— Як ти тут? — запитав я, всміхнувшись. Якби вона не була такою стриманою, я неодмінно розцілував би її.

— Зі мною все гаразд. А ти як сюди дістався?

Вона намагалася сказати це байдужим тоном, але тремтіння в голосі видало її.

— Та якось вдалося. Принаймні вони ще не знають, що я тут. Джек і Майк прибудуть близько дев’ятої. Можливо, нам доведеться добиратися до берега плавом.

Вона глибоко зітхнула і скочила на ноги.

— Я знала, що ти прийдеш, Віку!

І саме тоді, коли я вже думав, що Пола зараз розпустить своє розкішне волосся, вона додала:

— Тобі не слід було з’являтися тут самому. Чому ти не прихопив із собою поліцаїв?

— Не був упевнений, що вони захочуть піти, — відповів. — А де Ейнона?

— Не знаю, але вважаю, що вона не тут.

У каюті було так душно, що я аж спітнів.

— То що сталося? Коротко розкажи...

— Пролунав дзвінок, і я підійшла до дверей, — почала розповідь Пола. — Подумала, що то ти. Натомість у передпокій ввалилося четверо «макаронників». Двоє посунуло у спальню, і звідти почувся крик Ейнони. Двоє інших повідали, що забирають мене із собою на яхту, при цьому погрожуючи ножем. Я бачила, що вони пустять його в хід за найменшої нагоди, — тут вона ледь помітно скривилася. — Ми спустилися ліфтом, а потім вийшли на вулицю. Увесь цей час один з «макаронників» тримав ніж мені під боком. На нас уже чекала машина. Вони запхали мене в неї, і ми рушили. Коли від’їжджали, помітила біля будинку великий чорний «роллс-ройс». З під’їзду вийшов італієць із Ейноною на руках. І все це посеред білого дня. Люди дивилися на нас, але ні у що не втручались. Ейнону засунули в «роллс-ройс», і більше я її не бачила. Мене ж доправили на яхту й зачинили в каюті. Попередили: якщо зчинятиму галас, вони переріжуть мені горло. Це жахливі люди, Віку!

— Знаю, — похмуро погодився з нею. — Я вже мав з ними справу. Той «роллс-ройс» належить Морін Кросбі. Можливо, вони відвезли Ейнону в будинок на скелі.

Ще мить я розмірковував, а потім спитав:

— Чи вони когось приставили до тебе?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Хочу оглянути яхту до того, як ми її полишимо. Морін також може бути тут. Підеш зі мною?

— Якщо вони помітять, що я зникла, то зчинять тривогу. Краще залишуся тут, поки ти не повернешся. Ти ж будеш обережний, правда, Віку?

Я трохи повагався, не знаючи, як краще вчинити — вивезти Полу звідси або спершу розвідати, чи нема тут Морін та Ейнони.

— Якщо їх тут нема, полишимо яхту, — сказав я, витираючи спітніле обличчя носовичком. — У мене що, лихоманка чи в цій каюті справді спекотно?

— Тут справжнісіньке пекло! І з кожною хвилиною стає спекотніше. Скидається на те, що вони увімкнули підігрів.

— Побудь тут ще з десять хвилин, мала! Невдовзі я повернуся.

— Але будь обережний!

Я поплескав її по руці, підбадьорливо усміхнувся та вислизнув на палубу. Зачинив двері на засув і вирушив на корму судна.

— І що, в біса, ти тут робиш? — почувся голос із темряви.

Я мало не підстрибнув.

Короткий кряжистий чоловік у морському кашкеті виник нізвідки. Облич один одного ми не бачили, хоч і пильно вдивлялися.

— Скільки разів я вам казав: тримайтеся подалі від цієї палуби! — рявкнув він, коли ми зблизилися.

Він спробував схопити мене за руку, але я ухилився. І блискавично, щосили, поцілив йому в живіт. Тому перехопило подих, і він подався уперед, намагаючись віддихатись. Я врізав йому в щелепу, мало не вивихнувши при цьому собі зап’ястя. Він опустився накарачки, а потім завалився на спину. Я нахилився, схопив його за вуха і гримнув головою об палубу.

Усе це сталося за кілька секунд. Я знову побіг до Полиної каюти, розчахнув двері й затягнув туди непритомного товстуна, кинувши його на підлозі.

— Наштовхнувся на нього, — важко дихаючи, пояснив я Полі, схиляючись над чоловіком. Припіднявши повіки, заглянув йому в очі. Він був живий, але, судячи з млявості, ще деякий час пробуде у «відключці».

— Запхай його у шафу, — попросила Пола. — Я за ним пригляну.

