Я кивнув.

Він зняв стрічку зі сигари і пошукав сірники. Увесь цей час його непроникні очі задумливо дивилися на мене.

— Ви також твердите, що оливково-зелений «додж» належить докторові Зальцеру, — сказав він, черкнувши сірником об підошву черевика.

— Міффлін це підтверджує. Я просив його перевірити номер.

І Брендон перевів погляд на Міффліна, але той зосереджено вивчав протилежну стіну.

— Через півгодини після того, як ви поцікавились у Міффліна машиною, в поліцію зателефонував доктор Зальцер і повідомив, що у нього викрали авто. Чи це відповідає дійсності?

— Так, сер, — байдуже озвався Міффлін.

Брендон знову поглянув на мене.

— Ви чуєте це?

— Звісно!

— Добре, — Брендон підніс запалений таким способом сірник до сигари і затягнувся димом. — Це я кажу для того, щоб у вас не склалася помилкова думка про доктора Зальцера. Може, вам невідомо, що доктор Зальцер — вельми респектабельний та впливовий громадянин нашого міста, і я не дозволю турбувати його ні вам, ані будь-кому іншому. Вам зрозуміло?

— Аякже, — підтвердив я.

Він випустив кільце диму мені в обличчя.

— Ви мені не подобаєтеся, Меллою, і не подобається ваша нікчемна контора. Можливо, вона чогось і варта, але я в цьому не впевнений. Постійно ви каламутите воду. Кілька місяців тому створили купу проблем тією справою Серфа, і якби тоді ви не були так по-диявольському обережні, то мали б купу неприємностей. От і тепер... Міс Кросбі мертва! — він знову подався вперед, щоб поглянути на листа. — Кросбі як були, так і є дуже багатою та впливовою родиною, і я не потерплю, щоб ви втягли їх у неприємності. Ви не маєте жодного юридичного права розпоряджатися тими п’ятьмастами доларами, котрі надіслала вам міс Кросбі. Вам слід повернути їх родичам, причому негайно. І залиште міс Морін Кросбі в спокої. Якщо хтось її і шантажує — стосовно чого маю сумніви — то якщо їй знадобиться допомога, вона прийде до мене. Це взагалі не ваша справа, і якщо я дізнаюся, що ви їй набридаєте, то уживу всіх заходів, щоб ви нікого більше не турбували достатньо тривалий час. Ви мене зрозуміли?

Я криво йому посміхнувся.

— Здається, починаю розуміти, — і я нахилився, щоб перепитати: — То яку суму доктор Зальцер жертвує у ваш спортивний фонд, Брендоне?

Його жирне — кров з молоком — обличчя стало фіолетово-багряним. Непроникні очі спалахнули, мов сірник.

— Попереджаю тебе, Меллою! — гаркнув він. — Мої хлопці знають спосіб упокорити такого вилупка, як ти. Не дивуйся, якщо тебе добряче відколошматять в якійсь темній алеї. Залиш у спокої і Кросбі, й доктора Зальцера. Тобі зрозуміло?

Я підвівся.

— То скільки жертвують Кросбі у ваш благодійний фонд, Брендоне? — поцікавився наостанок. — І скільки старий Кросбі відвалив вам, щоб ви зам’яли ту справу зі смертельним наїздом міс Морін два роки тому? Респектабельний та впливовий? Не смішіть мене! Зальцер такий же поважний та впливовий, як викидайло з бару «Дельмоніко». Як сталося, що він підписав висновок про смерть Макдональда Кросбі, якщо не є навіть лікарем-фахівцем?

— Забирайтеся звідси! — сказав Брендон абсолютно спокійно.

Кілька секунд ми дивились один на одного, потім я стенув плечима, повернувся до нього спиною і пішов до дверей.

— Ходімо, Поло; ходімо звідси, поки ми тут не задихнулися, — сказав я, рвучко розчахнувши двері. — І запам’ятай оту маленьку погрозу щодо темної алеї. Позиватися з капітаном поліції щодо замаху на вбивство — це справді потішно!

Я пішов довгим коридором услід за Полою. Міффлін вийшов за нами, але ступав нечутно. Наздогнав нас у кінці коридору.

— Зачекайте-но, — сказав він. — Зайдімо до мене, — і відчинив двері кабінету.

Ми зайшли, бо і мені, й Полі подобався Міффлін; окрім того, він часто бував нам корисний, тож ми не могли знехтувати його запрошенням. Зачинивши за нами двері, він оперся об одвірок.

Його грубувате червоне обличчя виглядало стурбованим.

