І знову повіки її почали стулятись. Я стояв, спостерігаючи за нею.

— Здається, очі в мене злипаються.

Після тривалого часу — коли я вже думав, що вона заснула, — дівчина сказала якимось далеким голосом:

— Знаєте, вона його застрелила. Я була там. Вона просто взяла рушницю і застрелила його. Це було жахливо.

Я замислено почухав ніс. У кімнаті запала тиша. Тепер дівчина спала. Що б їй не вколола медсестра, це почало діяти. Можливо, вона не прокинеться аж до ранку. А це означало, що мені доведеться нести її на руках — якщо виберуся сам. Утім, у мене ще був час над цим подумати.

Якщо мені таки доведеться виносити її звідси, загорну її в простирадло, але якщо вона наполягатиме на тому, аби йти самій, тоді доведеться знайти їй якийсь одяг.

Я роззирнувся довкола. Комод з одягом був у дівчини в ногах. Я відсовував шухляду за шухлядою. Майже всі вони були порожні; в кількох зберігалися рушники або постільна білизна. Жодного одягу.

Перетнувши кімнату, я підійшов до шафи. Відчинив і заглянув усередину. Знайшов купальний халат, шльопанці та дві великі валізи на верхній поличці. Зняв одну з них. На кришці були викарбувані ініціали: Е. Ф. Я відчинив валізу. Проблема з одягом була розв’язана: там було його повно. Я перебрав те, що у валізі. На самому споді лежала уніформа медсестри.

Я заліз у бічні кишені валізи, і в одній з них знайшов невеличкий, з блакитною палітуркою щоденник, на якому був проставлений рік: 1948-й.

Швидко погортав його. Записів було зовсім мало. Багато незаповнених сторінок. Кілька разів згаданий «Джек», і я здогадався, що це — Джек Бретт: той, який дезертирував із флоту і про котрого мені розповідав Міффлін.

21.01. Похід у кіно з Джеком. 7.45.

28. 01 Обід в «Етуаль». 6.30.

29. 01. Поїздка додому на вікенд.

5. 02. Джек повертається на свій корабель.

І жодних записів аж до 10 березня.

10. 03. Досі нема листів від Джека.

12. 03. Доктор Зальцер запитав мене, чи не хочу я працювати за межами клініки. Я погодилася.

16. 03. Почала працювати в «Крествейз».

18.03. Помер містер Кросбі.

Далі була суцільні пробіли — так само, як і в її пам’яті відтоді. Вочевидь, вона прибула в «Крествейз», щоб там когось доглядати. І стала свідком смерті старого Кросбі. Тому її на два роки зачинили в оцій кімнаті й постійно кололи наркотики, сподіваючись на те, що рано чи пізно розумові здібності настільки погіршаться, що вона не пам’ятатиме, що сталося. Все саме так і було, але вона досі все пам’ятала. Увесь жах тієї сцени не хотів полишати її мозок. Можливо, вона цілком випадково зайшла в кімнату, де дві сестри боролися за те, щоб заволодіти рушницею. Можливо, тут до боротьби долучився і сам старий Кросбі, й вона позадкувала, не бажаючи бентежити його. Побачила дуло рушниці, спрямоване на Кросбі, а тоді пролунав постріл.

Я дивився на незворушне, бліде обличчя. Колись давно — але не тепер — у цьому обличчі були рішучість та сила духу. Дівчина не справляла враження такої, що здатна щось зам’яти чи що її можна підкупити. Найвірогідніше, вона наполягла б на тому, щоб викликати поліцію. Тому вони й зачинили її тут.

Задумливо почухавши підборіддя, я легенько підкидав щоденник у руці. Наступне, що слід було зробити, — це щезнути звідси, і вчинити так якнайшвидше.

І, наче у відповідь на мою думку, пролунав раптовий та оглушливий тріск, від якого сколихнулась уся будівля: здавалося, що принаймні півбудинку завалилося.

Я підскочив, у два стрибки досягнув дверей і розчахнув їх. У коридорі було повно пилюки від уламків цегли та штукатурки, а з пилюки вималювалися дві постаті з пістолетами в руках, які швидко рухались у напрямку Хопперової кімнати: це були Джек Керман і Майк Фіннеґан! Побачивши їх, я радісно видав якийсь хрипкий невиразний звук. Вони різко зупинилися, наставивши револьвери на мене.

