— Бен Маймоне, — шепотів рабин і відчув на чолі холодну приладь поту, — що може вчинити людина людині? Такий же це закон Мішни — око за око?..

Чорним шерегом люди заклякли, покорчені, обв’ялені шкваром, застигли в тварючій німоті болю. Він вивертав нутро, розколював груди, рвав серце, розчімхував мозок. Западались у смерть, як у найлюбіший визвіл, адже ж деякі обличчя, роздерті мукою, нараз ясніли безкрайою ніжною знемогою. І тихли.

— Креснув би ти, чоловіче, вогню хоч до люльки… — почув рабин над собою глузливий голос.

Натана Ганновера раптом замлоїло, зассало під серцем, він похитнувся. Цей чоловік ще жив. Рабин боявся глянути вище, він бачив тільки його полотняні шаровари з потоками чорної крові. Чоловік вгрузав у палю спрокволу. Можливо, що перша нелюдська мука вже минула, він перетривав її, тепер його проймала м’яка, може, й солодка, знемога, згодом, коли роздиратиметься його нутро, коли кричатиме натура проти цього неймовірного насильства над собою, розпанаханий, не зборе другої, найстрашнішої, хвилі. Чоловік сміявся. Але рабин навіть не вагався, чи має слухати його, чи йти геть. Він біг. Він охопив голову руками й причитував:

— Шма Ізраель… — хлипав, як дитина.

Срібний камінь на мить захмарився кострубатою, розпелеханою тінню реба Ганновера. Заулки злякано гомоніли громотом його патинків. Він біг.

Бераха станув у вікні з пістолями в двох руках і ножем у зубах. Ввесь мокрий як хлющ, стрепенувся й заложив пістолі й ніж за пояс. Осьде він був спокійний.

— Учителю, — сказав він, — ви спите?..

Рабин сидів, закляк при столі, упав головою в книги.

Білий його волос закрив сторінки Талмуду. Але він не спав. Він підвів голову й прислонив свічник долонею: з вікна віяло.

— Не пізнаєте, ребі? — Бераха стрибнув з вікна; у фосах вода глибока й смердюча, мабуть, від трупів…

Може, рабин і пізнав його, але мовчав. Його тонкі губи безугавно шепотіли — шма Ізраель, шма Ізраель… Сам він тремтів. Про Бераху говорили в заулках, плювались, невже правда, що пішов у козаки, вихрестився? Присягались, що бачили його з мурів, як був на коні між молойцями.

— Я з того боку, ребі, з козацького табору, — Бераха сів на ослін, і вода дзюркотом стікала з нього, мокра чуприна блищала, наче почорнішала, — я переплив фосу, виліз на мур, двох вартових шелеснув, взяв собі їхні пістолі й прибився до вас, ребі…

Рабин хитав головою, тихо посміхався й тер свої синьо-білі руки. Може, він і не второпував як слід, про що Бераха говорить. Може, він ще й не бачив його.

— А тепер, ребі, дайте мені ключа від хвіртки, що там, у мурі, за синагогою. Я тую хвіртку запам’ятав ще тоді, коли носив з вами книги з горища, так, ребі?..

Реб Ганновер спрокволу притомнів. Погляд його яснішав. Він поправив ярмулку на голові й дивився на Бераху своїми вузькими очима, зеленкуватими, як глиб Гориня. Він збагнув, що цей ґерґіт про Бераху в заулках — правда. Все, що не говориться в світі, — правда.

— Ти хочеш впустити козаків у місто?..

Бераха кивнув головою. Докладніше: він може через хвіртку впустити не більше як декілька людей, що відчинять бернардинську браму, а тоді піде в штурм піхота, яка чекає в шанцях, щоб на перший постріл перекинути через фосу фашину й проломити ґляціс при брамі. Але там, як кажуть язики, всього півкватерни голендрів.

Бераха навіть накреслив план на столі, так як у полуднє, в ліску накреслював Кошці.

— Ти хочеш видати нас всіх на заріз?

— Ні, наших не будуть різати.

— Хто заручить?

— Я, бо мені реґіментар дав слово.

Рабин засміявся.

— Ти так віриш на слово?..

— Коли б не вірив, не прийшов сюди…

Трохи перегодя рабин спитав:

— Скільки ти маєш за це?..

— Нічого.

— А чого ж шукаєш з козаками?

— Знаю, що за ними правда.

— А за цими, що в місті?

— За цими правди нема. Я це вам давніше говорив, ребі…

— А правда тому, що ти вихрестився?

— Ні, неправда.

