— Все знає пан наш гетьман, — не зникала з Морозенкового обличчя глузлива посмішка, — кому ж знати, як не йому? Але що з того, ваша мосте генерале? Гостра шабля й у пана Богдана, теє знаєш ти, всіх горне, коли схоче. І твоя чернь за ним піде, коли їй лядські денґи обіцяє та й дуван дасть дуванити лепський. Гай-гай, нині під Володимиром стояв би…

— То чого ж стоїть сей великий dux[468]?

— А того, що інше має на мислі, ніж дуван брати, та шляхтянок тягати за коси, та черців вішати, та немовлят колоти… Невелика-то слава, пане Максиме, збунтувати мотлох і завести шарпанину. Солом’яний це вогонь. А твоя хвалена чернь — о, на ній не сполягай. Тільки обернись, і вже тебе забуде. Твоє щастя, що ти з Яремою ігрався (неважний це полководець і невелика честь його тлумити) і фортуна служила. А от коли б не пощастило раз і два, тоді б ти свою чернь достоту розпізнав, як на ній сполягати. Чи, може, під Костянтиновом не хотіла вже тебе видати Вишневецькому, реґіментарю?.. Ми вже про це чули…

Перебийніс спломенів, але змовчав.

— Діло пан Богдан, наш гетьман, задумав більше, ніж дуван дуванити і холопа напускати на пана. Це не ціль, мості генерале, це тільки засіб. З черню до Гданська зайдеш, а з ким повернешся? Азали ж твоя голотьба, твоя голоколінна братія знає, що жизнь — то не тільки воєнна фортуна, а й мир, сиріч мурована на камені нова Річ Посполита із справедливими законами, із мудрою радою для доброго порядку й для щасливого жительства…

— А чи не хочу і я нової Речі Посполитої, goddam? Чернь моя має свій закон і всьому світові його обвістить…

— Гнів черні — ще не закон, реґіментарю. Меч і полум’я — ще не закон, хоч ти ним і півсвіту хочеш, як Великий Могул, зійти. Обвістимо ми світові правду, так… На увесь світ блиснемо нашим новим законом, пане Максиме, може, новим Сіоном станемо…

— І ви про Сіон?..

— А не Сіон же новий — наша сторона, не зоря ж то правди засвітилась — свободи зоря, мостю реґіментарю? Тільки ми її засвітили, ніхто інший, ми — знедолені, але й вибрані Богом, і поведе нас по ту правду-зорю ніхто інший, тільки Богом даний…

— Амінь, — зареготався Перебийніс.

— Так, амінь, — строго сказав Морозенко, — більше тобі нічого не скажу. Дав нам Господь Богдана й велика його милість, а нам честь — служити йому, бо через нього служимо вірі й нації нашій. Спробує ж котрий наперекір піти — пошкодує…

— І я пошкодую, мості полковнику?..

— І ти, коли схочеш.

— Так ти кажеш?

— Так пан Богдан тобі каже. А я його вістовець.

Перебийніс підвівся. Голову вбгав у костисті плечі, вузли жил набрякли на його чолі, залізна щелепа тремтіла, шрам через лице побілів.

— А що як я того вістовця, — промовив він, — та враз із його почтом, та не подивившись на той його пірнач, битий дорогими оздобами, та в застав візьму, та до гармати й собі прикую, а гармат і у мене вдосталь, та панові Богданові його відпишу, що такий самий він старший на Україні, як і я…

Підвівся й Морозенко, взявся під боки. Глядів на реґіментаря-шкота чорним глибезним зором і сміявся про себе. Звужувались розрізи його очей від нечутного глибинного реготу.

— Спробуй, вашмосте генерале, прошу тебе.

І чекав.

За полотнищем шатра гомоніли люди. Торгувались за дуван. Жартували й приказували. Говорили нетверезі воєнні люди. А дедалі голоси зливались, поглинав їх стосотлінний гул табору, що бурхав, клекотів, переливався.

Морозенко чекав. А Перебийніс зітхнув, відвів нарешті очі, налиті оливом, сів, як туча, на свою колоду, розщібнув коміра.

— Чого ж хоче гетьман, — спитав, не дивлячись на Морозенка, — що йому треба від мене?..

