Пізня пошта привезла з Кракова «Правдомовну газету», видавану в Празі, яка р[оку] Б[ожого] 1648 апрілія дня двадцять п’ятого стривожено доносила про загрозу Богемії генералом Кенігсмарком і про нову кампанію в Баварії: генерал Врангель перейшов Ізар і гонить цісарців. Отже, мир — не мир, війна — не війна.

В гурті читальників, що тиснулись до ліхтарні, щоб перечитати газету, завважено й Мрозовицького, його одяг скартабелата-шекелетки, що так не пристав до добротного обличчя, до його гордовитого посміху.

— Оборонці правдивого християнства не покладають рук, — сказав один з читачів, повновидий шляхтич, видно, з інтересом до арканів[160] політики, — там пактують[161] в Мюнстері, обговорюють пункти миру, а тут плюгавці-лютери своє підле діло далі чинять. Не мир заводити, а посікти їх усіх треба.

Інші були такої ж гадки.

— Добре сказав ти, вашмосте, скрізь підняла ребелія голову. Ось і в Англії благочестивий король під кормигою єретиків, і німецькі лютри ворушаться, й у нас схизматицька гідра підняла голову…

— Посікти, вигубити всіх в пень, скурчих биків…

Мрозовицький засміявся з тих орацій під ліхтарнею.

— Молитовно здіймають нації голос про мир, втомлені цією страшною війною, — сказав він, — а вашмостям тільки й в голові, що служба бездумному Марсові. До того ж це зовсім не за віру війна, мості панове…

— А за що ж ця війна, скажи вашмосте, коли ти такий мудрий…

Але ці бундючні й впевнені обличчя співбесідників, що повернулись до світла, не подобались Мрозовицькому. Не хотів встрявати в розмову, що скінчилася б бурдою, і махнув рукою, пішов геть. «Дурні, прости Боже, тяженні йолопи. Така їхня опінія, така їхня голова — пусте барило пивне. Верзуть, що дурний мозок шепоче. Так, як би кардинал Ришельє, католик, не підтримував єретиків у Німеччині, а католики Тюренн і Конде не спілкували зо шведами-лютрами… Ні, це не за віру війна, мості Бариловські і Бочковські… Фарисеї, гіпокрити[162] чортові, вірою прикривають убозтво своє, латають неправду свою, матлярство[163], не знають того, що це війна націй за свою свободу, за визволення бідного простого люду від безправ’я страшного, від наруги кролевенят, так в Англії, як і в Німеччині, як і в нас…»

Його тінь швидко бігла по білих мурах. Пустошили вулиці. Здаля тільки цокіт підків, крик п’яної галайстри в заїздах, з їх розчинених дверей б’є полум’я, чутно пищання дівок. І пахіть, хмільна весняна пахіть.

пісні навчив його друг з падуанського університету, чудний той поет і філософ Гедеон Юрій Рославець…

Феболунний, срібний у місяці Львів, роксоланський город, серед черемх і бузків. Ось з-під церковці святого Юра в дібровах, узявши далі садами, садами, узгір’ями до тихої мутнавої річки, ліворуч від Валів дорога до Краківської брами, жидівська дільниця, ось там вірменські заулки, струнчіє кафедра, оминув її, ось пройшов обхід, гуфець[164] кінників (авксиліарні[165] війська все йдуть на східну заставу, в Україну), ось і Римарська… Світить Олімп со звіздами… Феболунний Львів…

Дві тіні вийшли з темряви.

Дві тіні впали за ним на білий мур Бернардинів. Обернувся, торкнув карабелю.

— Його мость Мрозовицький?..

Придивився обом. Бузки лоскотали мур.

— Магістре Рославче?..

Пізнав цю худорляву личину, цього довгого, мов тика, філософа, а любив його ще з Падуї.

— Це я, вашмосте, а це майстер Римша, камрат львівської нужди моєї. Були-єсьмо у вашому домі, але вас не було, догадуюсь, що в дорозі до отця…

Рославець пішов поруч. Римша крокував оподалік. Завертали під хвіртку колегіати.

