— Чий же ти, так чий же ти, лукавче? Чи від моря, чи від степу вихор, чи змовник ти страшний, чи злочинець, що мусить таїти своє ім’я, чи князь, що розгубив по світі свій талан?.. Хто ти, скажи мені, мості Станіславе?..

Але не питалась його, бо шепіт гасив устами, й хіба, коли б і сказав їй, стала б іншою? Тільки в його карих очах тремтіли тривожні заграви, темні неба горіли, о, не цих, не цих посполитих сторін.

— Таке раювання мені з тобою, панно, — сказав, — як любий сон. Але ти не знаєш, хто я достоту, чому я прибився сюди, звідки?

— А нащо мені знати?

— Може, піду я від тебе й ніколи не зможу повернутись.

— Коли стихнуть соловії, може…

— Ні, соловії, коли в серці співають, не тихнуть ніколи, але є інші речі…

— Коли такі ж праві й великі, як любов, тоді змирюсь і навіть не зітхну…

— Праві це й великі речі, а колись будеш про них знати. Колись, може, й незабаром…

Вийшло з тіні її обличчя, різьблене срібним місяцем, як русалчине, з промінистими прозорими очима, з крицевими устами.

— Може, й багато кохав я красних панянок — по цілому світу того квіту. Але тільки тепер я збагнув, що світ є один, це вітчизняний квіт — може, в степу, де серпій[147] і катран-трава, багрянолисті, криваві, може, над Дніпровою сагою, де хистка лелія, може, в саду на київській кручі, де медунка й дика троянда, де калина, але квіт цей один…

І втиснув їй у руку невеличкий дерев’яний хрестик. І так страшно зашепотів, аж затремтіла:

— Прийде час великої хуртовини. Тільки брати пізнаватимуть себе серед гніву. Брати й сестри. Хто не буде з ними, нехай не ремствує й не лементує — знесе його хвиля. Невблаганна вона. Тільки вірні пройдуть ціло. А цей хрест із простого дерева, не позлотистий, не сріблений, бо брати й сестри не з-під знатних гербів, княжно, а простої душі й простого роду.

— Ти якийсь день терпіння пророкуєш, асане[148]?..

— Може, й терпіння. Але перше — день гніву…

Княжна підвела очі. Її торкнула за рукав панна Оленочка: «Що з тобою, княжно?» Ця строга панна зважала на людей. Може, й вона могла б причинно марити, як і княжна, адже ж не сходив їй з думки той невідомий, той один, благовидий, з русявим вусом, що його бачила тричі в кафедрі й у бернардинів, той, що брав з нею святу воду, але ні, не треба, не треба…

— Мості пане Януше, чи не доволі цієї комедії? Мабуть, пора нам на обідню?..

Пан Януш Корсак простягнув їй долоню, а вона поклала на неї два пальці. Узявши сукню, що тяглась за нею, на подив міщанкам, ішла по коберцю до кочі. Гайдуки відсаджували народ.

— У, панське ребесо, — шемріли шекелетки й реміснича челядь, — туком нашим ситі, аж пучнявіють…

— Хмеля нема на них, на княжат із панятами.

— Хлопської кари нема на них, тиранів…

Пан Корсак блиснув наручнями, відгорнув рукави кунтуша, ніс бутно шляхетську голову, не чув шемріння. Він марив про те, як би показатись перед панною Оленкою не тут, у дозвіллі, а в диких полях, потоптавши хамського гада конем, на аркан узявши ребелізанта-козака. «А той шляхетка так і не прийшов, — подумав, — мабуть, прочув про мою карабелю й не показується».

— Дозволь, мості ротмістре, — спинив його чийсь насмішкуватий голос. Ротмістр обернувся. Під ґанком стояв (тільки-що ввійшов у подвір’я) шляхтич, в скромній запиленій делії, на голову вищий від нього, зо смаглявим усміхненим видом.

