Виходу не було.

Я скерував кроки в інший кінець коридору й уважно вивчив заґратоване вікно. Його можна було підважити хіба що ломом, але навіть із ним на це пішло би півдня.

Потім мені спало на думку пошукати якусь зброю. Якби я зміг знайти щось таке, що можна було б використати як свинцевий кийок, тоді мені б залишалося тільки сховатися за дверима і чекати, коли хтось увійде. Еврика! Навіть і Меллоя часом осіняє.

Я пішов коридором. Перші ж двері на моєму шляху виявилися незамкненими. Я обережно зазирнув у темряву кімнати та прислухався, але чув лише власне дихання. Намацавши вимикач, увімкнув світло. Певно, це кімната Квелла. Тут було чисто, охайно і прибрано, але в ній не побачив нічого, схожого на зброю. Біла формена курточка, що висіла на вішаку, підказала мені непогану думку. Я прослизнув у кімнату і спробував приміряти уніформу. Однак вона підійшла мені не більше, ніж шкурка крота — полярному ведмедеві, отож, я облишив цей задум.

У кімнаті поруч теж нікого не було. Над не дуже чистим ліжком висіла велика кольорова фотографія дівчини в бікіні та з низкою перлів на шиї. Дівчина вабливо всміхалася до мене, однак я не відповів їй тим самим. Мабуть, це була кімната Бленда.

Я прослизнув всередину і зачинив за собою двері. Швидкий обшук шухляд комода дав мені змогу заволодіти оправленим у шкіру кийком — та ще й із ременем на зап’ясті. Ідеально припасована, убивча маленька зброя — саме те, що мені треба.

Я пройшов через усю кімнату до стінної шафи, знайшов там запасну уніформу і приміряв курточку. Вона була мені майже до міри — трохи великувата, однак цілком пристойна. Я переодягнувся, залишивши свою піжаму на підлозі. Коли знову відчув на собі штани й черевики, мені стало набагато краще. Босі ноги та піжама — не той прикид, в яких зазвичай воюють. Я запхав кийок у кишеню штанів, і мені пристрасно захотілося заволодіти ще й пістолетом.

На дні шафи знайшов крихітну пляшечку ірландського віскі. Зірвав пломбу, відкрутив кришку і відпив ковток. Рідина спочатку пройшла, мов шовк, але вже у шлунку вибухнула, наче міна сповільненої дії.

Хороше віскі, подумав я, і, щоб остаточно впевнитись у цьому, зробив ще ковток. Таки дуже добре. Тоді поклав пляшечку в бічну кишеню і знову рушив до дверей. Тепер був екіпірований як слід.

Щойно відчинивши двері, почув кроки. Я зачаївся, мов мишка, котра узріла кота. Коридором ішла медсестра зі широким, мов лопата, лицем, щось мугикаючи собі під ніс. Вона пройшла зовсім близько і неминуче б мене побачила, якби подивилася в мій бік, але цього не зробила. Продовжувала крокувати, потім відчинила двері в кінці коридору й зайшла у тьмяно освітлену кімнату. Двері за нею зачинилися.

Я трохи вичекав, майже не дихаючи, однак після кількох ковтків віскі почувався набагато краще. Спливали хвилини. Якась пилинка, підхоплена протягом з-під дверей, сконфужено пострибала собі далі. Раптовий шквал вітру з дощем захльостав по заґратованому вікну. Вітер згорьовано зітхав, метаючись по всьому будинкові. Я й далі вичікував. Мені б не хотілося оглушати медсестру — якщо цього можна було уникнути. Я чомусь надто сентиментальний, щоби бити жінок: натомість вони лупцюють мене.

Медсестра з’явилася знову, пройшла довгим коридором, витягнула ключі та... ще до того, як я усвідомив, що вона робить, відчинила вхідні двері. Я побачив відчинені двері й зауважив за ними сходи, що вели до чогось добре освітленого. За кілька кроків я був уже коло дверей, але сестра встигла вийти і зачинити їх за собою.

Так чи інакше, я заспокоїв себе тим, що ще не готовий полишати цей гостинний заклад. Двері могли й зачекати. Вирішив дослідити кімнату, з якої щойно вийшла медсестра. Можливо, саме там і перебуває зараз Ейнона. Я витягнув кийок, подолав спокусу знову хильнути з плящини та побрів коридором. Біля потрібних мені дверей зупинився і прислухався, приставивши вухо до них. Почув лише свист вітру й стукіт дощу об заґратовані вікна. Озирнувся через плече, аби пересвідчитися, що ніхто не дивиться на мене з кімнати навпроти. Коридор виглядав таким самим самотнім і порожнім, як церква у понеділок вранці. Повільно натиснув на дверну ручку. Двері піддались, і я зазирнув до палати, що була точнісінькою копією тієї, де тримали за бранця мене.

