— Не знаю. Якщо судити з її вигляду, то принаймні через кілька днів. Поки що вона навіть не може згадати, хто зона.

— Дівчина зараз у лікарні?

Я заперечно хитнув головою.

— Нею опікується моя секретарка, міс Бенсінґер. Я викликав до Ейнони лікаря. Він сказав, що мало чим може зарадити і що це лише питання часу. Сьогодні я вирушаю у Сан-Франциско, щоб зустрітися з її батьком. Можливо, він допоможе повернути їй пам’ять.

— Ми оплатимо видатки, — озвався Віллет. — Виставте нам рахунок.

Він запалив іще одну сигару.

— Що ви маєте намір робити далі?

— Слід вичекати і з’ясувати, чи не з’явиться Морін. Якщо ж ні, то прослизну на «Дрім шіп» і пошукаю її там. Я дещо замислив, і в мене є кілька ниточок, які слід зв’язати в одне ціле.

Почувся стук у двері, зайшла платинова блондинка і, погойдуючи стегнами, пропливла до стола Віллета.

— Місіс Поллард уже втрачає терпець, — проворкотіла вона. — І щойно надійшло ось оце. Я подумала, що ви захочете негайно про це дізнатися.

Вона подала йому клаптик паперу. Віллет прочитав написане, і брови його полізли вгору.

— Гаразд. Скажіть місіс Поллард, що я прийму її через п’ять хвилин.

І він поглянув на мене.

— Міс Кросбі завтра не прийде — вона летить у Мексику.

— А хто телефонував? — спитав я, подавшись уперед.

— Той чоловік не відрекомендувався, — повідала, звертаючись до Віллета, платинова блондинка. — Він лише сказав, що говорить від імені міс Кросбі й попросив переказати вам це негайно.

Віллет, значуще звівши брови, глянув на мене.

Я кивнув.

— Гаразд, міс Пальметер, — сказав він. — Можете йти.

Я узяв капелюх і звівся на ноги.

— Здається, мене чекає візит на «Дрім шіп», — резюмував я.

Віллет сховав склянки та віскі.

— Краще не розповідайте мені про нього, добре? — сказав він. — Ви ж будете обережні, чи не так?

— Вас здивує, наскільки я буду обережний!

— Можливо, вона й справді летить у Мексику? — із сумнівом у голосі додав Віллет.

Я криво йому посміхнувся, але він мені не відповів.

— Побачимося, — сказав я і вийшов у приймальню.

Огрядна, кричуще одягнена жінка з перлами на шиї завбільшки як мариновані цибулини сиділа, важко дихаючи, в одному з крісел. Коли я проходив мимо неї, вона зміряла мене крижаним поглядом.

Вишкірившись, я озирнувся на платинову блондинку.

Та широко розплющила очі, подивилася на мене без всякого виразу й відвела погляд.

Я вийшов, і на моїх губах застигла посмішка — як небажане дитя на ґанку будинку.

Джек Керман саме показував Тріксі, моїй телефоністці, як Ґреґорі Пек[30] цілує головну героїню, коли я важкою ходою увійшов у приймальню. Вони відскочили одне від одного зі швидкістю блискавки. Тріксі плюхнулася на стілець і гарячково почала втикати та виймати штекери, демонструючи при цьому дивовижну невправність.

Керман самовдоволено посміхнувся, скорботно кивнув головою і зайшов слідом за мною в кабінет.

— Чи мусиш ти це робити? — спитав я, підходячи до свого столу та відчиняючи шухляду. — Чи не занадто вона молода?

Керман хмикнув.

— Судячи з того, як вона поводиться — ні! — відповів.

Я витягнув із шухляди свій поліцейський револьвер 38-го калібру, засунув його у бічну кишеню штанів і взяв кілька додаткових обойм.

— А в мене новини, — сказав Керман, скоса спостерігаючи за мною. — Хочеш почути їх зараз?

— Почую вже у машині. Ми з тобою їдемо в Сан-Франциско.

— Озброєні?

— Так. Віднині я більше не ризикуватиму. В тебе зброя при собі?

— Можу її прихопити.

Поки він ходив за своєю «пушкою», я зателефонував Полі.

— Як там Ейнона? — запитав, коли вона взяла слухавку.

— По-старому. Щойно був лікар Манселл. Він зробив їй укол — дав заспокійливе. Лікар каже, що знадобиться чимало часу, перш ніж вона отямиться.

— А я збираюся зустрітися з її батьком. Якщо він забере її до себе, у нас розв’яжуться руки. Ти хоча в порядку?