Збліднувши, вона, проте, залишалася спокійна. Нелегко було вивести її зі себе.

Я протягнув товстуна через усю каюту до шафи. Мусив його туди увіпхати, але, щоб зачинити дверцята, довелося налягти на них усім тілом.

— Фу! — сказав Полі, витираючи спітніле обличчя. — З ним усе буде в порядку — якщо він не задихнеться. У шафі — наче в топці.

— Саме це мене й турбує — навіть підлога в каюті гаряча. Як ти гадаєш — може, десь на яхті пожежа?

Я доторкнувся до килима. Він був справді теплий — і навіть занадто. Відчинивши двері, я приклав руку до дощатої підлоги в коридорі. Вона була така гаряча, що мало не обпік руку.

— Боже мій! — вигукнув я. — Здається, ти права. Ця клята яхта десь унизу горить. — І я схопив Полу за руку й потягнув на палубу. — Ти тут не залишишся. Ходімо, мала, — і тримайся мене. Оглянемо все удвох, а потім піднімемося на верхню палубу.

Я звірився зі своїм годинником: за п’ять дев’ята. Джек буде тут через кілька хвилин.

На палубі Пола спитала:

— Може, нам слід здійняти тривогу? Бо ж на яхті повно людей, Віку!

— Ще не час — пізніше, — озвався я.

У дальньому кінці коридору помітив двері. Постояв трішечки, прислухаючись, а потім повернув ручку та відчинив їх.

Там було спекотніше, ніж у розпеченій духовці, й навіть фарба на стінах потекла. Це була гарна кімната: велика, простора і гарно умебльована — щось середнє між робочим кабінетом та кімнатою відпочинку. Великі вікна по обидва боки кімнати виходили на пляж Оркід-сіті й Тихий океан. Самотнє світло настільної лампи відкидало сліпучу калюжку на стіл та частину килима. Решта кімнати залишалась у темряві. Сюди долинали приглушені звуки музики та м’яке ковзання ніг паркетом.

Я відчинив двері, тримаючи зброю напоготові. Пола зайшла слідом за мною і зачинила двері. Тут явно відчувався запах диму та горіння, і коли я підійшов до столу, то зауважив, що килим тліє, а дим струминками просочується крізь обшивку між панелями.

— Вогонь прямо під нами, — повідомив Полі. — Тому тримайся ближче до дверей. Підлога щомиті може завалитися. Здається, це робочий кабінет Шеррілла.

Одну за одною я відчиняв шухляди письмового стола, сам не знаючи, чого шукаю. В нижній шухляді знайшов квадратний конверт. Одного погляду на нього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це — зникле досьє Ейнони Фрідлендер. Я згорнув його та поклав у кишеню штанів.

— Гаразд, — урешті сказав. — Тепер ходімо звідси.

Пола тремтливим голосом запитала:

— Віку — а що це там, за столом?

Я заглянув за стіл. Там справді щось біліло, за обрисами дуже нагадуючи чоловіка. Я підніс настільну лампу, і тепер світло впало просто на нього. Полі аж віддих перехопило, бо це був Шеррілл. Він лежав горілиць, і на лиці його застиг оскал. Одяг на ньому тлів; на руках, розкинутих на задимленому килимі, виднілися сліди опіків. Його вбили з близької відстані пострілом у голову. Половину черепа знесло.

Коли я нагнувся, щоб оглянути вбитого, почулося потріскування, і два великих язики полум’я вирвалися з-під підлоги та лизнули мертве обличчя.

Маленький італієць стояв у дверях, витріщившись на нас. У руках тримав тупоносий автоматичний пістолет, і дуло його було спрямоване мені в груди. Гидке смагляве обличчя лисніло від поту, чорні очиці палали ненавистю. Він виник наче з-під землі.

— Віддай це мені, — сказав, простягаючи до мене руку. — Ну, те, що ти сховав у кишеню.

В опущеній руці у мене також був пістолет, але я знав, що не встигну вистрелити, бо «макаронник» зробить це швидше за мене. Тож лівою рукою я витягнув досьє з кишені, зауваживши, що ненависть в очах італійця поступилася місцем рішучості. Його палець на спусковому гачку аж побілів од напруження. Все це я уздрів та усвідомив за частку секунди, і вже знав, що італієць зараз вистрелить.

Пола жбурнула стілець між нами. Його очі сіпнулися — так само, як і рука. Зброя вистрілила, і куля пролетіла за якихось два фути від мене. Не встиг він відвести очі від стільця та поглянути на мене знову, як вистрелив уже я. Три кулі миттєво прошили груди. Його відкинуло до стіни, пістолет випав з рук і обличчя перекосила гримаса.