— Слово, — крикнув бурсак і знов скочив на воза, — что єсть мучительство фараона противу поляков тиранству?..
— Свого вдома не маєш, хіба опріч жони…
— Бре’! І жону твою затягне собі в альков, коли йому забагнеться.
— Чума, браткове…
— Щоб їх пранці поїли, краще аркан, ніж пан!..
Від воза, як зайняв, таборились збігці й козаки. Під скелею, що розбивала хвилі, під велетенськими лопухами, а їх тіні ставали великі, як від дерев, лежали люди покотом на кожухах, біля возів парскали коні, степові, кошлаті, тарпанні, басували де-не-де бахмати[29], а на возі димили друзі люльками. Об стару грушу сперли сотки кіссів, тут же коваль перегартовував коси й ржаві шаблі. Ставало завізно й глітно. За ці ночі набились із того боку сотні нових збігців.
…А козацька хата соломою не покрита,
присьбою не обсипана
і дровець ні поліна… —
скиглили лірники біля кітлів[30]. Підсліпуваті, підіймали голови, як гусаки, тягнулись до світла. Другого заїдала нужа, й сорочки в лірників подубіли, просмолені вщерть.
…А жінка моя горя зазнала,
Всю зиму боса ходить,
Горшком воду носить,
З половика дітей поїть…
— Звідкіля, божі люди?..
— З-під Полонного, братику… Красногуз Потоцький жити не дає, суча мати його породила на світ, жидам церкву віддав, всіх божих людей женуть, в кочі запрягають.
— Але кара буде, людкове, страшна кара з Карпат підведеться, — загудів другий дід. — Вершник виїде на шпиль, сам-друг, а на сідлі везе потвору, сиріч єхидну, хоч голова в неї людська. Вергне тую потвору в Дунай-ріку, а сам оберне своє лице, ще страшніше, бо се смерть. Се загибель панам…
— Слухай, сірома, слухай і запам’ят[ов]уй…
…Та вже шаблі заржавіли,
Мушкети без курків,
А ще серце козацькеє
Не боїться турків…
Не всі слухали муркотіння лірників. Коло них збирались здебільше літні й вже випочилі на базавлуцькому безділлі уходці. Іншим було не до них. Купами стояли одні довкруги казанів, ждучи каші, вихудлі вщерть; деякі з них ледве ходили, інші сиділи, підобгавши ноги, хто голий, хто в жовтій од глини сорочці, хто в сірому шкаматті. Висушені, як тарані, з позападалими сльозоточивими очима, з костомахами, що випирали з чорнілого тіла. Вошва їх обсідала, з гирей[31] змітали їх пригорщами, ятрились у вередах[32] їм ноги, сині чиряї з довгого перебування у воді випинались на шиях, червиве й покалічене було те братство.
— А то б саламахи достати, — зітхав каправий завошивлений подолянин. Навкарячках біля нього їв жито з пригорощі той, що утік від Пронського. Він повеселішав. Очі йому світились. А хлопчак, що біля нього лежав, жуючи задумано соломинку, накрив голову від сонця великим лопухом. Шапки у нього не було.
— На срібній мисі буде мені пані Пронська, пранці б її задавили, фазанів подавати, Максиме, щоб я з того місця не встав…
— Так-таки гадаєш?
— Присяйбі, Максиме…
— Я б з тої срібної миси, — мудро озвався Максим, — та кулі лив, та в серце, та в панське, та в гадюче посилав.
— Ти з Заслава, чувать?
— З Росави я, і цей малий прибився. Удвох ми з останнім снігом вирвались.
— Чий ти?
Хлопчак не дивився на кріпака пана Пронського (його звали Вовгурою), русявий кучер вибився з-під лопуха. Хмурив чоло.
— А тобі що?
— Не можеш мовити?..
— Тобі либонь ні…
— Вельми ти задавакуватий.
— То вже моя річ.
— Семенком його звуть.
