Нахилившись, зняв із нього широкий шкіряний пояс та зв’язав руки. Своїм паском обв’язав йому щиколотки.

Він був надто важкий, щоб його нести, а мені вкрай були потрібні й телефон, і револьвер. Я подумав, що нічого з ним не станеться, допоки я повернуся, отож розвернувся і поспішив до свого бунгало. За кілька хвилин мені знову довелося розбудити Міффліна. Цього разу він заревів, мов скажений шершень, по якому поцілили мухобійкою.

— Годі вже, годі! — заспокоїв я його. — У мене тут є Дван.

— Дван? — гнів умить полишив Тіма. — У тебе?

— Так. Приїжджай! І прихопи автофургон із хлопцями. Хочу хоч трохи сьогодні поспати.

— Дван? Але Брендон сказав....

— До біса, що сказав Брендон! — гаркнув я. — Приїзди якнайшвидше і забирай його!

— Чекай! — з відчаєм сказав Міффлін. — Я вже їду!

Коли я саме жбурляв слухавку на апарат, звідкілясь із пісків пролунав приглушений постріл. Два кроки — і я був уже коло комода. Відчинивши шухляду, вихопив звідти свій поліцейський револьвер 38-го калібру. Ще не стихла луна від того пострілу, як я вже опинився на порозі бунгало. Не кинувся зопалу на яскраво освітлене подвір’я, а стояв, озираючись довкола, на неосвітленій веранді, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нажаханий до смерті.

Потім десь далеко — аж за пальмами — завелася машина і помчала геть зі скреготом гальм.

Я боязко спустився сходами веранди, тримаючи револьвер у витягнутій руці, й пішов садом у напрямку піщаних дюн. Звук машини, що від’їжджала, ставав усе менш чутним і нарешті завмер.

Підійшовши до Бенні Двана, я схилився над ним. Хтось поцілив йому з близької відстані у скроню. Куля роздробила частину черепа й обпекла розплющене вухо.

Здоровило виглядав тепер цілком невинним і самотнім. А також абсолютно мертвим.

Маленька блондинка, яка відповідала у нашій конторі на телефонні дзвінки, сором’язливо мені посміхнулася, коли я рвучко відчинив двері з матового скла, на яких золотими літерами було виведено: «Універсальні послуги» і, справа, маленькими буквами: «Виконавчий директор: Віктор Меллой».

— Доброго ранку, містере Меллою, — привіталася вона, демонструючи рівні білі зубки. Мала кирпатого носика і манери цуценяти. Відчувалося, що варто лише поплескати її, щоб вона помахала хвостиком. Миле дівча. Їй було заледве вісімнадцять, і вона мала тільки дві слабкості: я та Бінґ Кросбі[13].

Дві інші дівчини, ще зовсім діти, також білявки і теж схожі на цуценят, посміхнулися так, як зазвичай посміхаються підлітки, й так само сказали:

— Доброго ранку, містере Меллою!

«Містер Меллой» оглянув свій гарем і з гідністю привітався.

— Міс Бенсінґер пішла в адміністрацію і трохи спізниться, — повідала мені дівчина-телефоністка.

— Дякую, Тріксі! Я буду в своєму кабінеті. Коли вона з’явиться, скажи їй, щоб зайшла — вона мені потрібна.

Тріксі кивнула і кинула на мене погляд, який міг би для мене щось означати, якби вона була хоч на кілька років старша і не працювала в мене. Дівчина різко крутнулася на стільці, щоби прийняти черговий дзвінок.

Я пройшов у свій кабінет і зачинив за собою двері. Настільний годинник повідав мені, що лише п’ять по десятій — зарано для віскі, але мені дуже хотілося випити. Після хвилинних вагань я вирішив, що пляшка ж не знає, що ще рано, тож витягнув її зі шухляди стола і зробив маленький, сором’язливий ковток. Потім сів, запаливши сигарету, й почав переглядати ранкову пошту. Не зауважив нічого, вартого уваги. Кинув усе в ящичок для вихідних паперів, щоб Пола його потім переглянула, поклав ноги на стіл і заплющив очі. Після усіх нічних хвилювань почувався трохи виснаженим. Жирна муха сонно дзижчала у мене над головою. З приймальні долинало клацання друкарських машинок. Тріксі щось бубоніла в слухавку. Я задрімав.

За двадцять одинадцята різко прокинувся від звуку Полиного голосу в приймальні. Ще не встиг прибрати ноги зі столу і присунути до себе ящичок з листами, як увійшла Пола.

