Вона запалила сигарету, кинула сірник у корзину для сміття й аж потім зронила:
— Яке це тепер має значення? Ну, я — якщо вже вам так важливо це знати.
— Тоді в будинку перебувала медсестра, Ейнона Фрідлендер. Чому вона мешкала у вас?
— У матері було не все в порядку з головою, — буденним тоном сказала дівчина. — Однак мати вважала, що й зі мною не все гаразд. Тому й переконала батька, що за мною потрібен догляд, і приставила сестру Фрідлендер шпигувати.
— Сестра Фрідлендер хотіла викликати поліцію, коли ви убили батька?
Вона кивнула, посміхнувшись. Але посмішка не досягла її непроникних, холодних, вугільно-чорних очей.
— Мати сказала, що мене посадять у в’язницю, якщо випливе, що я вбила батька. А сестра Фрідлендер сама напросилася на неприємності. Тому мати відвезла її до санаторію і зачинила там. Це був єдиний спосіб змусити сестру Фрідлендер мовчати. Але Дженет почала наполягати, щоб мене теж помістили в санаторій. Натомість мати відіслала мене сюди, бо це її будинок. Дженет думала, що я перебуваю у санаторії. Потім дізналася, що це не так, але не знала точно, де я. Гадаю, тому вона вам і написала, бо мала намір попросити вас відшукати мене. Потім у сестри Фрідлендер стався серцевий напад, і вона померла. Це була чудова нагода усе владнати. Мати з Дуґласом відвезли її тіло у «Крествейз». І мати повідомила Дженет, що я хочу її бачити, але натомість запроторила в клініку. Її помістили в кімнату сестри Фрідлендер, а ту поклали у домашнє ліжко Дженет. Це був блискучий варіант, еге ж? Я зателефонувала лікареві Бьюлі, котрий мешкає поруч. Йому навіть на думку не спало, що померлою може бути не Дженет, отож, він з легким серцем виписав свідоцтво про смерть. Після цього усе пішло як по маслу. Опікуни нічого не запідозрили, і я отримала спадок.
Морін подалась уперед, щоби струсити попіл у попільничку, а потім продовжила тим самим нудним, монотонним тоном:
— Але те, що я розповіла вам про Шеррілла, — правда. Той негідник почав мене шантажувати і змусив купити йому «Дрім шіп». Покоївка Дженет також мене шантажувала, бо знала, що її хазяйка жива. А тут ще й ви з’явились. Я вважала: якщо розповім дещо вам, то це залякає Шеррілла, але він не злякався. Він хотів убити вас, але я йому не дозволила. Це була моя ідея — помістити вас у санаторій. Не думала, що ви витягнете звідти Дженет. Тільки-но я дізналася, де Дженет, то послала туди людей Шеррілла, і вони привезли її сюди.
— Убити батька Фрідлендер — також ваша ідея?
Вона гидливо скривилася.
— А що мені залишалося робити? Якби він розповів вам, що у доньки було хворе серце, то ви відразу б про все здогадались. Я запанікувала. Подумала: якщо ми змусимо його замовкнути і викрадемо папери з поліції, то ще якось виплутаємось. Але все намарне.
— То Дженет тут?
Морін стенула плечима.
— Так; а де ж іще?
— І ви ламаєте голову, що робити з нею далі?
— Так.
— Є якісь міркування?
— Можливо.
Я допив віскі. Справді потребував його.
— Це ви застрелили Шеррілла? І підпалили судно?
— Ви забагато знаєте.
— То це ви?
— Я. Бо знала, що Шеррілл мене видасть, тільки-но поліція вийде на нього. У будь-якому разі від нього були тільки неприємності. Підпалити таку яхту — справжня насолода. Я завжди її ненавиділа. Чи добре вона горіла?
Я сказав, що добре.
Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись одне на одного.
— Я оце саме думала про вас, — раптово озвалася вона. — Чи не могли б ми з вами об’єднатися? Безглуздо віддавати такі гроші купці якихось підстаркуватих учених. Адже залишаються ще принаймні два мільйони.
— То як ми їх розподілимо?
Морін сиділа, покусуючи палець і розмірковуючи над тим, як нам краще об’єднатися.
— Розумієте, вона — моя сестра. Тож не можу тримати її тут довго. Якщо з’ясується, що вона жива, то я втрачу всі свої гроші. Було б краще, якби вона померла.
Я ніяк не прокоментував її слова.
