— Це всього-на-всього мідь. Блискуча, але йде на дно, мов каменюка. Нічого не вдієш: гравітація, сер! Вона все затягує своєю силою в багнюку. Ти мусиш зникнути, Малкольме. Зникнути назавжди.

У кімнаті для нарад Макбет поглянув на свого годинника. Двадцять дев’ять хвилин на сьому. Двері знову відчинилися, в кімнату просунула голову особа, в якій Макбет упізнав помічницю Леннокса, і повідомила, що вийти на зв’язок з Малкольмом і досі не вдається. Відомо лише те, що він приїхав до управління, розвернувся в гаражі й поїхав геть; ніхто, навіть його донька Джулія, не знає, де він є.

— Дякую, Прісцилло, — сказав Леннокс і обернувся, звертаючись до решти присутніх: — У такому разі пропоную розпочати нараду з того, що…

Макбет збагнув, що момент настав. Той момент, про який говорила Леді: момент вакууму керівництва, коли кожен підсвідомо сприйме за лідера людину, яка візьме на себе ініціативу. Тому Макбет заперечив — голосно й чітко:

— Вибач, Ленноксе, — промовив він, повертаючись до дверей. — Прісцилло, організуйте, будь ласка, пошуки Малкольма та його авто. Наразі оповістіть по рації лише патрульні машини. І сформулюйте наказ якомога стриманіше, нічого не афішуючи. Щось на кшталт «управління хоче негайно зв’язатися з Малкольмом». Дякую.

Макбет обернувся до решти.

— Вибач, що реквізував у тебе помічницю, Ленноксе, але, гадаю, всі присутні розділяють мою тривогу. Гаразд, починаймо нараду. Ніхто не заперечуватиме, якщо я візьму головування на себе, допоки не прибуде Малкольм?

Він обвів присутніх уважним поглядом. Кетнесс. Леннокс. Дафф. Відчув хід їхніх думок, але перш ніж вони дійшли потрібного йому висновку, Леннокс прокашлявся і стримано вимовив:

— Ти — наступний за рангом, Макбете. Тож починай.

— Дякую, Ленноксе. Чи не міг би ти, до речі, зачинити вікно позаду себе? Дякую. Почнімо з охоронців. Чи має антикорупційний відділ, що сказати стосовно них?

— Наразі — нічого, — відповів Леннокс, намагаючись засунути шпінгалет. — Про якісь порушення відомостей немає, нічого підозрілого немає теж. Фактично, єдиною підозрілою обставиною є повна відсутність підозр.

— Якісь нові знайомства, несподівані покупки коштовних товарів, поява грошей на банківських рахунках?

Леннокс похитав головою.

— Схоже, вони чисті, як блискучий панцир лицаря.

— Як на мене, то вони були чисті, — озвався Дафф. — Але навіть бездоганних лицарів без страху й докору можна розбестити, якщо знайти щербинку в їхньому панцирі. І Геката таку щербинку знайшов.

— Тоді й ми зможемо її знайти, — резюмував Макбет. — Продовжуй пошуки, Ленноксе.

— Слухаю.

З його тону відчувалося, що після «слухаю» мало прозвучати «сер». Цього слова не прозвучало, однак його почули всі.

— Ти казав, що говорив з таємними агентами зі свого колишнього підрозділу, Даффе.

— Вони стверджують, що вбивство стало справжнім шоком для всіх оперативників. Ніхто нічого не знає. Але ніхто не сумнівається, що за цим стоїть Геката. Один молодий хлопець на центральному вокзалі розповів, що начебто якийсь полісмен хотів купити дозу дурману — не знаю, чи це був хтось із наших таємних агентів, але точно не один з охоронців. Ми продовжуватимемо пошук зачіпок, які виведуть на Гекату. Але це, як ми знаємо, не легше, ніж вийти на Свено.

— Дякую, Даффе. Що чути від експертів-криміналістів, Кетнесс?

— Маємо передбачувані знахідки, — відповіла та, дивлячись на нотатки, які розклала перед собою. — Ми ідентифікували відбитки пальців у номері загиблого, і вони збігаються з відбитками трьох служниць, охоронців, а також тих, хто побував у кімнаті: Леді, Макбета й Даффа. Ми знайшли також групу відбитків, які спершу не змогли ідентифікувати, але потім вони збіглися з відбитками попередніх мешканців номера. Тому, коли я сказала «передбачувані знахідки», це було не зовсім так, бо зазвичай у готельних номерах є багато відбитків пальців, які неможливо ідентифікувати.

— Власниця казино «Інвернесс» ставиться до процедури прибирання й чистки дуже серйозно, — сухо зауважив Макбет.