У ній також було два ліжка, й одне з них порожнє. На іншому — навпроти мене — лежала дівчина. Нічник з блакитним світлом відкидав моторошне світло на білі простирадла та бліде обличчя. Хмарка світлого волосся відпочивала на подушці, очі дівчини були втуплені у стелю, і в них застиг стурбований вираз дитини, яка загубилася.

Я відчинив двері ширше й нечутно прослизнув у кімнату. Зачинивши за собою двері, обперся об одвірок. Я боявся, що вона закричить, але оббиті гумою двері заспокоїли мене: якщо дівчина це і зробить, то її ніхто не почує. Але дівчина не закричала: й далі дивилася на стелю, однак якийсь м’яз на її обличчі почав смикатись. Я вичекав ще трохи. Поспішати було нікуди, а лякати її не хотів.

Вона повільно перевела очі на стіну, а потім на мене. Ми довгенько дивились одне на одного. Затамувавши дух, я усвідомив, що в даній ситуації кийок пасує мені так само, як автомат «томміґан» — церковному хору. Тож сховав його в кишеню штанів.

Дівчина продовжувала вивчати мене, і жилка на її щоці засмикалася частіше, а очі розширилися.

— Привіт! — мовив до неї якомога тепліше та життєрадісніше. І навіть видушив із себе посмішку.

Ось він — Меллой і його манери звабника: талант, який пошепки й затамувавши віддих, обговорюватимуть його внуки — якщо вони колись у нього будуть; у чому він дуже сумнівався.

— Хто ви? — вона не закричала і не почала дряпатися на стінку, проте нерв на обличчі продовжував сіпатися.

— Я щось на кшталт детектива, — сказав їй, намагаючись говорити переконливо. — І тут для того, щоб визволити вас.

Тепер, коли стояв ближче до неї, помітив, що зіниці її блакитних очей сильно звужені.

— У мене зовсім нема одягу, — озвалася вона. — Його забрали.

— Я щось для вас підшукаю. Як почуваєтеся?

— Добре.

Світла голівка хитнулася вправо, потім вліво.

— Але не можу згадати, хто я. Чоловік із сивим волоссям сказав мені, що я втратила пам’ять. Він дуже приємний, правда?

— Принаймні так мені казали, — обережно підтвердив я. — Але ж ви хочете додому, чи не так?

— У мене нема дому, — і вона витягла оголену руку з-під простирадла та поправила делікатними пальчиками волосся. Потім її рука ковзнула нижче й зупинилася на нерві, що раз у раз смикався. Вона поклала палець на м’яз, щоб якось прикрити його. — Не пам’ятаю, де мій дім, але медсестра казала, що вони обов’язково відшукають його. А ви знаєте, де він?

— Так; саме тому я й тут.

Кілька хвилин вона, нахмурившись, розмірковувала над почутим.

— То ви знаєте, хто я? — сказала нарешті.

— Вас звати Ейнона Фрідлендер, — відповів я. — І ви мешкаєте у Сан-Франциско.

— Справді? А я цього не пам’ятаю. Ви впевнені?

Я продовжував дивитися на її руку. Вона вся була вкрита крихітними шрамами. Її тут кололи давно, тож вона була майже готового наркоманкою.

— Так, я в цьому впевнений. Ви можете встати з ліжка?

— Не думаю, що хочу цього, — озвалася вона. — Гадаю, мені краще поспати.

— Гаразд, — сказав я їй. — Тоді спіть. Поки що ви не готові піти звідси. Зачекаймо трохи: підемо, коли ви прокинетеся.

— Хіба я вам не казала, що у мене нема одягу? І я вкинула у ванну свою нічну сорочку: сестра дуже розлютилася.

— Вам не слід нічим турбуватися. Це зроблю за вас я. Коли ми звідси йтимемо, я щось для вас знайду.

Обважнілі повіки дівчини раптом заплющились і розплющилися знову з великими зусиллями. Рука зісковзнула з пульсуючого нерва. Той більше не смикався.

— Ви мені подобаєтеся, — сонно сказала вона. — Хто ви?

— Меллой, Вік Меллой; щось на кшталт детектива.

Вона кивнула.

— Меллой: спробую запам’ятати. У мене дуже погана пам’ять. Я ніколи нічого не пам’ятаю.