— Мило ти поговорив з Брендоном! — гірко зауважив Міффлін. — Ти ненормальний, Віку! Сам же прекрасно знаєш, що таким тоном з ним не можна говорити.

— Знаю, — погодився з Міффліном, — але він геть знахабнів.

— Я хотів тебе попередити, але не встиг. Ти ж знаєш, що Брендона бісить твоя витримка.

— Знаю. Але що я міг вдіяти? Мав розказати йому все. Хто для нього Зальцер?

Міффлін здвигнув плечима.

— Зальцер — добрий друг поліції. Звісно, я знаю, що не все чисто в тому його санаторії, але тут нема нічого протизаконного, — Міффлін стишив голос, а тоді продовжив: — Як ви гадаєте, звідки у Брендона «кадиллак»? Такі гроші капітану поліції не платять. І ще одне: Морін Кросбі влаштувала сина Брендона у коледж і оплачує рахунки за лікування місіс Брендон. Ти зазіхнув на головних покровителів Брендона!

— Я так і гадав — бо надто вже Брендон розхвилювався, — сказав я. — Послухай, Тіме: невже Зальцер справді офіційно заявив про викрадення свого авто?

— Так, повідомлення прийняв я сам.

— То що ви маєте намір робити стосовно того вбивці? Чи нічого?

— Ну, звісно ж, ми його шукатимемо. Знаю, про що ти думаєш, Віку, але тут помиляєшся: Зальцер надто розумний, щоби бути замішаним в убивстві. Можеш його викреслити з підозрюваних.

— О’кей.

— І будь обережним. Погроза про темну алею — не пусті балачки. Ти будеш не першим і не останнім, кого відколошматять лише тому, що не сподобався Брендонові. Тож я й кажу тобі — будь обережним!

— Дякую, Тіме. Я подбаю про себе.

Тильним боком долоні Міффлін почухав свого безформного носа.

— Не все так просто. Спробуй лише дати їм відсіч — і тебе пов’яжуть за спротив поліції. Сфабрикують справу й засадять за ґрати, і тоді вже ті хлопці візьмуться за тебе як слід.

Я поплескав його по плечу.

— Нехай це тебе не турбує — як не турбує і мене. Щось ще?

Міффлін хитнув головою.

— Просто будь обережний, — попередив він, відчиняючи двері кабінету. Переконавшись, що там нікого нема, махнув нам рукою.

Ми спустилися кам’яними сходами у вестибюль. Двоє здоровил у цивільному стовбичили біля дверей. Один з них мав вогненно-руде волосся та обвислу білу шкіру. Інший був худий, з металом у погляді. Обидва повільно і задумливо провели нас очима, а рудоволосий ще й сплюнув, точно влучивши у мідну плювальницю за шість ярдів[10] од себе.

Ми пройшли повз них і опинилися на вулиці.

У кінці Оркід-білдінгз був невеличкий провулок, де зазвичай паркувалися службові машини. А наприкінці провулка розміщений бар Фіннеґана.

Марк Фіннеґан був давнім моїм приятелем. Він часто ставав мені у пригоді, бо знав усіх бандитів та злочинців, котрі приїздили в Оркід-сіті, й будь-яка їхня нелегальна діяльність одразу ж ставала йому відомою. Кілька років тому мені вдалося залагодити конфлікт між Фіннеґаном і трьома покидьками, котрі намагалися виколоти Фіннеґанові очі розбитою пляшкою з-під віскі. Фіннеґан тоді чомусь вирішив, що якби не я, то він би втратив зір, і за це був мені страшенно вдячний.

Окрім того, що сам він становив невичерпне джерело корисної інформації, бар Фіннеґана служив зручним місцем для вечірніх зустрічей. Подумавши, що Керман може бути тут, я припаркував «бьюїк» поблизу і разом із Полою зайшов у бар.

Було вже по одинадцятій, і біля стійки залишалося лише кілька поодиноких відвідувачів. У кутку бару сидів з розгорнутою газетою в руках та пляшкою віскі перед собою Джек Керман. Звів погляд і помахав нам.

Прямуючи до нього, я мимохідь потис руку Фіннеґанові, котрий широко мені посміхнувся. Фіннеґан був не з тих, хто виграє призи глядацьких симпатій. Горилоподібний, з потворним обличчям, помережаним шрамами, котре, однак, світилося гумором і нагадувало водночас і морду Кінґ-Конґа, і кабіну десятитонної вантажівки.

Керман звівся на ноги й підкреслено вишукано вклонився Полі.

— Лише подумати: ти — і в такій забігайлівці! — зауважив він. — Тільки не кажи мені, що полишила свою кислу фізіономію та стриманість у сейфі контори!