Раптом напружений вираз Керманового обличчя змінився широкою посмішкою.

— «Універсальні послуги» — до ваших послуг! — вигукнув він, хапаючи мене за руку. — Хочеш випити, друже?

— Мені потрібен транспорт для оголеної блондинки, — мовив я, обіймаючи його та поплескуючи по плечу Майка Фіннеґана, котрий мене таки приголомшив.

— То що ви зробили — підірвали будинок?

— Прив’язали кілька ланцюгів до заґратованого вікна та різко смикнули десятитонною вантажівкою, — пояснив мені Керман, посміхаючись од вуха до вуха, — трохи грубо, але ефективно. А де та блондинка?

Там, де щойно було заґратоване вікно, зяяла велика діра та виднілися рвані краї пошкодженої цегельної кладки.

Я затягнув Кермана в кімнату Ейнони, поки Фіннеґан вартував у коридорі. Нам знадобилося десять секунд, щоб загорнути непритомну дівчину в простирадло і винести її з кімнати.

— Тепер у гру вступає група прикриття, Майку, — зронив я, коли ми пробігали повз нього, поспішаючи до пролому. — Стріляй, якщо треба буде!

— Перекинь дівчину мені через плече, — сказав Керман, від збудження говорячи скоромовкою. — До стіни приставлена драбина.

Я допоміг йому видряпатися на хистку кладку. Через плече у нього в’яло звисали оголені рука й нога.

— Тепер я зрозумів, чому хлопці записуються в пожежники, — сказав Керман і почав обережно спускатися драбиною.

Унизу я побачив велику вантажівку, припарковану коло будинку, а біля підніжжя драбини зауважив Полу. Вона помахала мені рукою.

— Усе в порядку, Майку! — гукнув я. — Ходімо! Коли Майк приєднався до нас, двері в кінці коридору різко розчахнулись і в них з’явилося лопатоподібне обличчя медсестри. Вона злякано глипнула на нас, потім на зруйновану стіну і дико заверещала.

Ми швидко спустились і запхались у вантажівку. Пола вже сиділа за кермом, і коли ми влаштувалися в кузові, завела двигун і різко рвонула з місця.

Керман поклав Ейнону на підлогу і тепер ласо дивився на неї.

— Ням-ням! — сказав він, тереблячи вуса. — Якби я знав, що вона така гарна, то прийшов би раніше!

Дзенькнув внутрішній телефон, і платинова блондинка відірвала свої витончені форми з-за столу та підійшла до мене. Повідомила, що містер Віллет мене прийме. Говорила вона урочисто, наче у церкві, але виглядала, мов найкраща манекенниця Марка Джейкобса у його останньому шоу в «Оркід-рум».

Я стежив за колиханням її стегон, коли вона неспішно перетнула усю приймальню і підійшла до «святая святих» — кабінету Віллета. Постукала смарагдово-зеленим нігтиком у двері, відчинила їх, підправила кучерики так, як лише жінки вміють це робити, і оголосила:

— Містер Меллой!

Відступила убік, пропускаючи мене. Я увійшов.

Віллет окопався за масивним столом, і вигляд у нього був такий, ніби він якраз розмірковував над останньою волею й заповітом померлого — можливо, так воно і було. Солідна сигара із золотою смугою на кінчику диміла між його бронзовими пальцями. Не підіймаючи очей від паперів, він махнув рукою, показуючи мені на крісло.

Платинова блондинка пропливла до виходу. Я провів її поглядом. Вже біля дверей вона примудрилася хитнути стегнами так, що її чорна сукня звабливо сколихнулась. Я дуже пожалкував, коли двері за нею врешті зачинилися.

Усівся в крісло та уважно оглянув підкладку свого капелюха, намагаючись згадати, коли я його купив. Здається, це було дуже давно, бо стерлося навіть ім’я капелюшника, вибите на ньому Я пообіцяв собі, що придбаю новий капелюх, якщо мені вдасться «розкрутити» Віллета розлучитися зі ще невеличкою сумою. Якщо ж ні — вдовольнюся й старим.

Я думав про все це, просто аби вбити час. Здається, Віллет повністю поринув у всі ці тонкощі спадкування: яскравий образ процвітаючого адвоката, який заробляє великі гроші. Було майже чутно шелест купюр, що перекочовували на його банківський рахунок.