— Патологоанатоми підтверджують, що безпосередньою причиною смерті стали дві колоті рани. Рани відповідають кинджалам, які ми знайшли на місці злочину. І хоча ці кинджали були ретельно витерті об простирадла та об одяг самих охоронців, все одно на їхніх лезах та руків’ях лишилося достатньо крові, щоб установити, що це — кров загиблого.

— Може, краще казати «Дункан», а не «загиблий»? — запропонував Макбет.

— Як хочете. Один кинджал був закривавлений більше за інший, бо саме ним було перерізано сонну артерію загиб… Дункана, оскільки кров розбризкалася по всій ковдрі, як можна бачити на цьому фото. — Кетнесс посунула чорно-білу фотографію на середину столу, і всі з належною увагою її роздивились. — Повний звіт про розтин буде готовий завтра вранці. Тоді можна буде сказати більше.

— Більше про що? — спитав Дафф. — Про те, що він їв на вечерю? Як відомо, всі ми їли одне й те саме. Чи про якусь хворобу, від якої він не встиг померти? Якщо ми хочемо підтримувати темп розслідування, то мусимо зосередитися на тій інформації, яка дійсно важлива.

— Розтин, — мовила Кетнесс, і Макбет помітив ледь чутне тремтіння в її голосі, — може підтвердити або заперечити здогадну послідовність подій. І, як на мене, це досить важливо.

— Маєш рацію, Кетнесс, — підтримав її Макбет. — Ще щось є?

Вона продемонструвала ще декілька знімків, розповіла про інші медичні й технічні деталі, але жодна з них не вказувала в напрямку, відмінному від того, на якому сходилися всі присутні за столом: Дункана вбили двоє охоронців. Був також загальний консенсус щодо відсутності в охоронців явного мотиву, тому вирішили, що, напевне, за цим убивством хтось стояв, проте подальше обговорення інших (крім Гекати) потенційних організаторів виявилося нетривалим і непродуктивним.

Макбет запропонував перенести прес-конференцію на десяту годину, щоб тим часом розшукати Малкольма й отримати від нього відповідні вказівки. Леннокс зазначив, що дев’ята година більше відповідала б інтересам преси, бо так отриманий матеріал встиг би потрапити в завтрашній наклад.

— Дякую, Ленноксе, — заперечив Макбет, — але наші плани важливіші за кількість проданих завтра газет.

— Як на мене, то це нерозумно, — відказав Леннокс. — Ми — нова команда, і не варто псувати стосунки з пресою від самісінького початку.

— Твою думку взято до уваги, — сухо мовив Макбет. — Якщо раніше не з’явиться Малкольм і не дасть інших вказівок, то зустрінемося тут о дев’ятій і обговоримо те, про що йтиметься на прес-конференції.

— А хто вестиме прес-конференцію? — поцікавився Дафф.

Перш ніж Макбет встиг відповісти, двері відчинилися. То була Прісцилла, помічниця Леннокса.

— Вибачте, що перериваю, — промовила вона, — але щойно з патрульного авто доповіли, що машина Малкольма стоїть у контейнерній гавані. Вона порожня, а Малкольма ніде не видно.

У кімнаті запала тиша. Макбет насолоджувався знанням того, про що решта присутніх хіба що здогадувались. І тією владою, яку він в результаті отримав.

— А в якому саме місці контейнерної гавані? — спитав Макбет.

— На причалі біля одного з каналів.

Макбет повільно кивнув головою.

— Пошліть туди водолазів.

— Водолазів? — здивувався Леннокс. — А чи не зарано?

— Гадаю, Макбет має рацію, — втрутилася Прісцилла, і всі присутні ошелешено обернулися в її бік. Вона прокашлялася й продовжила: — На сидінні авто знайшли листа.

Прес-конференція розпочалася рівно о десятій. Коли Макбет увійшов до круглого конференц-залу й піднявся на подіум, з усіх боків заблимали фотоспалахи, кидаючи гротескні тіні на стіну позаду нього. Він поклав папери перед собою на трибуну, зупинив на них на кілька секунд погляд, прокашлявся й уважно обдивився вщерть заповнені ряди стільців. Макбетові ще ніколи не доводилося виступати перед такою великою аудиторією. Колись давно одна лише думка про це злякала б його більше за найнебезпечніше завдання. Але потім його попустило. І зараз, цього вечора, Макбет почувався просто щасливим. Йому це явно подобалось. Бо він володів ситуацією і знав те, чого не знали вони. Бо щойно вдихнув дещицю варива. Це було все, що йому потрібно.