— Уже двічі чи тричі я піднімала на неї зброю, — сказала вона після чималої паузи. — Але щоразу, коли збираюся натиснути на гачок, мене щось зупиняє. Морін втупилась у мене, а тоді сказала:
— Дам вам половину грошей.
Я загасив сигарету.
— То ви пропонуєте мені зробити це за вас?
Цього разу безглузда посмішка таки сягнула її очей.
— Подумайте лише, чого ви могли б досягти з такими грошима!
— Я і думаю, але поки що не можу цього уявити.
— Таки дам їх вам — випишу чек просто зараз.
— Але ж ви завжди можете анулювати свій чек, чи не так? А ще можете застрелити — як Шеррілла, — зауважив я, поглянувши на неї коронним «тупим» позирком.
— Коли я про щось говорю, то саме це і маю на увазі; а коли вже даю обіцянку, то дотримуюсь її, — терпляче пояснила вона. — А крім того, ви можете отримати на додачу й мене.
— Невже? — я намагався сказати це з більшим ентузіазмом, аніж відчував насправді. — Чудово! — промовив, підводячись. — То де вона?
Морін витріщилася на мене; її обличчя й далі нічого не виражало, але на правій скроні почав смикатися нерв.
— То ви таки маєте намір це зробити?
— А чом би й ні? Лише дайте мені зброю і скажіть, де вона.
— Хіба ви не хочете, щоб я спершу виписала чек?
Я заперечливо похитав головою.
— Довіряю вам, — сказав, щиро сподіваючись, що не переборщив з отим своїм тупуватим поглядом.
Вона показала на двері в дальньому кінці кімнати — якраз навпроти двостулкових дверей веранди.
— Дженет там.
Я підвівся.
— Тоді дайте мені пістолет. Це має виглядати як самогубство.
Морін кивнула.
— Так; я про це вже думала. Але ж ви... ви не зробите їй боляче?
Тепер очі її були порожні. Здається, думками вона була десь далеко.
— Пістолет, — нагадав я їй, клацнувши пальцями.
— О, так! — Морін здригнулася, нахмурилась і обвела туманним поглядом кімнату. — Він був десь тут.
Нерв на скроні стрибав, мов жабка.
— Гадаю, він у моїй сумочці.
Сумочка лежала на одному з крісел. Морін подалася, було, до неї, але я випередив її.
— Гаразд! — сказав. — Сам дістану. А ви поки що сядьте і розслабтеся.
Я узяв сумочку і розщепнув замок.
— Не відкривай її, Меллою!
Я швидко обернувся.
У дверях стояв Манфред Віллет. У руці він тримав автоматичний пістолет, спрямований на мене.
V
Морін пронизливо закричала.
— Ти, дурню! Чому ти трохи не почекав? Він уже на все погодився! Безмозкий ідіоте!
Холодні очі Віллета ковзнули з мене на неї.
— Він і не збирався цього робити, — коротко сказав. — Просто хотів забрати в тебе зброю. А тепер заспокойся і дозволь мені самому залагодити справу.
Морін знерухоміла й повернулася до мене. Її темні очі гарячково зблиснули.
— То ви справді не мали наміру цього робити? — вимогливо спитала вона. — Так?
Я хитнув головою.
— Звісно ж, не зробив би цього, — і приязно їй посміхнувся.
— Усе це зайшло надто далеко, — сказав Віллет, заходячи в кімнату. — Сідайте, — запросив він мене. — Хочу з вами поговорити.
І — до Морін:
— Ти також присядь!
Я всівся, але вона — ні. Продовжувала стояти нерухомо, пильно вдивляючись у Віллета та покусуючи гострими зубками свій палець.
— Сядь! — гаркнув він, наставляючи зброю на неї. — Ти така ж ненормальна, як твоя матуся. Тебе також не завадило би тримати під замком.
Тоді вона посміхнулася і побрела до крісла, де раніше лежала її сумочка. Всілася, закинувши ногу на ногу та продовжуючи покусувати палець.
Віллет зупинився перед холодним каміном. Він тримав «пушку» на рівні пояса — тримаючи під прицілом одночасно і мене, і Морін. На його обличчі застиг похмурий, стурбований вираз, а очі перебігали з Морін на мене.
— То де Дженет? — запитав він.
Морін промовчала, а я показав пальцем на двері.
— Вона каже, що Дженет там.
— З нею усе в порядку?
— Так, наскільки я знаю.
Віллет зітхнув з полегшенням, однак зброю не опустив.