І далі нічого не відбувалося. Сонце немилосердно пекло. Температура повітря зросла на ще кілька градусів. Було надто гаряче навіть для того, щоби просто смикнути шнур дзвінка. Отож я мимоволі натиснув плечем на ворота, і, на мій подив, вони зі скрипом відчинились. Я поглянув на галявину, що простяглася переді мною і була достатньо просторою навіть для танкових маневрів. Цього місяця траву ще не підстригали — і навряд її чи косили минулого. Сумнівно також, що живоплоти з багаторічних рослин обабіч широкої дороги доглядали цієї весни — й заледве їм приділили увагу восени. Пожухлі нарциси і тюльпани поміж засохлих голівок півоній вражали неохайністю. Зів’ялі суцвіття турецької гвоздики змішалися з непідв’язаним та сплутаним дельфініумом. Облямівка з хаотично порослої травички ганебно виднілася по краях культивованого газону. По обидва боки від забетонованої дороги пробивалися бур’яни.
Недоглянута витка троянда самотньо колихалася на легкому вітерці, що віяв з пустища. Це був занедбаний, занехаяний сад, і, дивлячись на нього, я ніби чув, як старий Кросбі перекидається в могилі. У кінці під’їзної алеї виднівся будинок: двоповерховий, побудований з черепашнику, з червоним черепичним дахом, зеленими віконницями і навислим балконом. Вікна закриті жалюзі. Нікого не було видно на вимощеному зеленою плиткою патіо. Я вирішив пройтися, навіть не намагаючись відчинити важкі ворота, щоб заїхати всередину «бьюїком».
Ідучи бетонною доріжкою, на півдорозі побачив альтанку, сховану під виткою лозою. Біля неї в тіні сиділо навпочіпки троє китайців. Вони грали в кості. Гравці навіть не завдали собі клопоту глянути на мене, коли я зупинився, проходячи повз них — так само, як давно вже не завдавали собі клопоту доглядати сад. Це були брудні, тупі на вигляд чоловіки, які палили цигарки, скручені зі жовтого паперу — і їм було байдуже до всього на світі.
Я пішов далі.
За наступним вигином доріжки побачив басейн. Тут просто мусив бути плавальний басейн — однак не обов’язково саме такий. Води в ньому не було, і крізь облицювання дна пробивалися бур’яни. Його бетонні краї покрилися бурим засохлим мохом. Білий навіс, який свого часу виглядав, певно, просто шикарно, просів і жалібно зітхав од вітру.
Справа від будинку розташовувалися гаражі, їх двостулкові двері були зачинені. Якийсь чолов’яга в брудних фланелевих штанях, у тільняшці й кашкеті шофера сидів на металевій бочці, щось витісуючи з дерева. Він похмуро глянув на мене.
— Хтось є в будинку? — запитав я, знайшовши в кишені сигарету й запалюючи її.
Увесь цей час чоловік мовчав і нарешті зібрався зі силами, щоб відповісти:
— Не чіпай мене. Не бачиш — я зайнятий!
— Бачу, — зауважив я, випускаючи цівку диму прямо йому в обличчя. — Хотів би перекинутися з тобою кількома словами, коли звільнишся.
Він сплюнув просто у кадіб з торішніми пеларгоніями, які цьогоріч навіть не спромоглися пустити пагони, і продовжив своє діло. Для нього я знову став лише частиною занедбаного ландшафту.
Зрозумівши, що нічого цінного з нього не витягну — до того ж, було надто спекотно для будь-яких зусиль — я попрямував до будинку, піднявся широкими сходами і натиснув на дверний дзвінок.
Слабке деренчання прокотилося будинком, порушуючи його мертву тишу. Я зрозумів, що мені доведеться довгенько чекати, допоки хтось відізветься на мій дзвінок, однак очікувати був не схильний. Тепер я перебував у тіні, й лінива, неквапна атмосфера цього дому дивним чином заворожувала мене. Якщо я залишуся тут ще трохи, то також почну щось витісувати.
Двері нарешті відчинились, і якась істота, що віддалено нагадувала дворецького, оглянула мене так, як це зазвичай робить людина, котру щойно відірвали від пополуднього сну. Це був високий худий чолов’яга, сивий, зі впалими щоками та близько посадженими жовтавими очима. Одягнений у чорно-жовтий — «осиний» — жилет та чорні штани, які виглядали так, наче в них же й спали; ймовірно, так воно і було. Тип був без піджака, а манжети несвіжої сорочки аж просилися в пральню — але навіть їм це було ліньки.
