— Мені шкода, — заперечив я, — але мене це не забавляє. Нехай забираються звідси — вони загидили мені всю кімнату!

Вона крутнулася на підборах, схопила кийок і пішла на Мак-Ґроу. Його бліде обличчя враз пожовкло, але він ані порухався. Її рука промайнула в повітрі, і вона вперіщила Мак-Ґроу в обличчя. Потворна червона смуга перетнула його відвислу щоку. Він заскиглив, але не зрушив з місця.

Коли рука піднялася знову, я перехопив її зап’ястя і вирвав кийок. Це вартувало мені різкого болю в голові та сильного ляпаса в обличчя від міс «Спітфайр»[26]. Вона спробувала видерти кийок з моєї руки, але я міцно тримав її зап’ястя, гукнувши тим двом:

— Утікайте звідси, йолопи! Утікайте, поки вона не вибила вам ваші дурні мізки!

Але впоратись із нею було не легше, ніж упокорити розлючену тигрицю. Вона виявилася на диво сильною. Поки я борюкався з нею, Мак-Ґроу і Гартселл чкурнули з моєї кімнати так, наче сам диявол гнався за ними. Вони буквально злетіли сходами вниз, бо їм нетерпеливилось якомога швидше втекти. Коли я почув, що вони заводять машину, то відпустив її руку і відступив убік.

— Заспокойтеся врешті! — сказав я, задихаючись. — Вони поїхали.

Ще мить вона стояла, важко дихаючи, із застиглим обличчям і палаючими очима: прекрасне уособлення гніву; поступово гнів її вщух, а очі втратили запальність. Зненацька вона відкинула голову й засміялася.

— Здається, ми відучили тих двох пацюків потикатися на денне світло, правда ж? — сказала вона і легко плюхнулася на канапу. — Дайте-но мені щось випити і налийте собі. Вам справді не завадить випити.

Нахилившись за пляшкою, я спитав, пильно дивлячись на неї:

— То ви — Морін Кросбі?

— Вгадали, — вона потерла зап’ястя, кумедно скривившись. — Ви завдали мені болю, грубіяне!

— Вибачте! — щиро перепросив я.

— Добре, що я вчасно нагодилася. Інакше вони спустили б із вас шкуру.

— Скидається на те, — підтвердив я, наливаючи нам по подвійній порції віскі. Але руки мої тремтіли, тож я пролив трохи віскі на килим. Простягнув їй склянку і почав наливати собі.

— Вам чисте чи зі содовою?

— Чисте, — озвалася вона, розглядаючи склянку на світло. — Я не змішую справи із задоволенням, а віскі — зі содовою. А ви?

— Це залежить від того, які справи і яке віскі, — відповів я, всідаючись. Почувався так, наче ніг піді мною не було.

— Отже, ви — Морін Кросбі. Ви — остання з тих, кого я сподівався побачити у себе.

— Я так і гадала, що ви здивуєтеся.

У темних очах було глузування, а посмішка — силуваною.

— То як триває лікування? — поцікавився я у неї, не зводячи очей. — Чув, що наркоманам слід уникати алкоголю.

Вона продовжувала посміхатися, одначе в її очах веселощів не було.

— Не слід вірити всьому, що чуєте.

Я хильнув нерозбавленого віскі. Воно було дуже міцне. Здригнувшись, поставив склянку на стіл.

— А я й не вірю. Сподіваюся, що ви також.

Отак ми сиділи кілька хвилин, дивлячись одне на одного. Їй вдалося просидіти з незворушним виразом, не втративши при цьому чарівності, що само собою було великим досягненням.

— Не ускладнюймо все. Я тут для того, щоб поговорити з вами. Ви ж створюєте купу проблем. Чи не пора вже відкласти убік вашу віртуальну лопату і почати копати могилу комусь іншому?

Я зробив вигляд, що обмірковую її пропозицію.

— Це запитання чи конкретна пропозиція? — врешті сказав я.

Губи її стиснулись, а посмішка зникла.

— А що — вас можна купити? Я чула, що ви один з небагатьох цільних, незаплямованих, непідкупних натур. Мені настійливо радили не пропонувати вам грошей.

Я потягнувся за сигаретою.

— Гадав, ми з вами домовилися не вірити всьому, що чуємо, — сказав я, подавшись уперед і пропонуючи їй закурити. Вона взяла сигарету, а я дістав собі іншу. Запалюючи, знову відчув гострий біль, а це не поліпшило мій настрій.

— Це може бути і пропозиція, — сказала вона, відкинувшись на спинку канапи та випускаючи під стелю кільце диму. — Скільки ви хочете?

— А що саме ви намагаєтеся купити?