Ротмістр скипів. Він не бачив, що княжна Петронелля спломеніла, як шарлат, сидячи вже в кочі, але панна Оленка, щоб вона собі погадала на таке зухвальство? І Корсак з вашеця трактував цього шляхетку. «А я в заступстві мості замісника луцького, пана Виговського, мойого друга, що тобі мав дати сатисфакцію вчора. Від’їхавши несподівано, не міг, а що ти, вашмосте, тепер у товаристві, то прошу на завтра, після обідні, в єзуїтський сад…»

Ця гладка мова збила ротмістра з пантелику, знать, шляхетка не був зовсім простого автораменту. «А хто ти єси, вашець, щоб я знав?» — «Звусь Мрозовицький, мості ротмістре». — «Не Юрій, королівський секретар?» — «Ні, це інші Мрозовицькі, — посміхнувся, — я гербу Налуч, а ті — Сас». — «Так до завтра, мості Мрозовицький-Налуч, — сказав Корсак, — бо й мені спішиться, може, завтра вирушу з корогвою в поле»…

Тільки тремтом вій зрадила себе княжна Четвертинська, від’їжджаючи. Мрозовицький зняв шапку, чорний кучер — як же знала його шовковість! — розмаявся.

І тоді, нехтуючи комедією, яка все ще йшла, Мрозовицький повагом пішов з бляхарського подвір’я.

Він не бачив, а під вільготним склепінням брами стояв чернець, ченчик у новіціяті о[рдену] о[тців] єзуїтів. Той упер в нього погляд розжеврених очей, як у лихоманці. В того ченчика обличчя перекосилось. Тільки княжна Петронелля завважила його й відвернулась: це ж був молодий князь Юрій Збаразький, що ще осінню плакав перед нею, благаючи про любов, але, коли збагнув, що не може йому бути взаємною, пішов у монастир. Може, і могла б себе присилувати до цього хоробливого замріяного юнака, бо Збаразькі — фамілія лицарська і славна… Був перевертнем, що відкинувся від батьківської віри, як усі змінники, нехтував своєю ж нацією, топтав усю Русь, клявся її нищити. Невже й у службі когорти ще не забув її? Промайнули його розпалені очі в глибоких яминах, може, й недобрий посміх, неспокійний посміх: здригнулась — чи міг він знати її таїну, її гріх?..

А ченчик, згаснувши, придивлявся комедії.

Рославець пильно стежив за медіоланцем. Цей умів неабиякі штуки. Одному кирпатому парубкові, що тримав у пригорщі мускати, він на очах у всіх замінив їх кінськими кізяками. Парубійко, збентежений, збагрянів й кинув кізяками в комедіанта, але замість кізяків на килимок посипались знов мускати.

— Лицедійники, скурчі бики, — кричав парубійко, — вас кіллям гнати зі Львова, шальвіри кляті, брехунці, заведії!..

Але юрба була за лицедійниками, й парубійко, пошитий в дурні, роз’юшений, взятий усіма на сміх, люто поглядаючи, вибрався з подвір я.

Магніфікус, величаючи себе доктором, розгорнув прапорця, на якому з одного боку був вимальований св. Павло з мечем, а з другого — кубло змій; невісти заверещали, змії були намальовані справді, як живі. Магніфікус, хитрюща личина з вузенькими оченятами й слив’яним носом, розповідав про укушення гадами апостола Павла на острові Мальті, витягнув із скриньочок засушеного здохлого василіска й випханого крокодила[149] з Єгипту, а тоді почав вихвалювати теріяк, пречародійне лікарство проти отрути та й проти всякої недуги, що ним користувались ще римські кесарі.

Рославцеві надокучила до решти комедія, до того Римша, який давно перебіг в другий кінець подвір’я, махав йому ручищею.

— Мені не хотілось, — сказав Рославець, — але за шахрайство теріяком вашого Магніфікуса можна було б всадити до Бригіток…

— Кожний хоче жити, магістре, Магніфікус ще непоганий парубійко, але іспанець-шальвіра набере від мене поза вуха.

— В чому річ, Римшо?..

Римша таємничо мовчав. Вони продерлися через юрбу гапіїв, пересікли Бляхарську вулицю, теж сповнену гапіями, й подались на Вали, під арсенал через ставропігійське подвір’я. Щойно в городці, коло Волоської церкви, Римша, обперши ногу об підмурівок, почав говорити.

— Іспанець, якого ви бачили, магістре, це не іспанець, а звичайний собі скартабелат[150], фінтик і сацюга з Судомира. Пристав до комедії ще в Реґенсбурзі й з того часу тягнеться за смородливими. В колодках не раз сидів, а драла дає з кожного міста, бо гунцвот не гребує нічим разом зі своєю кумпанією, що давно повинна висіти.

— З писка йому недобре гладить.

— Заведій і песя душа…

— А який інтерес вашець мав з ним?

Римша відвернув гирло вбік.