— Що ж тобі, теж непереливки?..
Хлопчак поглянув на Вовгуру через плече знехотя, як би дуката жебракові подав.
— А тобі все треба знати, мугирю?..
— А видно, що воно з панського коліна, щеня.
Вовгура взяв хлопця за плече й обернув до себе. Крогульцем[33] вдивлявся в нього, а стиснув залізними пальцями, аж хлопець засичав.
— Не займай, — крикнув Максим, — ти того хлоп’яти не знаєш, скурчий бику.
— Панське, то його тільки лобом об камінь.
Максим звівся. Був на дві голови вищий від Вовгури.
— Не руш, кажу тобі, злидню!
Вовгура вовчо відвів очі.
А з дальніх возів, ген аж під скелі, а за ними димились незліченні запорозькі костри, ішов гук.
— Хмель їде!
— Хмелеві дорогу, сірома!
— Божі люди, Хмель їде!..
Сірома зірвалась. Каліки, плохі, знужденілі, підводились з землі, здоровіші лізли на вози, обсипали скелі; дикі груші й дуби зарясніли від людей, хто хапав кісся, рогатину, коні заіржали, воли заревіли, табір, а кінця його не було видно, зашумів, загудів, закімшився, як клубовище черви.
Земля ще не вигрілась, але сонце за блакиттю, за білими хмарками, за орлами, що ширяли, жагтіло високе й палюче. Натовп хвилювався проти весняного леготу, що знімав снігові буруни на ріці, гуляв рогозом, сухим ковилом, кульбабою.
В запорозькому коші стріляли на віват, віватування швидко наближалось.
Сірома не знала, чи переймати їй запорозькі вівати. Вона й не знала як слід, в чому річ, і Хмеля не була певна, чи це не той, що біля тичини в’ється, та чи взагалі є такий.
Семенко-хлопець і Максим вилізли на воза — перед ними хвилювався натовп, повідь гир обсмалених і кошлатих, деяких із сірими ковтунами, тисячі гир хлопських, уходницьких, андиберських. Навіть циганчуки були осьде, з мідяними сережками в ухах, були й гривасті гирі хлопів з-над Дністра — й звідти вже приходили, з ланів Потоцького-Ревери й підлого пана Сенявського. Натовп мовчав і роздавався. Семенко побачив запорожця з білою короговкою, він мчав, вимахуючи шапкою, що її мав у другій руці. Лірники ледве встигли винести ноги.
— Дорогу Хмелеві, дорогу старшому!..
І в просвіті між натовпом на гнідому аргамаку[34] показався вершник. І він, а за ним панцерні, мчали так швидко, що юрба не встигала розглядіти. Та під грушею, де розташувалась кузня, оршак[35] зупинився. Семенко міг добре бачити: на гнідому важко сидів кріпкий чоловік у зеленавому виполовілому жупані, у чорній бурці поверх жупана. Згорблений, чи то бгав зумисне велику голову в плечі, дивився, як вовк. Поростав бородою, брови зрослися на переніссі, й водив колючими очима. Лице відливало жовтизною — не спав, мабуть, довгі ночі. Поряд нього басували статні січові отамани, один з них навіть кошовий, сказав Максим.
— Хмелю, — крикнув хтось із юрби, — я тебе знаю, Хмелю!..
Розштовхуючи людей, Вовгура вибіг, закидаючи на голі плечі дерту серм’ягу.
Хмельницький сперся рукою об кульбаку й приглядався Вовгурі.
— У пана Закшевського, старости чигиринського, я, доїжджачим бувши з паном Пронським, бачив тебе, як ти шапочку скидав перед пресобачим сином!..
Він реготався, добігши перед самого Хмельницького, шкірив свій крогульчий[36] вид. А Хмельницький, зжовкнувши ще більше, штовхнув його носом чобота в груди так, що Вовгура заточився й упав носом у землю.
Юрба зареготалась, аж луна ляснула об скелі.