— «Сьогодні о дев’ятій вечора, — повідомив диктор, вриваючись у мої думки — шестеро чоловіків, імовірно, італійців, озброєних автоматами та пістолетами, вдерлися в кафе „Блакитний птах“, що на розі вулиць Джефферсон та Фельдман. Поки двоє автоматників стояли на виході, ще двоє тероризували відвідувачів, а інші схопили Джона Стівенса, витягли його з кав’ярні й запхали в авто, що чекало біля входу. Стівенс, дворецький містера Ґреґорі Вейнрайта, сталевого магната та мільйонера, невдовзі по тому був знайдений мертвим на шосе Лос-Анджелес — Сан-Франциско. Припускають, що він помер од серцевого нападу, спричиненого брутальним поводженням викрадачів. Коли ті виявили, що Стівенс мертвий, то на ходу викинули його з машини».

Голос диктора був безбарвний і холодний — неначе він читав біржові зведення. Мені захотілось опинитися поруч з ним і бодай трохи оживити його автоматною чергою над головою.

— «Поліцію цікавить будь-яка інформація, котра дала б змогу заарештувати злочинців, — провадив далі диктор. — За словами свідків, банда складалася зі шести невисоких, кремезних, смаглявих чоловіків у блакитних костюмах та чорних капелюхах.

— Поліція також дуже хотіла б допитати невідомого чоловіка, який сидів за одним столиком із Джоном Стівенсом у момент, коли в кафе увірвалися викрадачі. Зателефонувавши в поліцію, давши опис злочинців і назвавши номер їхньої машини, незнайомець зник. Свідки кажуть, що це був високий, міцної будови темноволосий чоловік з нездоровим кольором обличчя та різкими рисами. На обличчі справа в нього рана від удару руків’ям зброї одного з нападників. Будь-кого, хто впізнає цього чоловіка, просимо негайно зателефонувати у поліцейський відділок капітанові Брендону, Ґрем-стрит, 3444...»

Нахилившись, я вимкнув приймач.

— «З нездоровим кольором обличчя та різкими рисами — але не гарний. Ніхто не сказав, що він гарний».

Я повільно розвернувся в кріслі.

На порозі стояв сержант Мак-Ґроу, а за ним — сержант Гартселл.

Від несподіванки я підстрибнув не вище, ніж на фут. Це була суто рефлекторна реакція, з якою я нічого не міг вдіяти.

— Хто вам розповів про мене? — спитав я, зводячись на ноги.

— І він ще хоче знати, хто нам розповів, — крізь зуби процідив Мак-Ґроу. — То що, повідаємо?

Гартселл зайшов у кабінет. На обличчі в нього був холодний вираз, що не передвіщав нічого доброго; глибоко посаджені очі — крижані.

— Так, так — скажи йому.

Мак-Ґроу зачинив за собою двері, не зводячи з мене очей.

— Одна пташка наспівала, — сказав він, підморгнувши. — У нас завжди знаходяться маленькі пташки, які вицвірінькують потрібне нам. І саме отака птаха наспівала нам, що то ти був із Стівенсом сьогодні ввечері.

Я аж спітнів. Можливо, тому, що сьогодні було надто гаряче. Можливо, мені не сподобався вигляд отих двох. А, можливо, я просто згадав слова Брендона, що колись на темній вуличці мене добряче віддубасять.

— Гаразд, — погодився. — То справді був я.

— Оце розумно, — сказав, просяявши, Мак-Ґроу. — Наш горе-слідопит вирішив сказати правду задля різноманіття.

Він тицьнув пальцем у мене.

— Чому ти не залишився на місці? Наші хлопці хотіли з тобою побалакати.

— Мені нічого їм сказати, — відповів йому. — Я надав черговому опис машини і тих типів. Тож залиште мене в спокої. До того ж, із мене вже досить пригод на сьогодні.

Мак-Ґроу всівся в одне з крісел, намацав у кишені сигару та витягнув її. Відкусив кінчик, виплюнув тютюн на стіну і запалив.

— Мені це подобається, — констатував він, потримавши дим у роті перед тим, як випустити. — З нього, чуєте, на сьогодні вже досить. Дуже мило. Але щодо цього ти помиляєшся, друже. Вечір для тебе тільки-но розпочався.

Я промовчав.

— Ходімо вже, — додав суворо Гартселл. — Через годину мені заступати на чергування.

Мак-Ґроу, нахмурившись, глипнув на нього.

— Розслабся, приятелю! Нічого не станеться, якщо ти трохи і спізнишся. Ми ж зараз на роботі, чи не так?

І перевів погляд на мене.

— То про що ви балакали зі Стівенсом?