— А ось нарешті й ти! — якомога життєрадісніше сказав я. — Заходь же!

— Якщо вже тобі конче потрібно спати в конторі, то не міг би ти хоча б не хропіти?! — обурено озвалася вона, присуваючи до себе стілець. — Це деморалізує персонал.

— Їх деморалізують уже багато років поспіль, — зіронізував я. — Минулої ночі я спав заледве дві години, тож зранку почуваюся геть розбитим стариганом, тому прошу відповідно й ставитися до мене.

Її холодні карі очі зупинилися на синцеві на моїй вилиці, й брови ледь помітно здійнялися.

— Мав якісь проблеми?

— Довелося трохи похвилюватись, — і розповів їй про Бенні Двана.

— То він мертвий? — вражено перепитала вона. — І хто його вбив?

— Не знаю напевне, але маю деякі здогади, — сказав я, знову викладаючи ноги на стіл. — Через десять хвилин після мого дзвінка в поліцію приїхали копи, але Міффліна з ними не було. Пам’ятаєш тих двох хлопців, яких ми зустріли на виході з відділку: отого рудого та його напарника з металом у погляді? Саме вони й приїхали. Сержант Мак-Ґроу — це той рудий — і сержант Гартселл. Парочка милих, бездоганно вихованих офіцерів, котрих ти охоче й усіляко уникатимеш за будь-якої нагоди. Вони не приховували радості, побачивши, що Дван мертвий. Та це й зрозуміло, бо його смерть цілком на руку Зальцеру. Все, що йому тепер треба зробити, — це сказати, що Дван на нього більше не працює. А чому той викрав машину Зальцера, вбив Юдору Дрю і намагався вбити мене — доведеться з’ясовувати поліції. Але присягаюся, що вони ніколи цього так і не з’ясують.

— Ти казав, що здогадуєшся, хто вбив Двана.

— Так. Коли ті двоє забрали його тіло, я обійшов довкола, шукаючи якихось слідів. І вони знайшлися, бо в поліцейській машині були шини з ромбоподібними протекторами. Такий самий малюнок шин я виявив позаду свого бунгало. Тож моя здогадка така: вони приїхали увечері, щоби приглянути за мною, й із задоволенням спостерігали за невеличким шоу, яке Дван влаштував на мою честь. Але коли я здолав його і залишив зв’язаного на піску — спокуса виявилася надто великою. Тож поки я телефонував Міффлінові, вони підійшли до Двана і змусили його замовкнути навіки.

— Ти хочеш сказати, що офіцери поліції... — почала, було, Пола, й очі її розширилися.

— Оціни справу з їхнього погляду, — пояснив я, — постав себе на їх місце. З одного боку, розшукують чоловіка, котрий скоїв убивство та який напевно заговорить, якщо справа дійде до суду. І, вочевидь, він має що сказати про доктора Зальцера, й про це буде цікаво прочитати в газетах. Брендон — добрий приятель Зальцера. То що може бути зручніше, ніж всадити кулю в скроню Дванові й уникнути судового процесу та деяких незручностей для Зальцера? Усе просто, чи не так? Звісно ж, я можу й помилятись, але не в цьому випадку. Так чи інакше, тут ми не можемо нічого вдіяти, тож облишмо це і займімося тим, де можемо щось зробити. Ти переглянула заповіти обох Кросбі?

Пола кивнула.

— Дженет не мала заповіту, а старий Кросбі залишив три чверті свого спадку їй, а чверть — Морін. Вочевидь, Дженет була його улюбленицею. Після смерті Дженет усе мало дістатися сестрі — за умови, що та належно поводитиметься. Але якщо вона знову буде замішана в якомусь скандалі та її ім’я потрапить у газети, то увесь спадок перейде в розпорядження дослідницького центру Оркід-сіті, а їй виплачуватимуть лише тисячу доларів на рік. Виконувачами духівниці є «Ґлинн і Копплі», чия контора міститься на третьому поверсі тієї ж будівлі. Половина капіталу переведена у цінні папери; іншою частиною має право розпоряджатися Морін — звісно, за умови, якщо нічим себе не заплямує.

— Ідеальні умови для шантажиста, — зауважив я. — Тільки-но вона зробить неправильний крок і якийсь пройдисвіт дізнається про це, він зможе вибити з неї все, що захоче. Весело ж їй буде жити на тисячу доларів, чи не так?

Пола здвигнула плечима.

— Багато дівчат живуть і на скромнішу суму.