— Навіщо вам позбавляти себе такої хорошої роботи? — запитав він і вперше відтоді, як я з’явився у його кабінеті, дозволив собі криву посмішку. — Я саме мав намір запропонувати вам додатковий гонорар: скажімо, якихось п’ятсот доларів.

Із такою сумою мій новий капелюх ставав реальністю.

— Ви мене спокушаєте. Ми могли б це назвати «доплатою за ризик», — запропонував я. — Але, сподіваюся, це буде окрема оплата — понад гонорар, що належить нашій конторі за виконану роботу?

— Звісно.

— Ну, тоді облишмо поки що Ейнону Фрідлендер і продовжимо нашу розмову, — сказав я. — Нам є що ще обговорити; далі історія стає цікавішою.

Віллет відштовхнув од себе крісло і підвівся. Я спостерігав, як він іде до невеличкого бару біля протилежної стіни й повертається з пляшкою шотландського віскі та двома маленькими склянками.

— Ви це п’єте? — запитав він, знову всідаючись у крісло.

Я сказав, що п’ю — за першої-ліпшої нагоди.

Він налив віскі у дві склянки, присунув одну до мене, іншу перехилив собі в горло й відразу ж наповнив свою склянку знову. Поставив пляшку між нами.

— Наливайте собі самі! — сказав.

Я відпив ковток. Віскі було дуже хорошим: практично найкраще, що я пив останнім часом. І я подумав, як це чудово, коли такий респектабельний адвокат прогинається перед вами, щойно відчує, що йому загрожують неприємності, а його ім’я може бути в цьому замішане.

— Якщо вірити Морін, то смерть старого Кросбі — на совісті Дженет, — повідав я Віллетові. — Можливо, це й так, але дівчина дивнувато це демонструвала.

Я чомусь думав, що вона не стане грати у теніс і вести безладний спосіб життя в такий час. Так чи інакше — якщо знову ж таки вірити Морін — то через шість чи сім тижнів після того вбивства Дженет вчинила самогубство. Вона прийняла миш’як.

Крихітна крапля віскі скотилася з Віллетової склянки на промокатку.

— Боже правий! — сказав він, затамувавши віддих.

— І це також зам’яли. Так сталося, що на той час місіс Зальцер не було в місті, отож Морін і доктор Зальцер прикликали лікаря Бьюлі, сумирного старого козла, та повідали йому, що Дженет страждала від злоякісного ендокардиту, і той покірно підписав свідоцтво про смерть. У Дженет була особиста покоївка, Юдора Дрю, котра, ймомвірно, підслухала розмову Зальцера з Морін. Вона вирішила заробити на цьому, і вони їй заплатили. Я вийшов на її слід і надумав з нею зустрітися. Вона виявилася достатньо розумною для того, щоби спекатися мене, зв’язатись із Зальцером і розповісти йому, що я пропонував їй п’ятсот баксів за інформацію, і якщо він хоче, щоб вона тримала язик за зубами, то мусить підняти ставку. В місіс Зальцер була готова відповідь на це. Вона підіслала до Юдори колишнього бандита, котрий працював у санаторії, щоб той трохи її урезонив. Але, як висловилася місіс Зальцер, злочинець дещо «перевищив повноваження» і вбив дівчину.

Віллет глибоко зітхнув та зробив довгий ковток віскі. Видно було, що він відчайдушно потребує випити.

— Дворецький сім’ї Кросбі, Джон Стівенс, також щось знав, чи принаймні підозрював, — провадив я далі. — Я саме вмовляв його розповісти це мені, коли його викрали шестеро «макаронників», які працюють на Шеррілла. Вони також були з ним «занадто грубі», й Стівенс помер від серцевого нападу — що є, по суті, також убивством. Тож маємо вже два вбивства. Тепер переходимо до третього. То як вам це подобається?

— Продовжуйте, — твердим голосом сказав він.

— Чи пам’ятаєте ви сестру Гарні? Місіс Зальцер визнала, що викрала її, але, якщо вірити її словам, Гарні послизнулась, упала з пожежної драбини і зламала собі шию. Місіс Зальцер заховала її «десь у пустелі». А це також убивство.

— Фантастика, — озвався Віллет.— Просто неймовірно!

— Але це неймовірно, лише якщо брати до уваги мотив. І тут у нас виступають двоє: місіс Зальцер і Шеррілл, які скоїли три вбивства на двох, не кажучи вже про викрадення Ейнони Фрідлендер та моє власне. І все це лише заради того, щоб уберегти Морін від преси! Ось що робить цю справу такою неймовірною. Але, гадаю, тут приховано набагато більше, ніж ми знаємо. Щось мені підказує, що ті двоє відчайдушно намагаються втримати у мішку вельми енергійного кота, котрий щосили рветься звідти. Я маю намір дізнатися, що це за кіт.

