Її порожні очі стрибнули по моєму обличчю.

— Морін про це не знає, — відповіла. — Вона тут ні до чого. Я думала, ви в курсі, — і пішла геть, схожа на втомленого привида після довгого й виснажливого сеансу спіритизму.

Хоппер після ванни полагіднішав, і поки ми снідали, я спитав його, чи не робив він спроб утекти.

— Мені нікуди втікати, — сказав він, здвигнувши плечима. — Крім того, я прикутий до ліжка за щиколотку. Якби ліжко не було вмуроване в підлогу, то я ще міг би спробувати!

— А до чого тут ліжко? — запитав я, намазуючи джемом тоненький тост. Це було не так уже й легко — однією рукою.

— Запасний ключ від наручників — у верхній шухляді, — пояснив він, показуючи на комод біля протилежної стіни. — Його тримають там на випадок пожежі. Якби я зміг пересунути ліжко, то дістався б до нього.

Я мало не підстрибнув.

— Що?? Запасний ключ он у тій шухляді??

— Саме так. Вони вважають, що про це ніхто не знає, але одного разу я бачив, як Бленд діставав його звідти, коли загубив свій.

Я прикинув відстань між мною та комодом. Від мене це було ближче, ніж від Хоппера. Якби я був прикутий за ногу, то, гадаю, зміг би дотягнутися до шухляди. Мені довелося б добряче розтягнутись, але, певно, я спромігся би це зробити. Позаяк був прикутий за руку, то це цілком унеможливлювало подібну маніпуляцію.

— А чому вас прикували за ногу, а мене — за руку? — поцікавився у Хоппера.

— Спочатку мене також прикували за руку, — байдуже відповів той, відштовхуючи від себе тацю з їжею. — Але оскільки так незручно читати, Бленд замінив мені кайданки. Якщо ви гарненько його попросите, він і вам поміняє. Ви не проти трохи помовчати? Хочу почитати книгу!

Я був не проти: не заперечував, бо був схвильований. Якби мені вдалося вмовити Бленда, щоб він вивільнив мені зап’ястя, то я міг би спробувати дотягнутися до ключа. Ця думка не полишала мене впродовж усієї наступної години.

За кілька хвилин до одинадцятої прийшов Бленд. У руках він тримав велику вазу з розкішними гладіолусами. Поставив її на комод і трохи відступив, щоб помилуватися.

— Гарні, еге ж? — спитав він, так і сяючи. — Це — для членів ради. Аж смішно, як ті хлопці полюбляють квіти. Під час свого останнього візиту вони так і не дійшли до пацієнтів: стояли з роззявленими ротами й милувалися квітами.

Він забрав у нас таці з недоїденими сніданками і виніс їх з кімнати. Майже відразу ж повернувся. Критично нас оглянув, розправив простирадло Хоппера, підійшов до мене й поправив подушку.

— Так і лежіть, — сказав він. — І, заради Бога, не робіть тут безладу! Ти маєш книгу? — поцікавився він у мене.

— Мені її не давали.

— Мусиш мати якусь книгу — це одна з примх тих бовдурів. Їм, бачте, подобається, коли пацієнти читають.

Бленд швидко полишив кімнату і невдовзі, захекавшись, повернувся з товстелезним томом, котрий поклав мені на коліна.

— Насолоджуйся поки що цим, бебі. Коли вони підуть, я пошукаю тобі щось цікавіше.

— Але як гортатиму сторінки однією рукою? — запитав я, глянувши на книгу. Це була «Гінекологія для студентів старших курсів».

— Добре, що ти мені про це нагадав, бебі!

І він витягнув з кишені ключ.

— Зазвичай ми ховаємо наручники — ці хлопці надто м’якосерді.

Я бачив, що тепер він закріплює мені ногу, і заледве міг повірити своєму щастю. Це був чи не найкращий момент мого життя.

— О’кей, бебі! Поводьтеся належним чином! — і пішов, ще раз поправивши постелі.

— Якщо запитають, як вам тут ведеться, скажіть, що про вас добре дбають. Жодних дурнуватих відповідей — ті хлопці все одно не повірять, а вам же опісля доведеться мати справу зі мною!

Я розгорнув книгу. Перша ж сторінка змусила мене примружитися.

— Не знаю, чи достатньо я дорослий для того, щоб таке споглядати, — зауважив, показуючи сторінку Блендові.

Він витріщився, гарячково хапнув ротом повітря, вихопив книгу в мене з рук і поглянув на заголовок.

