З яких міркувань було підписано в реаліях 1650-х pp. доленосну для України Переяславську угоду? Чим вона була для нас? Чи треба розглядати її тільки в неґативному світлі? (Згадаймо бодай оцінку В'ячеслава Липинського, який вважав її підписання актом незалежності Гетьманщини, остаточним кінцем залежності від Польщі). І, нарешті, якою саме була в задумі Хмельницького та козацької еліти створена в хаосі війни Козацька держава? Якими були її суспільний устрій і самосвідомість її населення? Які ідеали та держава намагалася втілити в життя, та й чи залишаються такі ідеали актуальними для сучасної української спільноти?..

Звісно, спроби встановити хід, хронологію та характер реальних історичних подій, дослідити подробиці дій та поведінки «провідних акторів» епохи, відкрити нюанси політичних інтриг і дипломатичних переговорів — це царина науковців-істориків. Проте у сфері «колективної пам'яті», сфері емоційних узагальнень, а не конкретно документальної, суто раціоналістичної інтерпретації, — у тій сфері, яка перетворює в людській психіці події давноминулих епох на емоційно змістовну частину нашого сьогоднення, бо робить їх елементами нашої самототожності, відчуття нашого «я», — провідна функція належить белетризованим, напівуявним, оповитим серпанками леґенд оповідям-наративам із царин літератури, мистецтва, театру, кінематографа.

У тій сфері, написаний у 1947—1948 pp. і, на жаль, досі практично невідомий українському читачеві роман «День гніву» Юрія Косача (1908—1990), — блискуче талановитого і вкрай контроверсійного письменника, племінника Лесі Українки, який більшість свого життя прожив в еміґрації, — має особливе місце. Із огляду на дуже своєрідне трактування Косачем подій XVII ст., співзвучне із сьогоденням і процесами, які відбуваються в Україні після Революції Гідності, на тлі війни проти російської аґресії (процесами, які в дечому нагадують часи Хмельниччини, та й мають первісні джерела в пактах Переяславської угоди 1654 p.), «День гніву» має усі дані для того, щоб стати змістовним чинником у формуванні в нашій «колективній свідомості» нових уявлень про історію України та нових інтерпретацій понять української нації та її ідентичності.

Звісно, щоб збагнути особливість Косачевої візії тієї віддаленої в часі, але вельми змістовної та емоційно вагомої сьогодні «козацько-української революції» з половини XVII століття, потрібно усвідомити, бодай побіжно, як інші белетристи упродовж віків зображували ту драматичну епоху й інтерпретували постать провідника визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького. Адже, зрештою, ота часто неусвідомлена традиція, перетоплена на емоційному рівні в стереотипи автоматичного мислення, невидимо визначає, як ми реагуємо сьогодні на увесь складний комплекс питань, давно втілений у життя революційними процесами Хмельниччини, — як ми, живучи із тавром і під тягарем наслідків тих подій, дивимося на історію України й на наше власне місце в цій історії…

Реакція на бурхливі події Хмельниччини, зокрема на постать гетьмана Богдана, — доволі еніґматичну та загадкову, в багато чому незрозумілу навіть для людей з його близького оточення, — знайшла віддзеркалення у творах літератури та інших текстах белетристично-літературного характеру майже одразу — по гарячих слідах повстання 1648—1649 pp. Свого часу Іван Франко зібрав і проаналізував велике число сучасних пісень та віршів про події Хмельниччини, насамперед із табору польської шляхти й неодмінно із вельми негативною оцінкою повстання та й особи гетьмана[556].

