— Припини, Джеку! — озвався я, присідаючи поруч. — Події розвиваються надто швидко. Але перед тим, як я тобі розкажу, що й до чого, — що маєш мені оповісти ти?

Він ще не встиг відкрити рота, як підійшов Фіннеґан.

— Привіт, Меллою! — сказав. — Доброго вечора, леді!

Пола посміхнулася йому.

— Принеси ще склянку, Майку! — попросив я. — Допоможу Керманові допити його віскі.

І глянув на Полу.

— Тобі каву?

Вона кивнула.

— Та каву для міс Бенсінґер!

Коли Фіннеґан виконав замовлення і повернувся до стійки, я сказав:

— Ну що ж, тепер до справи!

— Я бачив Джоан Пальметта, — почав Керман. — Апетитна жіночка! — і він, закотивши очі, намалював у повітрі її форми. — Якби поодалік не крутився дворецький, у нас зав’язалась би прекрасна дружба, — він удавано зітхнув. — І що тільки жінки в мені знаходять?

— Те місце, де мав би бути інтелект, — швидко озвалася Пола. — Для жінок це така розрада — спуститися до рівня чоловіків!

— Ну, досить уже! — гостро урвав я, бо Керман, схопивши пляшку віскі, почав повільно підводитися зі свого місця. — Облишмо опис зовнішності. То що вона сказала про Дженет?

Керман опустився на стілець, люто дивлячись на Полу.

— Вона сказала, що її невимовно здивувала смерть Дженет од серцевого нападу. За два дні до смерті та грала в теніс з цією Пальметта і виграла з розгромним рахунком. Чи схоже це на проблеми зі серцем?

— Щось ще?

— Я спитав її про Шеррілла. Він тепер не в місті, тож я його не бачив. Джоан сказала, що Дженет Кросбі була закохана у Шеррілла по самі вуха. Вони були просто нерозлучні. Але за тиждень до смерті Макдональда Кросбі Шеррілл перестав бувати в них, і заручини зненацька урвалися — без жодних пояснень. І навіть Джоан, близька подруга Дженет, не володіє такою інформацією, хоча й намагалася щось вивідати. Дженет сказала, що вони просто не зійшлися характерами, і не хотіла про це говорити.

— Чи не розповідала Джоан, що за чоловік цей Шеррілл?

Керман знизав плечима.

— Пальметта бачила його лише двічі. Казала, що Шеррілл привабливий, але не знає, чим він займається і чи є у нього гроші. Має будинок на Россмор-авеню — невеличкий, але гарний; за домом доглядає дівчина-китаянка.

І Керман послав поцілунок рукою.

— Вона також — пальчики оближеш, хоча мені й мало що вдалося роздивитися. Китаянка поняття не має, коли повернеться хазяїн. Однак чолов’яга живе непогано, і, певно, таки має гроші. Бо в гаражі у нього стоїть «кадиллак» завбільшки як корабель, а сад такий доглянутий, наче туди вкладені чималі гроші. Звісно ж, там є ще басейн та звичні ознаки розкоші: усе невеличке, однак дуже стильне.

— Це все?

Керман кивнув.

Коротко я описав йому свій візит до Юдори Дрю, приїзд здоровила, вбивство дівчини та свою бесіду з Брендоном. Керман слухав, і очі його ставали все круглішими й круглішими. Він навіть забув про віскі.

— Господи Ісусе! — вигукнув Керман, коли я завершив свою розповідь. — Ну й вечір! Що ще трапиться? Чи ми облишимо цю справу?

— Не знаю, — сказав я, наливаючи собі ще віскі, — однак змушені будемо повернути гроші. Для цього нам слід з’ясувати, хто опікується маєтком. Упевнений, що то не Морін, вона не спроможна до цього. У неї має бути юрист або якийсь інший представник, котрий займається її справами. Можливо, ми зможемо це дізнатися зі заповіту Макдональда Кросбі. Я також хотів би ознайомитись із заповітом самої Дженет. І ще мені цікаво, чи залишила вона хоч щось Юдорі Дрю. Якщо ні, то звідки в Юдори гроші? Щодо ведення цієї справи — поки що не відповім ані ствердно, ні заперечно. Нам треба зібрати якомога більше фактів, перш ніж щось вирішити. Але маємо зважувати кожен свій крок, бо Брендон легко може нам все ускладнити.

— Якщо повернемо гроші, справа буде закрита, — проголосила Пола. — Нема сенсу працювати задарма.

— Знаю, — сказав я. — Однак ця справа мене зацікавила. Крім того, не люблю виконувати накази Брендона.