— Ви щось хотіли? — сухо поспитав він, звівши брови.
— Хотів би бачити міс Кросбі.
Я помітив, що чолов’яга тримає у пальцях запалену сигарету, яку намагається прикрити рукою.
— Міс Кросбі зараз не приймає, — сказав він, силкуючись зачинити переді мною двері.
— Я — її давній друг. Мене вона прийме, — відповів я, підставляючи ногу під двері. — Мене звати Меллой. Скажіть це їй і простежте за реакцією. Б’юсь об заклад, що вона виставить вам шампанське!
— Міс Кросбі нездужає, — сказав тип безбарвним голосом — так, ніби грав нудну роль у нецікавій п’єсі. — Вона тепер нікого не приймає.
— Як міс Отіс із популярної пісеньки?[3]
Він не звернув жодної уваги на моє зауваження.
— Я перекажу їй, що ви заходили, — і знову спробував зачинити двері, не помітивши моєї ноги. І був здивований, відчувши, що двері не зачиняються.
— А хто її доглядає? — запитав я, посміхнувшись.
Спантеличений вираз перекосив його обличчя. Життя його віддавна було таким спокійним і тихим, що тепер він не готовий був упоратись із чимось непередбачуваним.
— Сестра Гарні.
— Тоді я хотів би поговорити із сестрою Гарні, — повідомив я йому, налягаючи плечем на двері.
Обмаль руху, забагато сну, паління і вчащання до винного погрібця знищили і натяк на м’язи, які, можливо, колись у нього й були. Під моїм натиском він піддався, мов гниле дерево перед бульдозером.
Я опинився у величезному холі, й просто переді мною були широкі гвинтові сходи, які вели у кімнати верхнього поверху. На сходах виднілася фігура в білому — це була доглядальниця.
— Гаразд, Бенскіне! — озвалася вона. — Я поговорю з ним.
Довгов’язий кістлявий тип з полегкістю ретирувався. Коротко й спантеличено глянувши на мене, він нечутно прослизнув холом і зник за дверима, закритими грубим сукном.
Доглядальниця повільно спускалася сходами, бо знала, що вона ефектна й на неї приємно дивитися. І я таки витріщився на неї. Вона й справді була медсестрою — але опереткового типу: з тих, від кого у чоловіків щоразу, коли її бачать, підвищується температура. Блондинка, яскраво-червоні губи, блакитні очі — словом, відмінний екземпляр: симфонія вигинів і справжній вибух чуттєвості; хвилююча та повна вогню, гаряча, мов полум’я карбідної лампи. Якби вона доглядала мене, я б погодився бути прикутим до ліжка до кінця своїх днів.
Тепер вона стояла на відстані витягнутої руки, і я доклав чималих зусиль, аби не простягнути руку. Судячи з виразу її очей, вона помітила враження, що справила на мене, і подумки запитав себе, чи зацікавилася вона мною так само, як я нею. Довгі гнучкі пальці підправили кучерики, що вибилися з-під білої шапочки. Ретельно вищипані брови ледь вловимо здійнялися. Червоні губи склалися в посмішку. Зеленкувато-блакитні очі, обведені чорною тушшю, дивилися пильно й вичікувально.
— Я мав надію зустрітися з міс Кросбі, — сказав я. — Чув, що вона нездужає.
— Це справді так. Боюся, що зараз вона не спроможна приймати відвідувачів.
Від її глибокого контральто усе в мені завібрувало.
— Прикро, — зауважив я, швидко оглядаючи її ноги. Бетті Грейбл[4], можливо, мала кращі — але ненабагато. — Щойно приїхав до міста. Я — її давній друг. І гадки не мав, що вона хворіє.
— Міс Кросбі нездужає вже кілька місяців.
У мене склалося враження, що для доглядальниці Гарні обговорення хвороби Морін Кросбі не видається захопливою темою. Можливо, мені так лише здалося. Я міг і помилятись, однак навряд чи.
— Сподіваюся, нічого серйозного?
— Нічого. Просто їй потрібні відпочинок та спокій.
Якби я продовжував у тому ж дусі, вона б відверто почала позіхати.
— Здається, тут достатньо спокійно, — зауважив я, посміхнувшись. — І аж занадто спокійно для вас, еге ж?
Саме на це вона й чекала. Видно було, що дівчина готова хоч зараз розсипати волосся по плечах.
