненого пострілом з вогнепальної зброї. Підписали свідоцтво лікар Дж. Зальцер та коронер Франклін Лессвейз. Я занотував і це, та, полишивши папку на столі, підійшов до клерка, який з лінивим інтересом спостерігав за мною.