— Я хотів знати, чи вірить він тому, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу. Він не вірив.

Мак-Ґроу хихикнув, потираючи великі білі руки. Здається, моя відповідь цілком задовольнила його.

— А знаєш, наш капітан не такий уже й дурний, — повідав він Гартселлові. — Зірок із неба не хапає, однак далеко не дурень. Саме так він і сказав: даю голову на відсіч, що той горе-нишпорка вів мову про Кросбі. Брендон одразу подумав про це, щойно ми отримали опис співрозмовника Стівенса. І був правий.

Гартселл кинув на мене погляд, який нічого доброго не передвіщав.

— Еге ж, — озвався він.

— Це все, що ти хотів знати, горе-слідопите? — поцікавився Мак-Ґроу. — Чи було ще щось?

— Більше нічого.

— А хіба капітан не казав тобі залишити сімейку Кросбі в спокої?

Ось воно — почалося.

— Так, він згадував про це.

— Невже ти гадаєш, що капітан щось каже, аби просто послухати свій голос?

Я перевів погляд з Мак-Ґроу на Гартселла, а потім знову на Мак-Ґроу.

— Не знаю. Спитайте це в нього.

— Не крути, наш горе-слідопите! Ми не дуже любимо крутіїв, правда ж, Джо?

Гартселл зробив якийсь нетерплячий рух.

— Заради Бога, покінчімо вже з цим, — сказав він.

— Покінчімо з чим? — перепитав я.

Мак-Ґроу нахилився і знову плюнув на стіну. Потім струсив попіл на килим.

— Капітан не в захваті від тебе, хлопче, — сказав він і вишкірився. — А коли капітан від чогось не в захваті, у нього псується настрій і він виміщає це на нас, своїх підлеглих. Тож ми й подумали — а чи не зробити нам його знову щасливим. І вирішили, що найкращий спосіб повернути усмішку на його обличчя — трохи попрацювати з тобою. Переконані, що непогано було б нам’яти тобі вуха — а ще краще їх відірвати. І ще нам спало на думку, що не зле було б також порозкидати дещо в твоєму кабінеті — поперекидати меблі, понівечити панелі — ось про що ми подумали; правда ж, Джо?

Гартселл облизав губи, і його крижані очі зблиснули злобою. Він витягнув з кишені короткий гумовий кийок та любовно покрутив його в руках.

— Саме так, — підтвердив.

— А як гадаєте, що станеться, якщо ви реалізуєте всі ці свої чудові ідеї? — поцікавився я. — Чи не спадало вам на думку, що я можу подати на вас у суд і звинуватити в замаху на життя, й тоді хтось на кшталт Манфреда Віллета дасть вам добрячого прочухана та позбавить поліцейських значків? Чи не промайнула ця думка у ваших милих голівках — чи ви просто це випустили?

Мак-Ґроу нахилився і загасив запалену сигару об поліровану поверхню мого стола. Підвівши погляд, посміхнувся.

— Ти не перший дурень, до якого ми завітали, допитливий хлопчино, — повідав він мені. — І не останній. Ми знаємо, як уникнути правників. Навіть такий успішний адвокат, як Віллет, нас не лякає; до того ж, ти не подаси на нас у суд. Ми прийшли сюди лише для того, щоб отримати свідчення стосовно Стівенса. З якоїсь причини — не знаємо достеменно, чому — можливо, тобі просто не сподобалися наші обличчя, можливо, ти був добряче підпилий, а може, просто погарячкував — ти відмовився давати свідчення. Справді, горе-слідопите, ти був такий упертий, що нам із Джо довелося стримувати тебе з усіх сил, але ти таки увійшов у раж і порозкидав усе в своїй кімнаті. Але це не наша провина. Зазвичай ми так не працюємо, і якщо б ти не мав чогось проти наших облич, не випив би чи то не розлютився — усього цього б і не сталося. Чи дослухаються в суді до твоїх слів, якщо матимуть свідчення двох таких поважних, сумлінних офіцерів поліції? І навіть мазунчик долі на кшталт Віллета небагато зможе з цього витиснути. Крім того, ми ж можемо забрати тебе у відділок і тримати в гарненькій затишній камері, де до тебе час од часу заглядатимуть наші хлопці та витиратимуть черевики об твоє обличчя. Це смішно, але наші хлопці чомусь це дуже полюбляють — заглянути до затриманих та витерти об них свої черевики. Не знаю, чому це відбувається: можливо, вони просто такі запальні. Отож, облишмо розмови про якісь там спроби замаху на життя, зірвані поліцейські значки та спритних адвокатів, бо ти й сам, вочевидь, не розумієш, що добре для тебе.