Я поняття не мав, куди ми їдемо, але щойно починав цим цікавитись, як вона мене обривала:

— Мовчіть! Я мушу подумати!

Тож я просто підкорився шаленому ритмові гонитви у темряві, захоплюючись тим, як майстерно вона веде машину, і зручно почуваючись у комфортабельному кріслі, щиро сподівався, що ми ні в кого не вріжемося.

Дорога на Сан-Дієґо пролягає через піщані дюни й чагарники і раптово виходить до океану, а потім знову вклинюється у піщану пустелю. Та коли ми виїхали до води, дівчина, замість того, щоб завернути знову в пустелю, зменшила швидкість до шістдесяти миль на годину і звернула зі шосе на вузьку дорогу, котра пролягала уздовж побережжя. Згодом дорога почала підійматись, і морська гладінь залишилася десь унизу, під нами. Нарешті ми піднялися на пагорб і виїхали на плато. Міс Кросбі весь час сповільнювала рух, і тепер ми майже повзли зі швидкістю заледве тридцять. Після недавньої карколомної гонитви здавалося, що ми майже не рухаємося. Перед іще однією вузькою дорогою, облямованою високими чагарниками, вогні фар висвітлили напис: «Приватна територія. В’їзду нема». Дівчина скерувала машину туди, і зарості огорнули машину, мов тісна рукавичка. Ми долали вигини та круті повороти, але, наскільки я міг судити, просто крутилися на місці. За кілька хвилин вона загальмувала і зупинилася біля чотириметрових воріт, густо обплетених колючим дротом. Міс Кросбі тричі натиснула на клаксон: це були різкі короткі звуки, котрі луною відкотились у непорушному повітрі й знову повернулися до нас. Ворота розчахнулися неначе самі собою.

— Дуже, дуже дотепно, — зауважив я.

Вона не озвалася і не обернулася, продовжуючи кермувати. Оглянувшись, я побачив, що ворота за нами зачинилися. Враз мені спало на думку, а чи не викрали мене так само, як сестру Гарні. Можливо, лише тепер почало розбирати випите віскі, бо я раптово до всього збайдужів. Відчув, що непогано було б подрімати. Годинник на щитку приладів показував за дві хвилини дванадцяту: мій час сну.

Раптово вузька дорога продовжилася широкою під’їзною алеєю, і ми проскочили крізь ще одні чотириметрові ворота, що стояли відчинені, і, знову оглянувшись, я зауважив, що наче хтось невидимою рукою зачинив їх за нами.

Фари вихопили з темряви дерев’яний будиночок-шале, захований за квітучими кущами та буйними тунговими деревами. Світло впало на вікна першого поверху. Електричний ліхтар відкидав яскраве сяйво на сходи, що вели до вхідних дверей. Міс Кросбі зупинилися, відчинила дверцята машини і вийшла. Я виліз із авто набагато повільніше. Сад-тераса, розбитий просто на скелі, лежав переді мною у місячному світлі. Далеко попереду, внизу, я розгледів плавальний басейн. Океан на задньому тлі м’яко поплескував і поблискував. Аромат квітів був щедро розлитий у задушливому нічному повітрі.

— І це все — ваше? — запитав я.

Морін стояла поруч зі мною. Її голівка заледве сягала мені плеча.

— Так, — озвалася після паузи. — Вибачте, що я вдалася до зброї, але мені конче потрібно було швидко доправити вас сюди.

— Я би поїхав і без зброї.

— Але спочатку ви би взяли слухавку. А мені було дуже важливо, щоб ви цього не робили.

— Послухайте! Я дуже втомився, й мене страшенно болить голова. Мене лупцювали у потилицю, і який би я не був міцний, шия є шия. Усе, чого прошу, — досить уже цих загадок! Розкажіть нарешті, навіщо ви привезли мене сюди. І чому вам було так важливо, щоб я не узяв слухавку? Та й узагалі — чого вам від мене треба?

— Звісно ж, я відповім на всі ваші запитання. Але зайдімо в дім! Я приготую випити.

Ми піднялися сходами. Вхідні двері були відчинені, й ми зайшли у хол, а далі, крізь арку, ступили у велику вітальню, що наче огортала будинок. У ній було все, що можна очікувати побачити в будинку мільйонера. Грошей тут не шкодували. Загальна кольорова гама була кремово-пурпуровою. Кімната розкішна, але не кричуща — хоча й не в моєму стилі, бо я віддаю перевагу стриманішим тонам.