— Уроджені під Юпітером, вашмосте, як ви, мають нахил до роблення собі великих і малих ворогів. Ці останні при роботі, мості Мрозовицький…

— Пізнаю учня доктора Кеплера, — посміхнувся Мрозовицький, — що далі?

— Якийсь каналія змовляється проти вас. Трибунальські лапайдухи чатують вже біля вашого дому. Песький син уже зложив реляцію… Треба вам геть звідси…

— Знаю, хто це, — взявся Мрозовицький за хвіртку, — сто талярів даю, коли це не приватні порахунки.

— Quidam, що від нього знаємо про цю справу, діє з чийогось наказу сам — звичайна каналія, циган, мандрівний лярон: всадити ножа в гортанку, підставити ногу, продати друга, звичайна річ — збір…

— Але того, хто його купує, колись матиму в руках, — сказав Мрозовицький, — підождіть, магістре, я зараз…

Він ударив калатальцем. Відверний брат уклонився, знав його. Повів у будинок коридором, через високі вікна сріблів молодик. Колегія спала. Застукав у двері.

Патер Генцель ішов йому назустріч, погладжуючи лисе чоло.

— Маєте листа, ваша мосте кавалере, з Кракова, з моєю поштою, а мабуть, здалека вість… — Мрозовицький розірвав печать. Нахмурено читав, випогодився, підійшов до свічки й спалив листа.

— Благословіть, патре, виїжджаю.

Генцель Мокрський вийняв руки з-під білого габіта, потер свої білі довгі пальці.

— Справді пора?..

— Ян Мещерин з Реґенсбурґа доносить про рішення в Парижі, має листа від пана П’єра Шевальє… Всі заворушились… У Львові вже нема що робити нам, отче.

— І не тільки нам, — посміхнувся Мокрський, — в Парижі, видно, знають краще від нас становище.

Мрозовицький зловив його гострий погляд.

— Наварив пива наш Богданко…

— Поп’ють же ваші кролевенята того пива, отче…

— Чому вони мої?

Капітан о[рдену] о[тців] єзуїтів підійшов до столу й зняв зо свічі нагар:

— Ви мою опінію про них знаєте, мості Мрозовицький. Створитель знає, де правда, й ми перешкодити йому не сміємо. Різними дорогами ідемо до однієї мети, мості Мрозовицький, й усі дороги добрі. Той час минає, коли Орден діяв наосліп тут, на сході. Когорта служить Богові й церкві, а не одній нації…

— Особливо такій, що узурпує собі право бути Христовою служкою…

— Й діє на шкоду Христовій справі. Ні, мості Мрозовицький, ви переконаєтесь, що розумні католики вміють і в Польщі дивитись на речі без пристрасті й на дальшу мету…

— Коли б то, отче… Покійний кардинал Ришельє, католик, підтримував протестантів і розумів, чого хочуть чехи…

Отець Мокрський подивився у вікно. Там мерехтіла ясна травнева ніч.

— Не будемо судити покійного кардинала, це була велика людина. Все добре, що служить Божій правді.

— А правда Божа по боці погноблених…

— Амінь.

Мрозовицький схилив голову. Єзуїт відмовив про себе молитву й простяг йому руки.

— Привітай же, знаєш, кого?..

В сірих капітанових очах грали дивні вогники.

— Тут залишається пан Мазаракі, — сказав Мрозовицький, — й декілька людей з галицької шляхти, не рахую магістра Рославця, бо йому, як і мені, дорога до пана Богдана, в поле…

— З Богом, — сказав капітан, — хорони себе, бо такі потрібні пану Богданові.

І, стоячи на порозі, сказав:

— А не шкода покидати тобі цей лагідний Львів?..

Мрозовицький спаленів.

— Ви всевидющі, отче. Може, й шкода…

— Княжна Петронелля Четвертинська, як довідуюсь, виїздить днями в Київ… Хтозна, чи теж не з жалем…