Вона сказала, що так.

— Загляну на зворотному шляху, — пообіцяв я і повісив слухавку.

Ми з Керманом спустилися ліфтом на перший поверх, вийшли з контори і попрямували до «бьюїка».

— Сьогодні увечері нам ще треба буде пробратися на яхту, — повідомив я, заводячи двигун.

— Офіційно чи неофіційно?

— Неофіційно: так, як це зазвичай роблять у фільмах. Можливо, нам навіть доведеться добиратися туди плавом.

— А як же акули? — запитав Керман. — До того ж, нас можуть застрелити, коли ми пробиратимемося на борт.

— Вони неодмінно так і зроблять, якщо нас помітять, — я прослизнув повз вантажівку і виїхав на Центральну авеню на такій швидкості, що це приголомшило двох таксистів та дівчину в «понтіаку».

— Так, справді: чудовий вибір, — похмуро сказав Керман. І втиснувся у своє сидіння. — Я просто не можу цього дочекатися. Можливо, мені краще таки скласти заповіт.

— А в тебе є що залишати? — уточнив я, здивований, і різко загальмував перед червоним світлом.

— Кілька старих заяложених поштівок та опудало щура, — пояснив Керман. — Залишу їх тобі.

Коли світлофор блимнув зеленим, я запитав:

— То які в тебе новини? Накопав щось на місіс Зальцер?

Керман запалив сигарету і жбурнув сірник прямо на заднє сидіння «понтіака», який саме намагався обігнати нас.

— Еге ж. Дивися на дорогу, а то тебе занесе на повороті. Я копав увесь ранок. І знаєш, хто вона?

— Кажи вже!

— Друга дружина Макдональда Кросбі: матір Морін!

Я різко крутонув кермо убік, мало не врізався у вантажівку, що глухо гуркотіла поруч, і майже почув, як водій матюкнувся. Умить я вивернув кермо в інший бік.

— Я казав тобі: стеж за дорогою, — промовив Керман, вишкірившись. — Гарненька новина, чи не так?

— Продовжуй: щось ще?

— Двадцять три роки тому місіс Зальцер працювала лор-лікарем у Сан-Франциско. Кросбі познайомився з нею, коли вона лікувала Дженет з приводу якоїсь дрібниці. Одружився. Вона продовжувала практикувати, перепрацьовувала, мала нервовий зрив і змушена була полишити практику. Кросбі з нею не зжився. Він застукав її із Зальцером і розлучився. Коли Кросбі переїхав у Оркід-сіті, вона переїхала також — щоби бути поближче до Морін. Як тобі це?

— Думаю, це пригодиться нам.

Ми виїхали на трасу Лос-Анджелес — Сан-Франциско, і я натиснув на педаль газу.

— Це пояснює багато що, але не все. Тепер зрозуміло, чому вона замішана в цю гру. Звісно ж, вона зацікавлена у тому, щоби донька зберегла свої гроші. Але... Боже ж мій! Подумати лише, як далеко вона в цьому зайшла! На мою думку, вона ненормальна.

— Можливо, що й так, — самовдоволено заявив Керман. У Медичній асоціації про неї висловлювалися дуже обережно. Просто констатували, що був нервовий зрив, не вдаючись у подробиці. Вона надто затисла горло пацієнта... просто у розпал операції. Медсестра казала мені, що якби не анестезіолог, вона б перерізала пацієнтові горло: ось так.

— У Зальцера є гроші?

— Ані копійки.

— То на які гроші він придбав цей санаторій? Імовірно, за гроші Кросбі. Смерть сестри Гарні їй так не минеться. Коли поліція знайде тіло, я маю намір піти до Міффліна.

— Вони можуть так ніколи й не знайти тіло, — озвався Керман. Він був не надто високої думки про поліцію Оркід-сіті.

— Після того, як побачусь із Морін, я їм допоможу.

Наступні кілька хвилин ми їхали мовчки, бо я напружено розмірковував.

Нарешті Керман сказав:

— А чи не змарнуємо ми час, зустрічаючись із старим Фрідлендером? Чи не краще було б просто йому зателефонувати?

— Запізно тебе осявають блискучі ідеї, чи не так? Фрідлендер може бути не в захваті від того, щоб забрати доньку до себе. Телефонну розмову можна урвати надто швидко, а в мене відчуття, що з ним треба побалакати довше.

За кілька хвилин по третій ми перетнули міст Окленд-бей, звернули з Третьої вулиці на Монтгомері-стрит і виїхали на Каліфорнія-стрит.