У 1650-х pp. така характерна для польських сучасників гетьмана (та й для поколінь їхніх нащадків) демонізація Хмельницького як злочинця й «бандита-ребелізанта», який, мовляв, із помсти за приватні кривди «зрадив Річ Посполиту» й став причиною загальної руїни, знайшла поетичне вивершення в розлогій епічній поемі «Війна домова» Самуеля Твардовського, а пізніше (під кінець XVII ст.) в офіційних, дарма що всуціль белетризованих, «Анналах» Веспазіяна Коховського, де Хмельницький представлений в іпостасі азіятського деспота і втілення зла — Антихриста Руїни. Попри складніше й диференційніше трактування постаті гетьмана в драмі «Богдан Хмельницький» (1817) Юліяна Урсина Нємцевіча, таке первісне шляхетське мітологізовано-неґативне ставлення до особи Хмельницького перейшло, без суттєвих модифікацій, до роману «Вогнем і мечем» (1884) Генрика Сенкевича, велика популярність якого серед польських читачів стала джерелом загально негативних уявлень поляків (мало не до сьогодні) про Богдана Хмельницького і місце його особи в історії польсько-українських відносин.

В аналогічно неґативному й не менш леґендарно-белетризованому дусі трактували постать гетьмана єврейські автори у свідченнях про криваві роки Хмельниччини, а насамперед про жорстокі погроми єврейського населення в Правобережній Україні, заподіяні 1648 p., насамперед, загонами під командуванням Максима Кривоноса, що його Юрій Косач називає в романі «День гніву» «ґенералом черні». Без сумніву, найбільший вплив із тих свідчень мала книга очевидця подій, проповідника із Заслава (нині — Ізяслава) на Волині Натана Ганновера «Відхлань розпачу». Видана 1653 р. у Венеції і написана в пафосно-символічному стилі квазібіблійного тексту, ця книга представила мартирологію юдейського населення кількох міст на Правобережжі із релігійної перспективи Божого провидіння (адже, за Ганновером, погроми 1648 р. були вже передбачені пророцтвом короля Давида). Хмельницькому було надано вирішальну роль злобного месника, особисто відповідального за кровопролиття. Ця вельми впливова книга і її свідчення про міфологічно гіперболізоване число сотень тисяч єврейських жертв (яке на початках XXI ст. спростував ізраїльський історик Шауль Стампфер, назвавши реальне число — від вісімнадцяти до двадцяти тисяч[557]) через велику популярність упродовж віків, по суті, визначила уявлення про гетьмана в «єврейській колективній пам'яті». Попри наявність інших єврейських свідчень, жодне з яких не надавало гетьманові центрального значення в погромах, «Відхлань розпачу» Ганновера спричинила те, що, як заявляє історик Адам Теллер, «на жаль… Богдан Хмельницький залишається до сьогодні, бодай в популярних єврейських уявленнях, лише ненависником євреїв і масовим убивцею»[558].

Дуже цікавим у тому (безперечно добре відомому Косачеві) контексті є факт, що в романі «День гніву», зображуючи Ганновера як одного з другорядних персонажів, Косач інтерпретує особу того юдейського проповідника (якого він неточно називає рабином і анахронічно — «цадиком») в іншому світлі. Як провідник юдейської громади Заслава, нажаханий погромами Ганновер у романі Косача вболіває за долю своїх співвітчизників, але водночас він не без симпатії ставиться до «ребелізантів» і добре розуміє причини їхнього кривавого повстання. Мало того, під впливом свого колишнього учня, єврея Барухи, який приєднується до ребелії, Ганновер стає навіть особисто відповідальним за здобуття Заслава загонами Максима Кривоноса, позаяк дає Барусі ключі до таємного входу до міста. (Детальніше обговорення Косачевого трактування особи Натана Ганновера у романі «День гніву», на яке тут нема місця, читач зможе знайти у вдумливому есеї літературознавця Йоганана Петровського-Штерна «По той бік розпачу[559]…»).

Самозрозуміло, що інакше, ніж поляки та євреї, які опинилися у ворожому таборі, сприймали особу Хмельницького його українські сучасники та нащадки, і постать гетьмана інакше, хоч і зовсім не однозначно, зображена в українських літературі та фольклорі. У народних піснях з часів Хмельниччини гетьман безперечно постає як центральна постать епохи, проте постать аж ніяк не ідеалізована, не звеличена, ба досить невиразна і слабо окреслена.