Під Лобунем, у ярку біля бджіл, зустрів посполитого дідка, а він йому прошамотів, що небагато божого люду й залишилось у Лобуні. Панів вирізали молойці, замочок спалили свої, а потім, як прийшов карати пан Ярема, то аж двічі карав, і то так, що зосталася сама пустиня, від Полонного, як займеш, аж до Немирова. Хто міг — утік, молодь гуляє з паном Максимцем, може ж таки, засміявся тихесенько дідок, до решти скрутить в’язи панкам, легше тоді буде на світі.

— Матер Деї, — казав собі подумки Римша, підганяючи свойого змореного мерина, — волосся стає тобі дибом, особливо цією нічною порою. Вішальники й опирі кругом, а для відьом сабат, сабат[444]… Мор, смерть і війна, гірше, як у Чехії й у Палатинаті, одне цвинтарище залишилось, тільки місяць, опирячий брат, а йому, сміється, песький брат, гунцвот. Пропаще наше покоління. Не зазнає вже раювання і спокою. Ось так-то, ось як-то живе людина. Тінню нужденною живе, сліпе й нікчемне вона єство, і минається бистренько, не знавши радості, а саме лиш горе. А прийде на людину година, витхне духу в катівських кліщах, або в петлі, або під келепом якоїсь шельми, то хіба, гадаєте, й по смерті хоч зазнає спокою? Найдеться й там криве свідчення і лжеприсяга на неї, й замість безжурного літання поміж янголятами запроторять твою душу у пекло й будеш вити там, душко моя нещасливая, за свої й не за свої гріхи…

Ці сумні його міркування перебило заволання людей, що виринули з темені. «Ось тут мені й кінець», — подумав Римша і віддав Богові душу, але прошепотів при цій нагоді й заклинання від розбійників, якого навчився у Швабії. «Римша звусь, — простогнав, — божий чоловік…» А втім, йому впало в очі, місяць-бо стояв ясно, що ці люди, заволавши, хоч і мають самостріли, не виходять із кущів, знать, трусять штанами так само, як і він, а може, й ще більше. І тоді наїхав на них грізно: «А хто ви будете такі, людкове?..»

— Адама пана Кисіля, носівського старости слуги, мостіпаночку…

— Пана Кисіля?..

Римша аж підстрибнув у сідлі. А то ж фортуна йому, а то ж Божая ласка. Та Кисілевих боятись нема чого, та ж то самі крутійського роду, плащаться між молотом і ковадлом, біс їх самий знає, та й вони самі враз із паном своїм достоту не знають, на яку їм стати ногу. І серце йому зразу підскочило.

— Шляхетноуроджений я, ваші мості, звусь Транквіліонус Римша, метеляюсь по грішному світі, як і ваш пан староста, і каштелян, дай йому Боже здоров’я, бо то добрий чоловік, і ми собі з ним кривди не зробимо ніколи…

Тоді люди вийшли з кущів, обступили його, придивились йому і повели поміж руїнами, під церкву серед густої яворини. Там вбереглася від пожежі корчма, й там ночував з дороги пан каштелян і сенатор Адам на Нізкиничах і Брусилові Кисіль враз із своєю невеликою челяддю. Римшу прийняв на подвір’ї секретар сенаторів пан Петроній Ласко (тую лисячу пику Римша в Києві десь вже бачив) і йому розповів Римша найсердечніше, що, потурбований Гайчуриними молойцями в дорозі з Овруцького (а там має фільварок і декілька ґуралень), прямує тепер із Заслава до Житомира в надії найти свою сім’ю, розкинену по всіх усюдах через цю війноньку. Сам він — шляхетноуроджений, за обрядом — православний, а з переконання — вірний горожанин Речі Посполитої. Так прилестився Римша до людей Кисілевого духу, мовби й змалку вчився у нього гнутись, мов лопух від вітру. Натякнув на бажання аудієнції у пана каштеляна (надіючись дещо вивідати при нагоді), але пан Ласко сказав, що пан Кисіль занедужали і через отсю недугу й перервано подорож.

