Вона взяла аркушик. Обличчя її застигло, а повіки здригнулися, коли впізнала почерк. Прочитавши лист, випросталась і сиділа кілька хвилин, бездумно дивлячись на літери. Я її не квапив. Тепер страх, справжній, невдаваний, чітко читався на її обличчі.

— І ось це... це й змусило вас зайнятися справою? — нарешті спитала вона.

— Ваша сестра долучила до листа п’ятсот доларів. І я відчув, що просто зобов’язаний відробити ці гроші. Поїхав у «Крествейз», щоб зустрітися з вами й обговорити справу. Якби ви були там і пояснили мені, що все це означає, я би просто повернув гроші та облишив розслідування. Але вас у маєтку не було, тож я продовжив слідство.

— Розумію.

Я чекав, поки Морін щось додасть, але вона мовчала. Сиділа нерухомо, втупившись у лист. Обличчя бліде, очі застиглі.

— Вас справді шантажували?

— Н-ні. Не знаю, чому Дженет це написала. Гадаю, просто хотіла мені досадити: постійно це робила, бо ненавиділа мене.

— А чому вона вас ненавиділа?

Морін довгенько дивилась у сад, перш ніж відповісти. Я зробив ковток віскі й закурив. Якщо вона має намір щось мені повідати, то зробить це невдовзі — вона не з тих, кого можна квапити.

— Не знаю, що й робити, — сказала дівчина. — Якщо я вам розповім, чому вона мене ненавиділа, то змушена буду покладатися лише на ваше благородство, а ви ж спроможні мене знищити.

Я не знав, що відповісти.

— Але якщо нічого не розповім, — провадила вона далі, стиснувши кулачки, — то не знаю, як з цього всього виплутаюся. Мені треба комусь довіритися.

— Хіба у вас нема повіреного? — сказав, просто аби не мовчати.

— З ним лише гірше — адже він мій опікун. А, відповідно до умов батькового заповіту, якщо я буду замішана в будь-якому скандалі, то втрачу все. Я по самі вуха в такому багні, що коли про це стане відомо, то неодмінно виникне грандіозний скандал.

— Ви маєте на увазі Шеррілла? — запитав я. — Це ж ви купили йому яхту «Дрім шіп»?

Вона заціпеніла, повернулась й уп’ялася в мене поглядом.

— Звідкіля це вам відомо?

— А мені й не відомо — просто припускаю. Якби випливло, що вся та афера з «Дрім шіп» пов’язана з вами, вибухнув би страшенний скандал.

— Так, — підтвердила вона і присунулася до мене майже впритул. — Дженет кохала Дуґласа. Я також шаленіла за ним. І відбила його. Вона намагалася застрелити мене, але батько мене врятував. Його вбито замість мене, — бовкнула вона і закрила обличчя руками.

Я сидів, мов закам’янілий, чекаючи, що буде далі. Такого не очікував, тому й здивувався.

— Справу зам’яли, — провадила вона по тривалій паузі. — Не має значення, як. Але це каменем висіло на шиї Дженет. Вона... вона отруїлась. І це також вдалося зам’яти. Ми боялися, що якимось чином випливе, чому Дженет так учинила. Виявилося, що зробити це легко. Лікар був дуже старий, тож і вирішив, що то серцевий напад. Згодом, коли я вже успадкувала гроші — багато грошей — Дуґлас проявив свою справжню сутність. Він сказав: якщо я не дам йому грошей на «Дрім шіп», то він оприлюднить історію про те, як я переманила його від Дженет, а та намагалася мене вбити — натомість застрелила батька й отруїлася сама. І все це начебто через мене. Можете уявити, як би газети роздули усю цю історію — і тоді б я втратила все. Отож, я дала йому гроші на ту жахливу яхту, але він цим не вдовольнився. Він і далі приходить до мене по гроші та стежить за кожним моїм кроком. Йому стало відомо, що ви розпочали розслідування, тож він злякався, що розкопаєте усю цю історію — і якщо вам це таки вдасться, він втратить будь-яку владу наді мною. Він робить усе, аби зупинити вас. Коли почув, що Стівенс має намір зустрітись із вами, то просто його викрав. А тепер хоче знищити й вас. Не знаю, що й робити. Бажаю кудись поїхати і сховатися. Хочу, щоб ви допомогли мені в цьому. Ви ж мені допоможете, правда?

Вона схопила мене за руку.

— Обіцяєте не видавати мене? За це я зроблю для вас будь-що. Справді! То ви мені допоможете?