— Боже милосердний! Що це таке? — і кулею вилетів з кімнати та скоренько повернувся, важко дихаючи, з двомовною версією «Пекла» Дайте. Краще б я вже змовчав.

— Це їх вразить, — самовдоволено сказав Бленд. — Такого ті йолопи явно не читали.

За кілька хвилин по одинадцятій у коридорі почулися голоси.

Бленд, який чекав відвідувачів біля вікна, поправив свою куртку та пригладив волосся.

Хоппер сердито глипнув і закрив книгу.

— Ідуть!

До кімнати зайшло четверо. Перший був, мабуть, сам доктор Зальцер — найсолідніший з-поміж усіх, високий худий чоловік із розкішною гривою волосся а ля Падеревський[28], але сивий, як лунь. Чітко окреслене засмагле обличчя; очі глибоко посаджені й задумливі. Гадаю, він мав далеко за п’ятдесят, але був усе ще міцний, постава рівна й пряма, мов у кадета на параді. Одягнений у чорний піджак та смугасті штани, виглядав загалом бездоганно, мов манекен. Щойно розгледівши гриву волосся, ви відразу ж помічали його руки. Це були гарні руки: вузькі долоні з довгими пальцями конічної форми. Руки хірурга... чи вбивці. Вони з однаковим успіхом могли робити і те, і те.

За ним ішов коронер Лессвейз. Я впізнав його, бо час од часу бачив на світлинах у газетах; коротенький, міцно збитий чоловічок із круглою, мов м’яч, головою, свинячими очицями та міцно стиснутим злобним ротом.

Його супутник був чимось схожий на нього: такий самий повний та хитрий.

Четвертий залишився у дверях, неначе не наважуючись увійти. Втім, я на нього навіть не глянув: усю свою увагу зосередив на Зальцерові.

— Доброго ранку, джентльмени! — сказав Зальцер приємним глибоким голосом. — Сподіваюся, ви всі при доброму здоров’ї. Коронер Лессвейз, член міської ради Лінкгаймер та містер Стренґ, відомий письменник, прийшли вас навідати. Вони б хотіли поставити вам кілька питань.

І він глянув на Лессвейза.

— Ви ж бажали сказати кілька слів містерові Хопперу?

Поки Лессвейз тупо витріщався на Хоппера, тримаючись, одначе, від нього подалі, я повернувся, щоб розгледіти четвертого візитера, якого Зальцер відрекомендував як Стренґа.

На мить мені здалося, що я таки з’їхав з глузду, бо у дверях стояв із байдужим та знудженим виглядом не хто інший, як Джек Керман! Він був одягнений у білий полотняний костюм, на ніс начепив рогові окуляри, а з нагрудної кишені в нього виглядав жовто-червоний картатий носовичок — усе у найкращих традиціях справжнього денді.

Я різко підстрибнув на ліжку. На щастя, доктор Зальцер був цілком поглинутий медичною карткою і нічого не помітив. Керман глянув на мене без будь-якого виразу, звів брову й запитав у Зальцера:

— А це хто, докторе Зальцер? Вигляд у нього цілком нормальний.

— Це Едмунд Сібрайт, — повідав йому Зальцер. Його холодне обличчя освітила посмішка, і він нагадав мені Санта-Клауса, котрий ось-ось вручить іграшку слухняній дитині. — Він у нас зовсім недавно.

І простягнув Керманові мою медичну картку.

— Можливо, це вас зацікавить. Тут усе свідчить само про себе.

Керман поправив на носі рогові окуляри і скосив погляд у картонку. Я не був упевнений, що він там щось бачить, бо чужі окуляри явно не допомагали йому в цьому.

— О, так! — озвався він, міцно стиснувши губи. — Це справді цікаво. Гадаю, мені можна з ним переговорити?

— Звісно! — запевнив його Зальцер, підходячи до мене.

Керман приєднався до нього, і тепер вони обидва стояли, пильно вдивляючись у мене. Я відповів їм тим самим, сконцентрувавшись на Зальцерові, бо знав: якщо гляну на Кермана, то можу себе видати.

— Це — містер Стренґ, — повідав мені Зальцер. — Він пише книжки про психічні хвороби, — і посміхнувся Керманові. — Містер Сібрайт вважає себе славетним детективом. Правда ж, містере Сібрайт?

— Звісно, — підтвердив. — Я й справді детектив. І навіть розвідав, що Ейнона Фрідлендер перебуває на цьому самому поверсі, а сестра Гарні мертва, тіло її поховане десь у пустелі, й зробила це ваша дружина. То як вам моє розслідування?