Литмир - Электронная Библиотека
A
A
…І в тьмі з’явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні!», — та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з'єднались…
. . . .
І вже Богдан пройшов по тій землі,
від краю і до краю. Свято
між ним і духом відбулося
в золотоверхім місті…

Утім, Леся Українка перебиває цей опис визволення і містичного єднання, бо:

                       …раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат…
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній…

Пізніше в белетристиці міжвоєнного періоду цю «націоналістичну» інтерпретацію Хмельниччини продовжать письменники й мислителі в Західній Україні й еміґрації, такі як Юрій Липа й Микола Голубець, до яких ми ще повернемось. Та наприкіці XIX ст. творами популярнішої, майже масової літератури, які намагалися об'єднати дух цієї «патріотичної» інтерпретації із елементами народницької ідеології, а в цей же час із офіційними вимогами царської цензури, були твори Михайла Старицького — драма «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція — 1887 р.) та, в першу чергу, російськомовна трилогія «Богдан Хмельницький», що складалася з романів «Перед бурею» (1894), «Буря» (1896) і «Біля пристані» (1897). Написана як противага, або й відповідь на вельми популярний серед поляків роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ця трилогія Старицького не лиш романтизує, героїзує особу гетьмана, але насамперед поетизує визвольну боротьбу українського народу, звеличує військову силу і міць козацтва й оспівує незламний дух України. І хоча, під строгим наглядом цензури, останній том трилогії «схвалює» Переяславську угоду, Старицький таки зображує в тексті серйозні сумніви гетьмана щодо правильності такого рішення, бо ж «розумом він прозрівав його світове значення, але серце його чогось боліло… Що обіцяє Україні майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху, чи нове горе?..» А те, як сам Старицький бачив відповідь на це риторичне запитання, знайшло відбиття в підтексті його дилогії про гетьмана Івана Мазепу «Молодість Мазепи» та «Руїна» (1898), в якій він не лише в дуже позитивних барвах змалював особу того, мовляв, «зрадника Росії», анатемізованого російською церквою, а й показав реальні наслідки Переяслава: продовження кривавих воєн та страшну руїну українських земель…

Й нарешті, в царині публіцистики на зламі століть нове слово в «націоналістичній» інтерпретації Хмельниччини, промовив перший теоретик українського націоналізму Микола Міхновський. У хрестоматійній статті «Самостійна Україна» (1900) він не лише наголошує на епохальному значенні визвольної війни під проводом гетьмана, але й намагається реабілітувати Хмельницького як державного мужа, пропонуючи альтернативну інтерпретацію Переяславської угоди. В оцінці Міхновського, це був договір двох незалежних держав «як рівний з рівним» та «вільний з вільним», — договір, якого Москва згодом ганебно не дотрималася. Дещо пізніше такий погляд на Переяслав і акт злучення України з московською державою в XVII ст. розвинув у своїй концепції української історії представник третього — «державницького» — погляду на особу і спадщину гетьмана історик В'ячеслав Липинський.

Поглянувши на події XVII ст. з перспективи аналогічних критеріїв, які свого часу спонукали Пантелеймона Куліша до вкрай негативної оцінки гетьмана, Липинський (і державницька школа в українській історіографії загалом) дійшов до протилежних висновків. У монографіях «З історії України» (1912) і «Україна на переломі» (1920) він пропонував новий міт «Великого Гетьмана» Хмельницького — видатного вождя і державотворця, великою заслугою якого (за Липинським) було те, що він пов'язав свої плани й майбутнє козацької держави не зі «степом», себто низовою вольницею Запорозького козацтва, а із «осілою військово-хліборобською верствою», яка й була спроможна конструктивно побудувати державні інститути. В оцінці Липинського: «не з вини нашого Великого Гетьмана постане згодом наша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею й цілої України… передадуть потім разом з легіонами Теофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші руїнники українські його велику ідею на європеїзацію й будівництво Петровської держави віддадуть»[567].

Погляди В'ячеслава Липинського на епоху Хмельниччини відкрили новий розділ в українській історіографії та політичній думці. В дослідженнях історії України його ідеї розвинули пізніше, як це не дивно, учні його опонента Михайла Грушевського: Іван Крип'якевич, Степан Томашівський чи Мирон Кордуба, які не погоджувалися із народницькими поглядами на Хмельницького їхнього вчителя. А в публіцистиці «державницьку» інтерпретацію Хмельниччини проповідували Євген Маланюк та інші еміграційні інтелектуали. В загальному, за влучним висловом історика Франка Сисина, хоча «всеохопну працю про добу Хмельницького написав Грушевський, але саме Липинський сформував українське несовєтське бачення образу гетьмана у двадцятому столітті»[568].

У літературі такий підхід до гетьмана згодом найцікавіше втілить у белетристичних формах Юрій Косач, про що ми ще говоритимемо далі. У всякому разі, напередодні та в час української революції 1917—21 pp., у контексті тимчасового відновлення української державності, ставлення до особи й досягнень гетьмана Хмельницького серед українських інтелектуалів вкладалися, як правило, в одну із трьох основних течій: чи то «народницьку», чи «націоналістичну», чи «державницьку», — і у відповідному дусі таке ставлення формувало національну мітологію історії України серед різних елементів української еліти.

Проте, самозрозуміло, була ще й четверта, мабуть, таки найпоширеніша, позиція і четверта схема інтерпретації Хмельницького, а саме в ортодоксально імперському дусі. Вона виростала з постійної і послідовної, здебільшого суто пропаґандистської у своєму характері, творчості імперських письменників та істориків, затвердженої механізмами царської цензури, освітньої системи та інших режимних інстанцій. Це уявлення про Хмельницького як «слугу царя», який «допомагав збирати» «належні Росії землі», побутувало як серед росіян, так і серед «малоросів»: зрусифікованих і напівзрусифікованих громадян імперії українського походження, для яких не лише національні інтереси, а навіть особиста віра і сентименти поступалися місцем перед вимогами чиновницьких кар'єр та бажаннями підніматися якомога вище по драбині імперської суспільної ієрархії. Яскравим прикладом такої людини може слугувати Михайло Юзефович, — царський інспектор освіти й один з ініціаторів побудування пам'ятника Хмельницькому в Києві, — людина не лише українського походження, а й навіть, свого часу, українофільських поглядів, яка, однак, поступово перетворилася на вислужницького ґвинтика імперської урядової машини й запеклого українофоба. Співпрацюючи з Третім відділенням царської канцелярії, що мало на меті душити в країні дух волелюбності та будь-які вияви вільної думки, Юзефович був причетним до арештів і розгрому Кирило-Методіївського братства в 1840-х pp., а в 1870-х став ініціатором введення горезвісного Емського указу, який на десятиліття заборонив у підросійській Україні україномовні видання і театральні вистави. Захищаючи ідею пам'ятника Хмельницькому в Києві, Юзефович вихваляв того, мовляв, «лояльного супроти царя» гетьмана у протиставленні до «сепаратистів» та «зрадників Росії» на зразок Івана Виговського чи Івана Мазепи.

вернуться

567

В’ячеслав Липинський. Україна на переломі. — С. 86.

вернуться

568

Франк Сисин. «Мінливий образ гетьмана». Критика (Київ). — Ч. 12 (14), грудень 1998. — С. 7.

116
{"b":"845155","o":1}