Так, від кави він би не відмовився.

Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутникові — безвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.

Я поставив каву на стіл.

— Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс, — сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.

— Те, що я маю вам сказати — строго конфіденційно, — провадив я далі, сідаючи поруч. — Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.

Він випростався і наче закляк.

— А хто ці люди?— запитав він. — І чи не здається вам, що трохи запізно вести подібне розслідування?

— Не хотів би про це зараз говорити, — озвався я. — Згодний, що для слідства трохи запізно, але деякі факти стали відомі лише кілька днів тому — ось чому й виникла потреба у додатковому розслідуванні. Чи не здається вам дивним, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу?

Він завагався.

— То не моя справа, — нарешті сказав неохоче. — Але оскільки ви про це питаєте, то зізнаюся, що її смерть стала справжнім шоком для мене. Вона була енергійною молодою особою. Однак доктор Зальцер переконав мене, що в її випадку раптова зупинка кровообігу неминуче призводить до зупинки серця — без жодних попередніх симптомів. Хоча мені й було важко у це повірити.

— Я би хотів також дізнатися, чому міс Кросбі розірвала заручини з Дуґласом Шерріллом.

— Боюся, не зможу вам цього сказати, якщо не знатиму, хто саме замовив розслідування, — сказав сухо Стівенс. — Я чув про вашу контору і впевнений, що репутація у неї гарна, але не готовий пліткувати про свого колишнього працедавця, доки не знатиму, кому це потрібно.

І це було все, що мені вдалося з нього витягнути.

Раптом атмосфера у кафе стала якоюсь напруженою, що змусило мене повернутися.

Скляні обертові двері крутнулись, і всередину зайшло четверо чоловіків. Двоє з них були з «томмі-ґанами»[24], двоє інших тримали в руках кольти. Усі вони були смагляві (вочевидь, «макаронники»), і серед них — мій старий знайомий із заяложеними манжетами. Двоє з «томпсонами» стали в протилежних кутках приміщення — так, щоби тримати під прицілом увесь зал. Мій приятель з брудними манжетами та коротенький даґо[25] з червоними повіками попрямували до мого столика.

Стівенс видав якийсь приглушений звук і скочив на ноги, але я схопив його за рукав і силоміць усадовив на місце.

— Заспокойтеся! — прошепотів я.

— Усім залишатися на місцях! — гаркнув тип із «томпсоном». Його голос прорізав тишу, мов постріл. — Не рухатись і не дзявкати — інакше мізки повибиваємо!

Присутні мовби завмерли. Це нагадувало сцену в музеї воскових фігур. Бармен, вирячивши очі, застиг із піднятою рукою, намірившись налити содової. Старший пан закляк, стиснувши в руках ферзя, яким намірився поставити мат противникові. Обличчя його було перекошене від жаху. Худа прищава дівчина міцно заплющила очі, ще й затуливши рота рукою. Юнка нахилилась уперед, і її гарненький, яскраво напомаджений рот відкрився, але крик жаху застиг на губах. Однак коли один із даґо проходив мимо неї, крик таки вирвався з її горлянки. У мертвій тиші кав’ярні звук був пронизливим й оглушливим, і, вилаявшись, смаглявий люто вперіщив дівчині стволом прямо у модний, але абсурдний капелюшок. Вдарив сильно, й автомат із глухим стуком пробив солом’яний верх капелюшка, зачепивши череп. Дівчина впала, і кров почала струменіти їй з вух, швидко утворивши калюжку на підлозі. Хлопець, який сидів поруч із нею, позеленів і почав блювати.

— Тихо всі тут! — сказав, підвищуючи голос, чолов’яга з «томпсоном».

Судячи з вигляду тих хлопців, вони неодмінно почнуть стріляти, тільки-но хтось порухається. Це були безжалісні вбивці, які стріляють без розбору, і їм для цього потрібний лише привід. Я нічого не міг вдіяти. Навіть якби у мене була зброя, я б не наважився її застосувати. Один револьвер проти двох «томпсонів» так само нікчемний, як зубочистка супроти рапіри. Тоді б вони убили всіх.