— Не є це недуга тілесна, — говорив ввічливий секретар пан Ласко, частуючи Римшу в корчмі, яку зайняло панство Кисілевого почту, — це є morbus animi — недуга духу. В сій важкій місії, якої піднявся великодушно й. м. пан Кисіль, зустріло його лиш само коварство. Всі замисли його пішли внівець, ба, ще більше ворогів придбав собі своїм старанням про публічне добро, ніж їх мав перед тим. Не щадив же свойого здоров’я, про майно не скажу нічого, бідний став тепера, аки Йов на попелищі…

«Хотів би і я таким Йовом бути, — думав Римша, смачно заїдаючи й без особливого прошення, — скрізь голод, а проте ви, пеські синове, курятинкою та каплунцем не гребуєте…»

— Доброго слова не заслужив пан Кисіль, на милість вашу, пане, — говорив Ласко, мов би й хлипаючи, — журився ж паче всіх страшним пролиттям християнської крові, а що з того: козаки називають його панським підлизником, а шляхта — шельмою, прости Боже, й навіть сучим сином…

«Кожного так назвуть, — подумав Римша, — хто не знає, до кого пристати. А дві матки ссати не йде, паночку, не йде…»

Пан Ласко смутно поник головою. У корчмі, як роздивився його Римша, був він ще більше схожий на сивіючу влесливу лисюру.

— Нашу одіссею оповідати вашмостеві, то не стало б і ночі, — скаржився Ласко, — не буду тобі виясняти й крутійства нинішньої політики, прости Боже. А втім, вашець людина, як видно, бувала, знаєш добре образ цієї суєти, що ся кругом нас діє, чи не так? Транквіліонусе, мості Римшо, втратили ми Україну, нема що. Пан Кисіль хотів бути суддею, й то справедливим: погодити дві сторони, а скажу щиро — одна й друга варті одного. І хто цей бунт затіяв, таки не розбереш…

— Хто ж, як не Хмельницький, — вкинув Римша, удаючи дурного.

— Так-то воно так, але, як виходить, то мачали й інші пальці в тому ділі. Сам покійний король, нехай йому ся легко ікає, Владислав IV, не забороняв їм, Хмелевим спільникам, конспірації… Та що король? А канцлер, гадаєш, не знав про те?..

— Юрій Оссолінський?

— А хто ж інший? Підозрюють і його, хоч голосно не говорять, проте на сеймі, у Варшаві, от-от було б зірвалось це слово. Змова ця добре зав’язана була, — а ми це з паном сенатором дослідили, бо люди й у нас є бувалі. Знав про те, що бунт має бути, й Виговський, нині великий пан у Хмельницького, а то найбільша сатана, й Хмельницькому все шепоче до вуха… Й інші демони там є: і такий Мрозовицький, і Гуляницькі з Волині, й пан Мазаракі у Львові, й аріанські браття разом з їхнім пріором бароном Юрієм Немиричем (і навіщо такий пан до таких справ мішається, мало йому чернь маєтку попалила?), ба, та й у Києві відкрились-мо змію, єзуїтського магістра…

— Кого ж такого, — поцікавився Римша, — можеш мені сказати?..

— Чому ж би ні? Ти свій чоловік, бачу… Гедеон Юрій Рославець зветься тая змія… — нахмурився Ласко. — Та чи мало їх?.. Бачиш же, які то демони коло тієї безголової черні ходять, бачиш, де її, немудрої голова й розум?.. За такими конспірантами не вдіє й пан Кисіль нічого… Хоч і він мудра голова. А тепер їх, козаків, із Польщею тільки залізом розсудить, прости мя, Боже. Душечки і козакам, і панам роздирає ненависть. Одне думають, друге говорять, а третє чинять. Як же їх мирити? Був я у червні, іменем пана Кисіля, в Чигирині, переказав бажання сенату, подарунки привіз, перемир’я підписав, і прирік мені пан Хмельницький не йти на волость, відпустити орду, заборонити шарпанину й мордування. Добре. Їде з тим пан Кисіль, сердечно втішений миром, до Варшави, реферував панам. Добре, кажуть пани, нехай ся з’їде комісія. З тим виїхали й ми, й козацькі посли. 23-го августа мав би бути з’їзд для переговорів. І душка пана Кисіля ся веселить: велике діло довершив батько вітчизни, не буде вже крівця християн ся лити. Так що ж, ваша мосте? Поки ми в комісіях радимо, як би то прищемити козаків, щоб і коза сита, й вовк цілий, розумієш, друга комісія секретно скликає шляхетське рушення, зброїть старого й малого, з нас ся в кулак сміє… Звичайно, це пана Хмельницького роздражнило. Тут ще Вишневецький з Кривоносом зчепився, мов собака з вовком, де ж те перемир’я? Не маємо тепер віри ні у пана Хмельницького, ні у панів, так як би ми були не комісари, а шахраї й крутії, прости Боже…

«Бо і є ви такі, — посміювався про себе Римша, — крутили та перекрутили…»

— …за нашу щиру волю дві отчизни поєднати — ось що маємо…

— Куди ж прямуєте тепер, панове комісари?..

— Чи ж я знаю, — скис зовсім пан Ласко, — прямуємо до обозу коронного рушення, під Чолганський Камінь. Своя сорочка таки ближча до тіла…