— Так — але не доньки мільйонерів, — і я взяв ножик для розрізання паперу та почав втикати його в промокатку. — Отже, Дженет не залишила заповіту. А це означає, що Юдора Дрю не отримала від неї нічого. То звідки ж у тієї гроші?

Звівши очі, я задумливо глянув на Полу.

— А якщо вона знала про те, що Морін вживає наркотики? Припустімо, що Морін їй доплачувала, аби та мовчала. А це непогана думка! Отоді-то я й з’являюся, а Юдора обмірковує, як би їй виманити більше грошей з Морін. Вона каже мені прийти о дев’ятій, а сама тим часом телефонує або самій Морін, або її представникові, ким цілком може бути доктор Зальцер. Фактично, той ним і є.

— Підплатіть мені — або ж я заговорю, — ймовірно, сказала вона. Отож, Зальцер посилає Двана, щоб той трохи втамував її апетит. Натомість — а може, навіть виконуючи наказ, — Дван убиває дівчину. То як тобі таке?

— Звучить логічно, — зі сумнівом у голосі озвалася Пола. — Але все це — лише здогадки.

— То справді лише наші припущення. Хоча вони мені й самому не дуже подобаються.

Кілька разів я знову проштрикнув ножем промокатку, а потім сказав:

— Гадаю, мені слід ще раз зустрітись із сестрою Гарні — у неї лише нічні чергування. Чи не могла б ти зателефонувати в «Асоціацію медсестер» і дізнатись її домашню адресу? Вигадай щось. Може, вони тобі її дадуть.

Коли Пола вийшла, я крадькома зробив іще ковток віскі й запалив сигарету. «Спочатку — сестра Гарні, потім — юридична контора „Ґлинн і Копплі“», — сказав я собі.

За кілька хвилин увійшла Пола і поклала переді мною аркушик паперу.

— Помешкання 246, Голлівуд-авеню, 3882, — повідала вона мені. — Хіба ти не знав, що це — одна з медсестер доктора Зальцера?

— Справді? — уточнив я, підводячись. — І це знову приводить нас до Зальцера, чи не так?

Я присунув до неї ящичок із листами.

— Сьогодні тут небагато кореспонденції. Ти легко з ними впораєшся.

— Приємно це чути.

Вона узяла ящичок.

— То ти й далі займатимешся цією справою?

— Ще не знаю. Скажу тобі по обіді.

І я простягнув руку за капелюхом.

— Побачимося!

За півгодини я був уже на Голлівуд-авеню. Ранковий транспорт на Центральній авеню ледь повз, але я не поспішав.

Дім на Голлівуд-авеню, 3882 виявився шестиповерховим житловим будинком, який був зведений поквапно — заради отримання швидких прибутків і без огляду на зручності його мешканців. Вестибюль був темним та обшарпаним. Ліфт крихітний — там заледве могли одночасно поміститися три пасажири — і то, якщо б притиснулись один до одного, як сардини в банці. Надщерблена металева табличка зі стрілкою-дороговказом та написом «консьєрж», виконаним вицвілими блакитними літерами, криво висіла на стіні.

Я зайшов у ліфт і натиснув кнопку з позначкою другого поверху. Ліфт зі скрипом хитнувся — неначе розмірковуючи, чи підійматися йому взагалі — й неохоче зупинився двома поверхами вище. Я побрів довжелезним коридором з численними обшарпаними дверима обабіч. Пройшовши мало не півмилі, нарешті дістався помешкання номер 246, розташованого у глухому куті коридору. Натиснув на дзвінок, оперся на стінку і запалив сигарету. Подумав, чи не в ліжку, бува, сестра Гарні. Й поставив собі запитання, а чи рада вона буде мене бачити. Сподівався, що так.

Довелося кілька хвилин зачекати, поки двері відчинилися. Без уніформи медсестри сестра Гарні виглядала значно цікавіше. Вона була в домашньому халатику, що сягав щиколоток, однак поли його спокусливо розлетілися, демонструючи пречудові коліна.

— О, привіт! — сказала вона. — Зайдеш?

— Був би не проти.

Вона зробила крок убік.

— Як ти знайшов мене? — поцікавилася вона, йдучи за мною у вітальню. — Оце так сюрприз!

— Справді? — сказав я, кидаючи капелюха на крісло. — Ти виглядаєш просто вражаюче!

— Я випадково виглянула у вікно і помітила тебе. Тож мала час причепуритись. Як ти дізнався, де я мешкаю?

— Зателефонував в «Асоціацію медсестер». Ти ще не спала?