Двоє смаглявих підійшли до мого столика.

Я продовжував сидіти, мов закам’янілий, поклавши руки на стіл та дивлячись на них. Чув, як поруч важко дихає Стівенс: повітря виривалось із його ніздрів з таким свистом, наче ось-ось із ним станеться напад.

«Макаронник» із брудними манжетами недобре посміхнувся мені.

— Підіймай свою задницю, сучий ти сину, інакше я розмажу на підлозі твої мізки, — погрозливо сказав він.

Однак самі бандити намагалися триматися подалі від скерованих дул «томпсонів», щоб уникнути лінії вогню.

Інший «макаронник» ухопив Стівенса за руку.

— Ти також підіймайся — ми з тобою трохи прокатаємося.

— Облиште його, — сказав я крізь зуби.

«Даґо» вперіщив мені в обличчя рукояткою револьвера.

Несильно, але боляче.

— Стули пельку! — додав.

Інший устромив автомат Стівенсові між ребра і стягнув його зі стільця.

— Не чіпайте мене! — задихаючись, сказав Стівенс, в’яло намагаючись вивільнитися. Злобно гаркнувши, «макаронник» поцілив йому в обличчя кулаком, схопив за комір і виволік з-за столу.

Мій приятель із заяложеними манжетами відступив од мене на крок; натомість той, котрий з «томпсоном», наблизився, наставивши дуло автомата мені в груди. Я знерухомів, підперши рукою чоло та відчуваючи під пальцями пульсацію крові у скронях.

Стівенс упав.

— Рухайся — і то хутко! — люто сказав той, з брудними манжетами. — Заберіть звідси цього дурнуватого старого!

Він нахилився і схопив Стівенса за ногу. Інший «даґо» вхопив за другу, і вони швидко пішли до виходу, волочачи Стівенса за собою, на ходу перекидаючи стільці та столики.

Копняком відчинивши вхідні двері, витягли старого на вулицю і запхали в машину. Два інших «макаронники» відступили убік, погрожуючи дулами автоматів нажаханому натовпові, який уже зібрався перед входом.

Усе це було зроблено зухвало, нахабно, холоднокровно і жорстко.

«Макаронники» з «томпсонами», задкуючи, відступили з кафе і впакувалися в авто. Один із них, відходячи, розвернувся і випустив автоматну чергу крізь скло кафе у мене. Я цього очікував, тож коли він розвертався, зіслизнув зі стільця і сховався під столиком, втиснувшись у підлогу. Кулі прошили стіну над моєю головою, і на мене посипались уламки цегли та штукатурка. Одна з куль зірвала підбор з мого черевика. Коли стрілянина припинилась, я виліз з-під столу — саме вчасно, щоб помітити, як останній з бандитів заплигнув на підніжку авто, і те різко звернуло за ріг, полишаючи місто.

Я скочив на ноги і кинувся до телефону.

Голос із радіоприймача звучав глухо. Він заповзав у всі кутки моєї кімнати — приглушений шепіт стишеного радіо. Останні півгодини я дослухався до цього голосу. Пазл, розкладений на столі переді мною, цікавив мене не більше, ніж здохла миша, яку я знайшов сьогодні зранку в мишоловці — а може, й менше. Притінена настільна лампа утворювала калюжку самотнього світла на килимі. Пляшка і склянка стояли на підлозі — на відстані моєї витягнутої руки. Я вже випив сьогодні — й то двічі чи тричі. Після такого вечора нема особливого значення, двічі ти пив чи тричі.

Я все ще не міг отямитися. Нікому не сподобалося б, якби у нього випустили автоматну чергу, і я не був винятком. Перед очима все ще стояла картина, як «макаронники» тягнуть за собою старигана з кафе. Відчував, що мав би щось зробити. Врешті-решт, це я його туди заманив.