Тоді рабин замовк і в кімнаті настала тиша. Носився пух з пуховиків. Всі в домі спали важким кам’яним сном. Сонні мухи роями бились об широку стелю, стікала свічка на мідяний свічник і за вікном, далеко-далеко, кричали вартові. Рабин сидів, узявши голову в руки й упершись у книгу, здавалось, читає. Але він не горнув сторінок, і очі у нього були закриті. Повіки синіли, набренівши. З-під ярмулки вився волос, кучеряво сріблилися довгі пейси, волосся падало на чорний атлас халату. А над устами все глибшала неспокійна риска. Під вікном хтось ішов. Бераха мимохіть поклав руку на пістоля, але відняв за мить, кроки лунали вже далеко, обхід пройшов.

— Ти молодий, а все знаєш, — злобно упер свої мудрі очі реб Натан у відступника, — вей мір, ти все знаєш. І де правда навіть знаєш — Явейн Мецула[424], о, Явейн Мецула тебе знадило… Козацьке болото тебе знадило. Вей мір — знаєш же те, як люто загибав у Немирові реб Арон і вся школа?.. Як дванадцять тисяч жидів загибало в Полонному, знаєш? Як богоміллям у Немирові стелено вулиці, як звитками Тори завивано ноги, як коней накривано рабинськими шатами?.. На тому боці Дніпра, у Баришівці, в Чернігові що було, знаєш, ти, мудрий, ти, молодий гаде?..

— Різні є люди серед того війська, — сказав Бераха, не спускаючи очей, — на тих ти, ребе, можеш сказати — Мецула. Але такі люди є скрізь. Кукіль між пшеницею. А теє ти знаєш, як жиди-орендарі брали у міщан, у козаків дочок у заставу і бахорили з ними? А як ключів не давали до церкви на похорон чи на шлюб, поки патинки їм не цілували люди, того ти не знаєш, ребе Натане?.. А як у Нестерварі пани-ляхи свої душі хотіли жидівськими купити, не чув ти про теє? А як у Сіверщині й у Гомельїцині самі жидове, про правду дбаючи, просились до козаків і Вишневецького поспіль рубали, не мовили тобі? Око за око й зуб за зуб, ребе Натане. Будь же ти справедливий і скажи, де не ґвалтом за ґвалт відповість людська натура, чи не вийде з берегів ріка, коли злинуть провісні води з гір?..

— Тая ріка не має берегів, — смутно сказав реб Натан, — тая кривава ріка — море…

— А хто розлив те море, те криваве, ребе?..

Натан Ганновер не відповів. Він підійшов до вікна й глядів у ніч. Жаріли небосхили, малиновими видмами лоскотали мерехтливу зоряну височінь. Було мертво, чумно — мертво кругом. Мов не було ні війни, ні облоги, ні зараз за мурами шерху тисячної черні.

— Вічна ненависть у цій стороні, — сказав реб Натан, — споконвіку гнів і морд, кров і ґвалт, споконвіку тиранство й бунт, лемент і плач… Не поділяться вони тією землею, пани й козаки, о вей мір, кинуться собі до горл, як тигри, й впадуть, і сконають обидва… Може, хтось третій прийде й причавить їх чоботом… А що нам до того, що нам до їхньої вічної війни, юначе?.. Чому маємо й ми загибати в цьому полум’ї, чому й на наші голови, знедоленого, гнаного Ізраеля, валяться ці румовища Содоми?..

— Бо й нас ситить ця тучна земля, ребе, — крикнув Бераха з пересердям, мов забуваючи, з ким говорить, — бо й наша кість вже століттями росте з цього ґрунту, й мусимо раз знати, що ми винні цій отчизні…

Але реб Натан посміхнувся.

— У Ізраеля є одна отчизна — Ханаан, звідки він вийшов, за вироком Єгови. Іншої отчизни у нього не може бути, й всюди, де він тимчасово живе, — це тільки перерва у великому поході, а для того походу десятиліття й століття, як одна мить… І єдиний заповіт у цій мандрівці: не забути про те Ізраїлеві, що він вибраний, ти збагнув це, хлопче?..

А тоді Бераха зірвався і підбіг до рабина, доторкнувся пальцями до його шат і, схиливши голову, прошепотів:

— Хто ж казав, ребі, що про це треба забути?..

Із ніччю росло, розжеврювалось марево. Зубці мурів різались у його нестримній віхолі. Небосхили починали гудіти, остіння велетенських горн. Камінь, ще зовсім не охолоджений після денного шквару, стугонів у заулках і на підваллях. А зорі, у відсвіті заграв, блідли. Ніч, як над Содомою, ставала днем. А сліпучий білий день, у димах і чорному гуді, сахався сонця.