Морозенко перейшов до справи. Під Чолганським Каменем уже зібралось рушення. Надходять день у день нові компути. Якихось тридцять п’ять тисяч кінного війська й піхоти, а ще ж челядь і обозний мотлох — до сто тисяч всіх, напевно. Не дармували пани під час перемир’я, але й пан Богдан не дармував, веде силу з собою, буде з ким стати в полі. Прийшли полки з Лівобережжя, татари стоять з Піріс-агою на Синіх Водах. Помірятись буде з ким. І вже час. Не скаже ніхто, що нашою волею проллється знов християнська кров. Річ Посполита того хотіла, дурила нас комісіями, а в секреті готувала нам загибель. Таємно збирала військо, а підло й прелесно хотіла розвести нас із татарами й напускає увесь час Москву на нас. Що досі не йдуть пани на волость, тому лиш причиною незгода між реґіментарями. Шляхта хоче Тишкевича й Любомирського мати гетьманами, а наставлено Остророга, молодого Конецпольського й Заславського. Чи сприяє нам Юрій Оссолінський, питаєшся? Ні, переконався пан Богдан у його хитрості, як і в Кисілевій. Обидва м’яко стелили, а спати твердо. Єдина з того всього мисль: валечно відбитись мечем. Тим більше, що глядять на нас інші потенції і готові будуть нас секурувати, коли переконаються про нашу силу. Добре добував єси, мості генерале, Ярему, шкода тільки, що не добув, але тепер досить того, жде тебе пан гетьман до спільної воєнної іграшки й, дасть Бог, до вікторії.

— Де стоїть гетьман? — спитав Перебийніс, все не глядячи на Морозенка.

— У Команівцях.

— Коло Маркушів?

— Так, туди, до Пиляви.

— Добре, — сказав шкот, — слухав я тебе, мості полковнику. Прости мені мою гордість, ти ж мій гість. Їдь собі вільно.

— А ти?

— А я подумаю, — посміхнувся Перебийніс, — думав же стільки неділь пан твій Богдан, а мені хіба не годиться? Може, й зір попитаюсь, адже ж пан Богдан і собі їх питається, Скорпіона і Марса сузір’їв?

Морозенко кипів, але мовчав. Чортів шкот знав собі ціну. Дав би пан Богдан йому, Морозенкові, волю, — розігнав би цю всю галайстру, а її ватажка таки привів би в ланцях. Перебийніс відгадав його мислі, посміхнувся, за ним була нині сила, може, завтра її не буде, як схоче того фортуна, але нині його, упертого шкота, щастя.

Втім, ранений на ложі заворушився й зойкнув. Перебийніс підбіг до нього.

— Хто це, що так його лелієш? — спитав Морозенко.

— Вістовець мій любий, Кирик.

Реґіментар сів на ложе й відгорнув кожуха. Аж просвітлів увесь. Його гранітне, важке лице здригнулось, він забув, що не сам у шатрі, й посміхався, й щось шепотів під колючим вусом. А Морозенко взяв зі стола, де були розложені мапи, ліхтарню — присвітив ближче, в саме лице раненому, що ще не розкрив очей…

— Кого ж бачу я се? Боженьку мій, невже?..

Кирик від цього голосу відкрив очі. Пізнавав чи маячив:

— Станіславе… Пане Мрозовицький, азали ж ви це?..

Він дивився, з окрутним жалем глядів на це вихудле, прозоре хлоп’яче личко, з глибоко затіненими очима, на цю дрібну постать, що знічев’я стала такою знайомою, під кошлатими бурками й кожухами, на ці долоні, що так кволо, так восково світились…

— Ви це, мості Мрозовицький?..

Пробувала посміхнутись, але посміх так і завмер на змерклих устах: на її долоню лягла вузлувата рука реґіментаря. Здригнулась, відвела очі від Морозенка й так глибоко, так страшно, мов зачаклована, вдивлялась у шкотове лице.

— Азали ж пристоїть тобі тут бути? — тихо промовив Морозенко. — Там твої батько-мати шлють гінців, у таборі з нами твій брат, Олександер… Тож-то буде радість, коли тебе привеземо… Прошу тебе… — змовкнув. Дівчина слухала його, може, й збагнула, чого хоче. Але її настирливо чаклували непорушні залізні очі, гаспидів погляд. Жар бив від неї, фебра не вгавала, але шалена снага її відволодувала. Уста наливались щобагряніше, щопристрасніше, й в очах мерехтіла така неймовірна, така палюча полумінь. Як нестримна загибель, як забуття, як прірва… І промовила тихо, зовсім тихо:

— Пам’ятаєш, вашмосте, що ти, від’їжджаючи зі Львова… переказав… отцеві Мокрському для мене… Азали ж не пам’ятаєш: …над смерть за отчизну нічого сладшого, нічого милішого бути не може… не може…

Морозенко вийшов із шатра. Срібно дзвеніла зоряна ніч. З бору било гострим холодком, молодою сосновою пахіттю. З густої молочної мряки, що лягала біля наметів, виринув Римша. Коні порскали, подзвонювали збруєю. Морозенко став у стрем’я.