— Ходімо на веранду, — сказала вона. — Пройдете туди самі? А я тим часом приготую нам випити.

— Ви живете тут сама?

— Є ще служниця, але вона нас не потурбує.

Я вийшов на веранду. Там стояли великі зручні дивани завдовжки футів десять, поставлені так, щоб можна було милуватися краєвидом: а він був того вартий. Я плюхнувся на м’яку шкіряну подушечку й поглянув на водну гладінь удалині. Увесь час, поки ми їхали в машині, я ставив собі питання: чого вона від мене хоче? Це мучило мене і далі.

Через кілька хвилин вона приєдналася до мене, штовхаючи перед собою столик на коліщатках із пляшками, склянками та відерцем із колотим льодом. Сіла на іншому кінці дивана. Між нами була відстань не менш як вісім футів.

— Віскі?

— Так, будь ласка.

Я дивився, як Морін розливає віскі. Приглушене блакитне освітлення веранди давало мені змогу добре її бачити, але не дозволяло роздивитися вираз її очей. Я подумав, що вона — найчарівніша з усіх спокусниць, котрих я будь-коли знав. Навіть за цими її рухами було приємно спостерігати.

Ми мовчали, поки вона наливала віскі. Відтак запропонувала мені сигарету, і я взяв, запаливши спочатку її, а потім свою.

Тепер ми були цілком готові до розмови, але вона все ще зволікала, а я не хотів якимось необережним зауваженням зашкодити справі. Ми мовчки дивились у сад, на місяць та океан, і стрілки мого годинника невпинно відлічували час.

Раптом вона озвалася:

— Ще раз вибачте за те, як я поводилася з вами: ну, що запропонувала вам гроші, аби ви залишили мене в спокої. Знаю, що це був хибний крок, але я не хотіла видати себе до того, як з’ясую, що ви за людина. Річ у тому, що мені потрібна допомога. Я — у вельми скрутному становищі й не знаю, як з нього виплутатись. Я була така дурна, а тепер така налякана. Налякана до смерті.

Вона не справляла подібного враження, однак я про це їй не сказав.

— Якби ж то була впевнена, що він не знає про це місце! — продовжила наче сама до себе. — Бо якщо знає, то неодмінно сюди приїде.

— А що, якби ми почали зі самого початку? — м’яко запропонував я. — У нас море часу. Чому вам було так важливо, щоб я не відповів на той дзвінок? Почнімо хоча би з цього.

— Бо тоді він би точно знав, що ви вдома, а він на вас полює, — сказала вона тоном, яким звертаються до нерозумного дитяти.

— Ви не сказали, хто це. Шеррілл?

— Звісно, — кинула коротко.

— А чому він мене шукає?

— Не хоче мати неприємностей, а ви їх йому створюєте. Він намірився покінчити з вами. Я чула, як він звелів Франчіні це зробити.

— Франчіні — це той маленький італієць з віспинами на обличчі?

— Так.

— То він працює на Шеррілла?

— Так.

— Це Шеррілл організував викрадення Стівенса?

— Так, він зробив це заради мене. Але коли я почула, що бідолашний старий помер, отоді й прийшла до вас.

— Шеррілл знає про це ваше кубельце?

Вона заперечно хитнула головою.

— Не думаю. Я ніколи про нього не згадувала, і він ніколи тут не був. Але йому цілком може бути про це відомо. На світі є мало такого, про що він не знає.

— Гаразд, тепер, коли ми нарешті це з’ясували, можливо, почнемо зі самого початку?

— Спершу б я хотіла дещо запитати вас, — мовила дівчина. — Чому ви їздили в «Крествейз» і розшукували мене? Чому ходили до лікаря Бьюлі та бесідували з ним? Вас хтось найняв?

— Так, — сказав я.

— Хто?

— Ваша сестра Дженет, — повідав я їй.

Якби я вдарив її, то й тоді б вона так не зреагувала. Різко відсахнувшись, Морін відкинулась на спинку дивана так, наче наступила на змію.

— Дженет? — Її голос перейшов у нажаханий шепіт. — Але ж вона мертва! Що ви хочете цим сказати? Як можете так жартувати!

Я витягнув гаманець, віднайшов у ньому листа Дженет і простягнув Морін.

— Читайте.

— Що це? — запитала вона, неначе боячись поглянути на аркушик.

— Прочитайте це і не забудьте подивитися на дату. Лист було відправлено чотирнадцять місяців тому, але я прочитав його лише кілька днів тому.