Я допив віскі й підвівся.

— На сьогодні, вважаю, досить. Я не проти трохи поспати.

Керман потягнувся, позіхнув і також підвівся.

— Щойно згадав, що завтра зранку маю повезти малих Гоффлінів у Голлівуд, — сказав він, скривившись. — Персональний тур на студію «Парамаунт пікчерз». Якщо нам не вдасться побачити Дот Лямур[11], то я повішуся. Ті троє шмаркачів жахають мене.

— Добре, — сказав я. — Але ж до післязавтра ти повернешся?

— Так: якщо виживу.

— До того часу я й вирішу, чи ми займатимемося цією справою, чи ні. Якщо так, то нам треба буде діяти швидко й обережно. Побудьте тут ще трохи — я маю дещо з’ясувати у Майка.

І підійшов до стійки бару, за якою Фіннеґан неквапно полірував склянки. Якийсь старий гультяй зі своєю блондинкою саме полишали його. Білявка поглянула на мене з-під довгих вій і підморгнула. Я моргнув їй у відповідь.

Коли вони вже не могли нас почути, я мовив:

— Майку, тут є один хлопець, котрий стежить за мною. Кремезної статури, схожий на боксера: сплющені ніс та вухо; носить бежевий капелюх. Палить манільські сигари, і вигляд у нього такий, наче він цілком здатний гризти залізні цвяхи. Бачив колись такого?

Майк протер склянку для вина, яку тримав у руках, підніс її до світла і скоса глянув на неї. Потім обережно поставив на поличку.

— За описом він схожий на Бенні Двана. Від нього ще має тхнути часником.

— Не мав нагоди стояти біля нього близько. А хто такий Бенні Дван?

Майк узяв іще одну склянку, прополоскав її під краном і почав ретельно відполіровувати. Мав дратівливу звичку довго обдумувати відповідь.

— Він крутий гангстер, — нарешті озвався, ретельно відполірувавши чергову склянку й оглянувши її на світлі. — Працює охоронцем у санаторії Зальцера. Колись був картярем-невдахою — до того, як пішов працювати до Зальцера. Відсидів п’ять років за збройний грабіж, скоєний у 1938-му. Вважається, що тепер він порозумнішав, але я маю щодо цього сумніви.

— А чим він займається у санаторії Зальцера?

Майк здвигнув плечима.

— Та так — усім потроху: миє машини, доглядає сад і таке інше.

— Мені це важливо, Майку. Якщо то він, то підозрюю його у скоєнні вбивства.

Майк неголосно присвиснув.

— Так, це схоже на нього. Я бачив його в такому капелюсі.

Я знову описав того типа, цього разу детальніше.

— Так, — підтвердив Майк. — Здається, це справді він. Той тип не випускає з рота манільської сигари, і ніс із вухом добряче сплющені.

Я захвилювався.

— Ну що ж — дякую, Майку!

Я повернувся до своїх супутників, котрі спостерігали за мною з дальнього кінця бару.

— Майк упізнав за описом нашого здоровила, — повідомив я їм. — Його звати Бенні Дван, і лише уявіть собі — він працює на Зальцера!

— Цікаво, як ти усе з’ясовуєш! — кинув Керман. — То що маєш намір робити?

— Звернутися до Тіма Міффліна, — сказав я. — Зачекайте-но хвильку, добре? Я йому зараз зателефоную.

У поліцейському відділку мені відповіли, що Тім Міффлін уже пішов додому. Я знайшов його домашній номер у телефонному довідникові й подзвонив додому. Після довгенької затримки Міффлін урешті озвався. Голос у нього був сонний та роздратований.

— Це Меллой, — сказав я. — Вибач, що розбудив, Тіме, але я встановив того типа, котрий убив Юдору Дрю.

— Справді? — голос Міффліна полагіднішав. — Чудово! І хто ж це?

— Бенні Дван. І знаєш, що, Тіме, — він працює у Зальцера. Якщо поїдеш у той санаторій просто зараз, то зможеш замкнути кайданки на його руках.

Запала тривала, важка тиша. Я чекав, шкірячи зуби — уявляв вираз обличчя Міффліна.

— У Зальцера? — нарешті озвався він. Голос у нього був такий, ніби в роті він мав гарячу картоплю.

— Саме так: у Брендонового приятеля.

— А ти впевнений у цьому?

— Так. Я його упізнаю для тебе — і Пола також. Причому з радістю.

— Справді? — в його голосі чулося вагання.

— Звісно! Так, Зальцер буде розгніваний, але, крім Зальцера, кому до цього є діло?