Вона так уважно вивчала сигарету, наче ніколи в житті її не бачила, і врешті сказала, не дивлячись на мене:

— Я не хочу проблем. А ви їх мені створюєте. Тож готова заплатити за спокій.

— Скільки?

Тепер уже вона дивилася на мене.

— Знаєте, ви мене дуже розчарували. Ви такий самий, як усі ці недолугі шантажисти.

— А ви їх так добре знаєте?

— Так, я знаю про них все. І коли скажу вам, скільки, на мою думку, це коштує, ви розсмієтеся — так само, як вони — й піднімете ставки. Отож, назвіть вашу ціну, і дайте мені змогу розсміятися вам в обличчя.

Раптово я передумав гратися в такі ігри. Можливо, через те, що голова моя розколювалась, а може, тому, що дівчина видалася мені дуже привабливою, і я не хотів, щоб вона вважала мене негідником.

— Гаразд, проїхали, — мовив. — Я пожартував. Мене справді не можна купити, але, можливо, вдасться вмовити. То що змушує вас думати, ніби я створюватиму вам проблеми? Вмотивуйте ваші підозри. І якщо ви мене переконаєте, я заберу свою лопату та ритиму могилу комусь іншому.

Вона задумливо дивилася на мене секунд із десять — мовчки й із сумнівами.

— Вам не слід так жартувати, — сказала серйозно. — Це не додає вам симпатії. А я б не хотіла відчувати до вас антипатію, не маючи на те серйозних причин.

Я відкинувся у кріслі, заплющивши очі.

— Чудово. Ви це говорите, аби лише згаяти час чи справді так думаєте?

— Мені казали, що ви нахаба, але вмієте поводитися з жінками. То перше твердження правильне.

Розплющивши очі, я скоса глянув на неї.

— Правильне й друге — щодо жінок — але не квапте мене.

І тут різко задзвонив телефон, налякавши нас обох. Апарат стояв поруч зі мною, тож я простягнув руку до слухавки. Поки я це робив, вона непомітно полізла в сумочку, витягла звідти автоматичний пістолет 25-го калібру і приставила його мені до скроні. Маленьке дуло вперлося мені в шкіру.

— Сидіть спокійно! — сказала вона, і я похолов, побачивши вираз її очей. — Не беріть слухавку!

Отак ми й сиділи, а телефон усе дзвонив і дзвонив. Його різкий звук діяв мені на нерви, відбивався від мовчазних стін кімнати, проповзав крізь зачинені французькі вікна і губився десь далеко у морі.

— А в чому річ? — запитав я, повільно відхиляючись від апарата. Мені не дуже подобалося відчувати доторк зброї у себе на скроні.

— Замовкніть! — у її голосі вчувалося роздратування. — Сидіть спокійно!

Нарешті телефон замовк. Вона підвелася.

— Ходімо звідси, — і пістолет знову погрозливо уткнувся мені в скроню.

— І куди підемо? — поцікавивсь, ані порухавшись.

— Подалі від телефонів. Ходімо ж — якщо не хочете отримати кулю в ногу.

Але піти з нею мене змусив аж ніяк не страх отримати кулю в ногу — я зробив це з цікавості. Був дуже, дуже, дуже усім цим зацікавлений — адже раптом вона чогось злякалась. Я бачив страх ув її очах так само виразно, як улоговинку між грудьми.

Коли ми спускалися сходами й прямували до машини, припаркованої перед центральним входом, телефон задзвонив знову.

Це був елегантний чорний «роллс-ройс», потужний та гінкий. Але в машині ніщо не нагадувало про швидкість: вас не хитало, не колихало, двигун не ревів. Лише свист вітру повз обтічний дах та розпливчаста чорнота ночі, що блискавично пролітала обабіч, підказували мені, що стрілка спідометра застигла на позначці 90 миль. Умостившись поруч із Морін Кросбі на комфортабельному сидінні, я вдивлявся у сліпуче миготіння вогників попереду, що розбігалися від нас, наче потривожені світлячки.

Вона гнала машину бульваром Орхідей, прокладаючи собі дорогу крізь щільний рух транспорту, безупинно натискаючи на клаксон. Обганяла машини, прослизавши в щілини між ними та уникаючи зіткнень, будучи цілковито впевнена в тому, що її «роллс-ройс» зроблено з надміцної сталі. Вихором промчала авеню Монте-Верде і вилетіла на шосе до Сан-Дієґо. Але по-справжньому розігналася, коли ми виїхали на шестисмугову автомагістраль — обганяючи на трасі все, що рухалося, так стрімко, що, певно, не один водій лячно втиснувся у крісло.