Помешкання Фрідлендера було десь на середині вулиці, справа. Це — один із стандартних непоказних багатоквартирних будинків: шестиповерховий «мурашник», звідкіля долинали різкі звуки радіо та крики дітлахів. Назустріч нам кам’яними сходами злетіла зграйка галасливих хлоп’ят. Вони почали виробляти з нашою машиною все, що хотіли: хіба лише не попроколювали шин і не вкинули запалений сірник у бак з пальним.

Керман вибрав найбільшого і найміцнішого з них та вручив йому півдолара.

— Тримай своїх приятелів подалі від машини і тоді отримаєш ще півдолара, — додав він.

Хлопець трохи відступив і відразу ж уперіщив одному з дітлахів межи вуха, аби продемонструвати свої добрі наміри. Коли ми полишали його, він саме давав стусана іншому.

— Хороша місцина, — зауважив Керман, підкручуючи вуса.

Ми піднялися сходами і почали вивчати два довгих ряди поштових ящиків. Квартира № 25, в якій мешкав Фрідлендер, — на п’ятому поверсі. Будинок без ліфта, тож нам довелося долати сходові марші пішки.

— Чудово буде, якщо він не вдома, — задихаючись і витираючи піт з чола, мовив Керман, коли ми зупинилися на четвертому поверсі перепочити.

— Ти забагато п’єш, — сказав я, підіймаючись вище.

Нарешті ми вийшли у довгий тьмяний коридор. З далекого радіоприймача долинали звуки джазу, що наче огортали коридор.

Неохайно вдягнена жінка вийшла з квартири навпроти. На ній був чорний солом’яний капелюшок, який бачив кращі часи. В руках вона тримала господарську сумку. З непідробним інтересом зирнула на нас і пішла до виходу. Обернулася, щоб поглянути ще раз, і Керман скорчив їй гримасу. Вона швидко пішла вниз, обурено піднявши голову.

Ми попрямували до кімнати № 25. На дверях не було ні дзвінка, ні молоточка. Щойно я підняв руку, щоб постукати, як у кімнаті пролунав приглушений вибух: такий звук видає паперовий пакет, якщо його надути і різко ляснути по ньому рукою.

Я витягнув свій кольт і взявся за дверну ручку — ще до того, як звук завмер. Натиснувши на ручку, штовхнув двері. На мій подив, вони відчинились. Я зазирнув у простору кімнату: судячи з її умеблювання, це була вітальня.

Чув, як позаду мене важко дихає Керман. Швидко озирнув кімнату. В ній нікого не було. Туди ж виходило ще двоє дверей, однак вони були зачинені.

— Гадаєш, то був постріл? — пробурмотів Керман.

Я кивнув і поквапно зайшов у кімнату, знаками звелівши йому залишатися на місці. Він так і зробив. Я перетнув вітальню й біля дверей справа прислухався, але десь так голосно кричало радіо, що почути інші звуки було просто неможливо.

Махнувши Керману рукою, щоб він сховався, я натиснув на ручку і легенько штовхнув двері, а сам умить увійшов та притиснувся до стіни. Ми з Керманом трохи вичекали, але нічого не відбувалося. Крізь відчинені двері я унюхав сильний, їдкий запах пороху. І подався вперед, зазираючи в сусідню кімнату.

На підлозі лежав чоловік. Ноги підібгані, руки складені на грудях. Кров просочувалася крізь пальці, омивала долоні й стікала на підлогу. Це був чоловік років шістдесяти; ймовірно, сам Фрідлендер. Коли я поглянув на нього, він мовби захлинувся, і руки його безсило впали на підлогу.

Я не рухався, бо знав, що вбивця десь поруч. Він просто не міг нікуди втекти. Керман прослизнув у вітальню і притиснувся до дверей. Масивний револьвер 45-го калібру виглядав у його руках, мов гармата.

— Виходь! — раптом гаркнув я. Мій голос прозвучав, наче циркулярна пилка, що вгризається у дерево. — Руки вгору!

Почувся постріл, і над моєю головою просвистіла куля.

Керман просунув руку в двері й двічі вистрілив. Від його пострілів задзвеніли шибки.

— Ти не зможеш утекти! — гукнув я, намагаючись наслідувати твердий голос копа. — Ти оточений!

Але цього разу вбивця не схильний був жартувати. Запала цілковита тиша. Жодного поруху. Ми вичікували, але нічого не сталося. Подумки я вже бачив, як сюди наїжджають копи, але не дуже прагнув познайомитися з місцевими копами: надто вони вже вправні.