— І зовсім не розголосу вони бояться, — зауважив Віллет. — Врахуйте, що тут крутяться великі гроші.

— Так, але за всім цим ховається якийсь таємничий кіт, котрого ми ще не знайшли. І я маю намір оголосити на нього полювання. Так чи інакше, а роботу продовжуватиму: моя місія не закінчена. Однак я ще не завершив розповідь. Ниточка в’ється далі. Морін повідала мені, що коли вона успадкувала гроші, Шеррілл виявився звичайним шантажистом і почав вимагати свою частку. Він сказав їй, що підкине газетам історію про те, як вона відбила його у Дженет, а натомість та вбила батька й покінчила життя самогубством. Але якщо Морін придбає для нього «Дрім шіп», то він триматиме язик за зубами. Вона змушена була купити йому цю яхту: тому й перевела гроші зі страховки в облігації на пред’явника. І передала облігації Шерріллові. Уявіть, який галас здіймуть газети, коли стане відомо, що Морін Кросбі утримує кубло розпусти! Хіба не перейдуть тоді усі грошенята родини Кросбі у розпорядження дослідницького центру?

Віллет позеленів.

— Морін купила «Дрім шіп»?

— Принаймні так вона мені повідала. Також сказала, що боїться Шеррілла, й саме в цей драматичний момент Шеррілл і з’явився власною персоною. Він заявив, що має намір помістити Морін туди, де ніхто ніколи її не знайде, та спекатися мене у той же спосіб. Я почав, було, з ним невеличку суперечку, аж раптом хтось за моєю спиною огрів мене кийком, а отямився я вже у санаторії доктора Зальцера. Не описуватиму вам, що було далі, аби не марнувати час. Достатньо сказати, що моєму помічникові вдалося обдурити Лессвейза, відрекомендувавшись відомим письменником, і напроситися на щомісячний візит до клініки разом з членами міської ради. Він знайшов мене у клініці і витягнув звідти, а ми прихопили зі собою ще й Ейнону Фрідлендер. І тепер нам слід з’ясувати, чи виконав Шеррілл свою погрозу сховати Морін. Якщо завтра вона не з’явиться, то її таки сховали: можливо, навіть на яхті Шеррілла. Але якщо Морін таки прийде, то я схильний думати, що вона замішана в цьому бізнесі — разом з усіма, а відвезла мене в той свій будинок, аби Шеррілл зміг легше вийти на мене.

Віллет налив собі ще порцію, і рука його при цьому тремтіла.

— Не думаю, що це можливо, — сказав він.

— Побачимо. Але якщо Шеррілл справді утримує її силою, то чи маєте ви повноваження заблокувати її кошти?

— Я взагалі ніяк не можу вплинути на її гроші. Усе, що можу зробити — це повідомити іншим опікунам, що вона порушила умови заповіту.

— А хто ці інші опікуни?

— Містер Ґлинн та містер Копплі, мої шефи з Нью-Йорка.

— Чи не повинні ви з ними порадитися?

— Не на цьому етапі, — сказав він і почухав підборіддя. — Буду відвертим з вами, Меллою. Вони без жодних вагань точно виконають усі умови заповіту і не зважатимуть на те, що дівчина може бути невинна. Як на мене, умови заповіту надто жорсткі. Кросбі обумовив: якщо ім’я Морін потрапить у газети, то гроші мають перейти у розпорядження дослідницького центру. Гадаю, він справді трохи втомився від її вибриків, але навряд чи усвідомлював, що дав безпринципному шантажистові прекрасну зброю проти неї. Саме так, певно, й сталося.

— Чи спадало вам на думку, що ми фактично покриваємо три вбивства? — спитав я, щедро пригощаючись віскі. Від усіх цих розмов у мене пересохло в роті. — Поки що Брендон копає не дуже глибоко, бо він боїться грошей Кросбі, але якщо всі факти вказуватимуть на те, що Морін замішана у цих вбивствах, то йому доведеться забути про її гроші та вдатися до якихось дій — і тоді нам з вами це так не минеться.

— Усі сумнівні моменти ми повинні витлумачити на її користь, — якось ніяково сказав Віллет. — Я би собі не пробачив, якби поквапними діями несправедливо позбавив дівчину грошей. То що з тією Фрідлендер? Як скоро вона зможе заговорити?