— Уже лягла, але ти цим не переймайся!

— Ну то лягай, а посиджу поруч, тримаючи тебе за руку.

Вона заперечно хитнула головою.

— Так нецікаво. Ліпше випиймо. Тобі потрібно щось конкретне чи це лише світський візит?

Я опустився в крісло.

— І те, і те — але, радше, світський візит. Однак не проси мене змішати віскі з льодом та содовою. Я трохи не в собі — погано спав минулої ночі.

— То признайся, з ким ти її провів?

— Це не те, про що ти подумала, — і я вдячно взяв з її рук свій хайболл та підняв келих за здоров’я господині.

Вона підійшла ближче і плюхнулася на диван. Халатик знову розкрився, й очі мої мало не вилізли з орбіт, поки вона його не поправила.

— Знаєш, ніколи не думала, що ми колись побачимося знову, — сказала Гарні, охолоджуючи крижаним келихом собі щоки. — Вважала, що ти — один із тих, хто звик до швидких перемог.

— Це про мене? Та ти зовсім мене не знаєш! Я — з породи вірних, надійних та відданих людей.

— Гадаю, що це до певного часу — поки тобі не підвернеться щось новеньке, — зауважила вона з гіркотою. — Хороший напій?

— Чудовий!

Випроставши ноги, я позіхнув. Почувався геть знесиленим — таким собі млявим ховрашком, якому забракло сил навіть у нірку прошмигнути, щоби відпочити.

— Як довго ти ще доглядатимеш ту дівчину — Кросбі?

Запитав це байдужим тоном, однак вона здивовано звела на мене гострий погляд.

— Медсестри ніколи про таке не говорять, — строго сказала, відпивши ковток хайболла.

— Якщо в них є для цього достатні підстави, — вставив я. — Серйозно: невже ти не хотіла б змінити роботу? Я міг би тобі це влаштувати.

— Ще й як би хотіла! Мене страшенно знудила моя теперішня. Абсурдно називати це роботою, бо геть нічого не роблю!

— Не перебільшуй. Щось же ти робиш.

Вона заперечно хитнула головою і хотіла, було, щось додати, але передумала.

Я вичікував.

— А що ти можеш мені запропонувати? Хочеш, щоб я була твоєю доглядальницею?

— Це б мене страшенно потішило! Але, на жаль, ні: це для друга. У нього проблеми з легенями, тож він хоче, щоб його доглядала гарненька сестричка — для підняття духу. В нього купа грошей. Якщо хочеш, я міг би замовити за тебе словечко.

Вона, спохмурнівши, обдумала мої слова і заперечно крутнула головою.

— Не можу. Я би дуже цього хотіла, але є певні складнощі.

— Не думаю, що можуть бути якісь складнощі — адже ти працюєш в «Асоціації медсестер».

— Мене найняла не «Асоціація медсестер».

— Тоді це ще простіше, хіба ні? Оскільки працюєш сама на себе, то...

— Я підписала контракт із доктором Зальцером. Він завідує санаторієм — тим, що на бульварі Футхілл. Може, чув про нього?

Я кивнув.

— Він лікує Морін?

— Еге ж. Принаймні так вважається, але він ніколи до неї не приходить.

— То хто це робить — його асистент?

— До неї ніхто не приходить.

— Дивно, чи не так?

— А чи не забагато питань ти ставиш?

Я вишкірився.

— А я хлопець допитливий. Невже їй аж так добре, що навіть лікар не потрібний?

Вона пильно глянула на мене.

— Між нами кажучи, не знаю. Я її ніколи не бачила.

Я випростався в кріслі, проливши віскі.

— Ніколи не бачила?! Що маєш на увазі? Ти ж її доглядаєш, хіба ні?

— Я не повинна була таке тобі казати, але останнім часом це мене турбує, тож мушу з кимось поділитись. Обіцяй нікому не розповідати!

— Кому ж я розповім? То ти хочеш сказати, що ніколи не бачила Морін Кросбі?

— Саме так. Сестра Флеммінґ навіть не підпускає мене до хворої. Моє завдання — не допускати до неї відвідувачів; але тепер уже ніхто й так не приходить, тож мені зовсім нічого робити.

— І що ти робиш уночі?

— Нічого. Просто ночую в будинку. Мушу також відповідати на телефонні дзвінки, але ніхто ніколи й не телефонує.

— Але ж пробувала заглянути у спальню Морін, коли сестра Флеммінґ виходила, чи не так?

— Ні, бо спальня завжди замкнена. Вважаю, що Морін узагалі нема в будинку!