Кивком показав Керманові, щоб він залишався на місці, а сам прослизнув до вікна. Керман знову пальнув у кімнату, і, скориставшись звуком пострілу, мені вдалося безшумно відчинити стулки. Я визирнув. За кілька футів від мене було вікно сусідньої кімнати. А це означало, що я зможу дістатися туди карнизом, що тягнувся нижче. Висунувши ногу з вікна, я озирнувся. Керманові очі стежили за кожним моїм рухом. Він мені кивнув, і я потягнувся до іншого вікна та ліг на підвіконня.

Хтось вистрелив у мене знизу, і куля відбила кусок штукатурки просто мені в обличчя. Я був такий приголомшений, що ледь втримався на карнизі. Й поглянув униз на вулицю — на звернені догори обличчя чималого натовпу. Просто в центрі його красувався здоровенний коп, цілячись у мене.

Я глухо скрикнув, раптово гойднувся туди-сюди, хитнувся у бік сусідньої кімнати і, пробивши собою скло, приземлився там просто на підлогу. Постріл поцілив майже мені в обличчя, й одночасно з цим гупнула Керманова зброя, відколовши зі стелі шматок штукатурки.

Я випростався, відчайдушно звиваючись і намагаючись заховатися під ліжко, бо в кімнаті пролунали нові постріли. І раптом побачив смагляве, злобне обличчя, що дивилося на мене з ліжка, та зловісне сизувате дуло автоматичного пістолета, націлене прямо в мою голову. Потім рука, яка тримала зброю, зникла — під звук автоматної черги, що пролунала тієї ж миті — а потім знову з’явилась, але вже у вигляді кривавої маси.

На ліжку був мій давній приятель-«макаронник» — отой, який у брудній сорочці. Він заревів і, похитуючись, кинувся до вікна, а Керман рвонув до нього. Італієць ударив Кермана тильним боком неушкодженої долоні, оминув його і вискочив у двері, проминув іншу кімнату та кулею вилетів у коридор. Знову пролунали постріли, скрикнула жінка, й чиєсь тіло з глухим стукотом гепнуло на підлогу.

— Обережно! — задихаючись, сказав я Керманові. — Внизу озброєний до зубів коп. Він радо вистрілить у тебе, щойно помітить.

Ми стояли нерухомо, вичікуючи.

Але коп чекати не хотів.

— Усім вийти! — гаркнув він з-за дверей. Навіть на відстані було чутно його важке дихання. — Якщо не кинете зброю, я висаджу всіх вас у повітря!

— Ми виходимо, — подав голос я. — Не кип’ятіться так і не стріляйте!

Із піднятими руками ми вийшли в коридор.

У проході лежав «макаронник». Посеред його лоба красувалася велика дірка. Коп був масивний — високий та ширококостий.

Він щось рявкнув, тримаючи нас під прицілом.

— Заспокойся, брате! — примирливо сказав я. Мені не сподобався його вигляд. — У тебе й так уже два трупи на руках. Ти ж не захочеш іще два?

— Мені байдуже, — зауважив він, вишкіривши зуби. — Два чи чотири — однаковісінько. Пиками до стіни, поки не приїде поліцейський фургон!

Ми відвернулися до стіни. Невдовзі почулося виття поліцейської сирени. Дві постаті у білих уніформах, важко дихаючи, підіймалися сходами, а з ними — слідча група з відділу вбивств. Я радий був запримітити серед них начальника окружного бюро розслідувань убивств Данніґана. Раніше ми з ним уже займалися спільною справою.

— Привіт, — сказав він і витріщився на нас. — Що, мало не потрапили на власний похорон?

— Майже так, — відповів я. — Там ще один труп. Чи можете ви сказати тому поліцейському, що ми не становимо небезпеки? Мені чомусь здається, що він і досі не проти поцілити в нас.

Данніґан відкликав копа убік.

— За мить я з вами поговорю.

І пішов глянути на Фрідлендера.

— Це наш хороший знайомий — пояснив я копові, котрий тепер стояв, вирячившись на нас. — Вам слід бути розбірливішим, у кого цілитися.

Коп сплюнув.

— Ото я був бовдур, що не прикінчив вас обох, — з відразою сказав він. — Якби вони застали мене між чотирма трупами, можливо, мене б зробили сержантом!

— Яка химерна гра думки... — промовив, задкуючи, Керман.

О п’ятій вечора ми вирушили в Оркід-сіті — після кількох доволі неприємних годин, проведених у кабінеті начальника окружного бюро розслідувань Данніґана. Він зробив усе, щоб докопатися до справи, але тільки-но намагався дістатися до суті її, як ниточки вислизали йому з рук. Тож початок розслідування був для нього малоуспішним.