Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.

— Три сотні футів — це тобі не дюйм, — сказав він, і в його голосі вчувався страх. — Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!

— Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!

Перших двадцять футів були порівняно легкими.

Великі валуни утворили біля підніжжя скелі своєрідну платформу, і туди доволі нескладно було видряпатись. Отож, ми стояли на пласкому майданчикові пліч-о-пліч, і я присвічував ліхтариком кудись у темряву. Зубчаста вершина скелі нависала над нами і, майже нагорі, випиналась, утворюючи те, що сміливо можна було назвати непрохідним бар’єром.

— Он той кавалок мені подобається найбільше, — сказав Керман, вказуючи рукою нагору. — Там, де ті вигини. Дістатися туди буде справжньою втіхою — роботонька не на життя, а на смерть.

— Можливо, все не так погано, як виглядає, — сказав я, хоча мені й самому це не дуже подобалось. — Якби ж у нас була хоча б мотузка....

— Якби у нас була мотузка, я спокійно пішов би в якесь відлюдне місце й радо би на ній удавився, — похмуро озвався Керман. — І цим зекономив би купу часу та уберігся б од важкої роботи.

— Замовкни, закінчений песимісте! — гостро урвав його я і почав дряпатися на скелю. На ній намацував підходящі виступи — опори для рук, і якби вона не була така прямовисна, то не так уже й важко було б туди вилізти. Але, так чи інакше, я усвідомлював, що один невдалий рух — і це буде кінець і сходженню, і мені. Я каменем упаду вниз — не буде жодного сповзання чи спроб ухопитися за щось руками.

Коли я піднявся приблизно на п’ятдесят футів, то зупинився, щоб перевести дух. Не міг змусити себе поглянути вниз. Найменша спроба відірвати голову від скелі призведе до порушення рівноваги, і я неодмінно впаду.

— Ну, як ти? — задихаючись, спитав я, притискаючись до скелі та дивлячись у всіяне зірками небо.

— Твоїми молитвами! — простогнав Керман. — Сам дивуюся, що досі живий. Як ти гадаєш — це справді небезпечно, чи я лише себе «накручую»?

Схопившись за черговий виступ скелі, я піднявся ще на кілька футів.

— Це небезпечно, лише коли ти падаєш сам: тоді це фатально, — заспокоїв я його.

Ми продовжували сходження. Одного разу я почув звук каменя, що покотився вниз, і Керман гарячково хапнув ротом повітря. Моє волосся стало сторч.

— Уважніше з цими камінцями, — важко дихаючи, видушив із себе він. — Один з них залишився у мене в руці.

— Буду обачним.

Пройшовши чверть шляху, я несподівано опинився перед рівним майданчиком. Видряпався на нього і притулився спиною до скелі, намагаючись відсапатися. Холодний піт стікав потилицею на спину. Якби я знав, що все буде аж так погано, то краще спробував би проникнути крізь ворота. Але тепер уже пізно щось змінювати. Я ще міг видряпатися нагору, однак аж ніяк — спуститися.

На майданчику до мене приєднався Керман. Його обличчя лисніло від поту, а ноги тремтіли.

— Це мені геть відбило охоту до походів у гори, — випалив він. — Й одного разу вистачило, щоби зрозуміти: це далеко не втіха. Як гадаєш, ми подолаємо той вигин?

— Мусимо це зробити, — сказав я, вдивляючись у темряву. — Іншого виходу в нас просто нема. Подумай лише про спуск!

Я знову спрямував промінь ліхтарика на вершину. Наліво від нас і просто вгору тягнулася чотирифутова розколина, що прорізала опуклість.

— Бачиш ось це? — спитав я. — Якщо б ми пролізли крізь цю тріщину, то подолали б той клятий вигин.

Керман глибоко зітхнув.

— Ну й ідеї у тебе, — сказав він. — Цього просто не можна зробити!

— Гадаю, що можна, — заперечив я, вивчаючи обриси тріщини. — Принаймні, я маю намір спробувати.

— Не будь дурнем! — тривога бриніла в голосі Кермана. — Ти зісковзнеш униз!

— Якщо маєш охоту подолати вигин іншим шляхом — що ж, спробуй. Я ж пробиратимуся розколиною.

І я відхилився від виступу, знайшов підходящу виїмку для ніг, ухопився за потовщення угорі й піднявся ще трохи. Це була важка та неквапна робота. Затягнутий серпанком місяць небагато допоміг мені в цьому, і безліч часу довелося витратити на те, щоб відшукати опору для рук. Коли мої голова та плечі нарешті зрівнялися з початком розколини, раптово відколовся шматок скелі під ногами. Я відчув це за секунду до того, як він відвалився, тож гарячково вчепився нігтями у стінки ущелини, намагаючись будь-що втриматися. Пальці зачепилися за краї виступу, і я завис у повітрі.

— Тримайся! — гукнув Керман істерично — як стара леді, в котрої вогонь охопив сукню. — Тримайся міцніше! Я вже поруч із тобою!

— Залишайся там, де є! — крикнув йому. — Бо інакше зіб’ю й тебе!

Я намагався знайти підходящий уступ для ніг, але ступні ковзали вздовж скелі, ніде не зачіпляючись. Тоді спробував щосили підтягнутися на руках, але це не допомогло. Мені вдалося просунутися вгору лише на кілька дюймів — оце й усе.

Щось тверде торкнулося моєї ноги.

— Спокійніше! — почав умовляти мене Керман, підставляючи плече. — Ставай на плече й підтягуйся!

— Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню! — заволав я.

— Ну ж бо! — голос Кермана затремтів. — Я добре тримаюся — роби це повільно та обережно: жодного різкого руху.

Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.

— Тож я стаю на тебе, добре?

— Добре, — сказав Керман, і я відчув, як він натягся.

Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.

Лежав там, спостерігаючи, як над виступом з’явилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.

Через деякий час я непевно звівся на ноги.

— Це — незабутня ніч, — сказав я, притуляючись до стінки ущелини.

— Так, — підтвердив Керман. — Чи отримаю за це медаль?

— Натомість куплю тобі випивку, — сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.

— Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі? — нажаханий, спитав Керман.

— Так; це старовинний швейцарський прийом.

— Я також маю це робити?

— Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів, — жорстоко констатував я, — іншого способу нема.

Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.

Якщо м’язи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.

Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а м’язи стегон тремтіли.

— Як ти, друже? — гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.

— Здається, я поки що не розпався на шматки, — протягнув я зі сумнівом у голосі. — Зачекай, поки дістануся вершини — тоді й ти спробуєш так розважитися.

— Не поспішай — я зачекаю: то справа не спішна.

Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.

Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступ — практично вершина скелі.