Ледь чутний звук змусив нас одночасно обернутися. Високий, кремезний чоловік із темним кучерявим волоссям, одягнений у червону футболку й темно-сині штани, стояв позаду нас. Він тримав автоматичний пістолет 38-го калібру, спрямований на мене. На його загорілому обличчі грала весела поблажлива посмішка — так, ніби він отримував задоволення від якогось вельми дотепного жарту, котрий, однак, вище його розуміння.

— Чудову історійку наплела Морін, еге ж? — спитав він низьким приємним голосом. — Отож, вона хоче кудись поїхати і сховатися? То матиме таку змогу. Її справді сховають — і то так, що ніхто ніколи не знайде. Те саме стосується й вас, мій юний допитливий друже!

Я саме вираховував відстань між нами, прикидаючи, чи встигну дістатися до нього перш, ніж він вистрелить, але тут почув так добре знайомий мені свист кийка, і в голові моїй наче щось вибухнуло.

Останнє, що я затямив, був дикий, нажаханий крик Морін.

Кімната була велика й простора, стеля та стіни — сліпучо-білі. Холодні білі пластикові жалюзі закривали вікна, а затінена лампа відкидала калюжку світла під ліжком навпроти.

На ліжку сидів чоловік. Він читав. Вузьке кістляве обличчя з високим чолом надавало йому вигляду студента, який готується до іспитів.

Кілька хвилин я спостерігав за ним крізь напіврозплющені очі, якось відсторонено розмірковуючи над тим, ким він може бути і що робить у цій кімнаті разом зі мною. Було щось дивне в тому, як він читав книжку. Це був товстелезний том з дрібним шрифтом. І лише коли він перегорнув сторінку і я побачив назву розділу, зрозумів, що він тримає книгу догори ногами.

Я зовсім не здивувався, що перебуваю у незнайомій кімнаті. У мене склалося враження, що я тут давненько: кілька днів чи навіть тижнів. І мав відчуття, що на цьому вузькому ліжку я лежу хтозна-скільки: воно стало майже рідним, як власне ліжко в моїй халупі, котра, здавалося, така ж далека від мене, як минулорічний сніг.

Інстинктивно знав — і був упевнений, що мені цього не казали — перебуваю, ймовірно, в лікарні й намагався згадати чому — чи не збила мене, часом, машина — але мозок відмовлявся мені служити. Я ніяк не міг зосередитись, і думки весь час поверталися до чоловіка навпроти. Єдине, що мене насправді цікавило, — чому він тримає книгу таким оригінальним способом, бо мені здавалося, що той том і без того надто складний та заплутаний, щоб його ще й читати.

Чоловік на ліжку був молодий: мав не більше двадцяти чотирьох років, і його густе русяве волосся було довге й шовковисте. Мав глибоко посаджені очі, що у світлі настільної лампи виглядали, мов дві западини.

Раптом я усвідомив, що він також спостерігає за мною, хоч і вдає, що читає: спостерігає з-під повік у той момент коли, злегка нахмурившись, повільно перегортає сторінку.

— Вам буде легше читати, якщо ви перевернете книжку, — сказав я і був здивований, як, мовби здалека, прозвучав мій голос — неначе долинув із сусідньої кімнати.

Він підвів очі й посміхнувся. Приємний молодий чоловік: типовий студент коледжу, який краще ознайомлений із бейсболом, аніж з книжками.

— Я завжди читаю книжки таким чином, — озвався він, і голос його виявився несподівано дуже високим. — Так набагато цікавіше та зовсім неважко зрозуміти, про що йдеться: до того ж, дуже повчально.

Він відклав книгу.

— Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Сібрайт? Боюся, вам було дуже кепсько. Як ваша голова?

Смішно, але тепер, коли він про це спитав, я усвідомив, що голова моя справді розколюється, і кров бухкає у скронях.

— Болить, — сказав я. — То це лікарня?

— Не зовсім. Гадаю, вони називають це «санітарієм».

— Ви хотіли сказати — клінікою? Клінікою для душевнохворих?

Він посміхнувся, кивнувши світловолосою головою.

— Саме так: це клініка для психів.

Я заплющив очі. Думати було важко, але я зробив зусилля. За кілька хвилин згадав свист кийка над головою, чоловіка в яскраво-червоній футболці й нажаханий крик Морін. «Санітарій». До мене врешті дійшло, і я відчув, як мурашки, наче лапки павука, пробігли мені по спині. Оце так «санітарій»!