— Зупиніть машину за отим сараєм.

Малкольм зробив, як було сказано, зупинившись позаду салону «Вольво».

— Підпишіть оце, — сказав Банко, подаючи папір і ручку між передніми сидіннями.

— Що це? — спитав Малкольм.

— Кілька рядків, надрукованих на вашій друкарській машинці, — відповів Банко. — Прочитайте вголос.

— «Вершники-вікінги» погрожували вбити мою доньку…, — прочитав Малкольм і зупинився.

— Продовжуйте, — мовив Банко.

Малкольм прокашлявся.

— …Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара, — прочитав він. — Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, існуватиме загроза життю моєї доньки. Саме через це і через сором за скоєне я вирішив утопитись.

— Фактично, це правда, — сказав Банко. — Тільки підпис під цим листом може врятувати твою доньку.

Малкольм обернувся до Банко. І зустрівся поглядом з дулом пістолета, який той тримав в обтягненій рукавичкою руці.

— Ніхто не збирався влаштовувати замах на моє життя. Ти збрехав.

— І так, і ні, — відповів Банко.

— Ти заманив мене сюди, аби вбити і скинути в канал.

— Ти втопишся сам, як і сказано в цьому листі.

— А з якого дива я мушу топитись?

— Бо альтернатива така: зараз я вистрілю тобі в голову й відвезу додому, і в такому разі передсмертний лист матиме інший вигляд, — відповів Банко, передаючи йому ще один аркуш паперу. — Тут змінена лише кінцівка.

— «… що допоки ми з донькою живі, загроза її життю зберігатиметься завжди. Саме тому я вирішив вкоротити нам віку, щоб позбавити її сорому за те, що скоїв, і необхідності жити в безперервному страху».

Малкольм закліпав очима. Він розумів слова, вони мали сенс, але йому все одно довелося перечитати листа ще раз.

— А тепер підпишися, Малкольме, — порадив Банко, і його голос прозвучав майже заспокійливо.

Малкольм заплющив очі. В авто було так тихо, що він почув, як риплять пружини курка в пістолеті, який націлив на нього Банко. Потім він розплющив очі, взяв ручку й підписав першого листа. На задньому сидінні почулося торохтіння металу.

— Ось, візьми, — звелів Банко. — Обмотай себе довкола талії під піджаком.

Малкольм окинув поглядом ланцюг, який простягнув йому Банко. Такі ланцюги чіпляють на колеса авто під час ожеледиці. Це що — грузило?

Він узяв ланцюг і обмотав його довкола талії, тоді як його мозок похапливо шукав вихід із ситуації.

— Дай погляну.

Банко нахилився, затягуючи ланцюг. А потім з’єднав обидва кінці навісним замком і клацнув, замикаючи його. На пасажирське сидіння поклав листа, а поверх нього — ключа, який, здогадався Малкольм, був ключем від навісного замка.

— Ходімо.

Вони вийшли з авто. Підштовхуючи Малкольма своїм пістолетом. Банко повів його краєм причалу вздовж вузького каналу, який тягнувся від основної пристані. Обабіч каналу стінами стояли контейнери. Навіть якби хтось і з’явився на причалі, то він все одно не побачив би Малкольма й Банко.

— Зупинись, — наказав Банко.

Малкольм поглянув на море — пласке, притиснуте важкими краплями проливного дощу. Потім опустив погляд на маслянисту зелено-чорну воду, повернувся до моря спиною й уп’явся очима в Банко.

Той підняв пістолет.

— Стрибайте, сер.

— Ти не схожий на людину, яка намірилася вбити, Банко.

— При всій повазі, сер, смію припустити, що ви не знаєте, як виглядають такі люди.

— І то правда. Але я добре розуміюся на людській вдачі.

— Розумілися. До сьогодні.

Малкольм розставив руки.

— Що ж, тоді штовхни мене.

Банко облизав губи. Переклав пістолет в іншу руку.

— Ну то що, Банко? Покажи мені, який з тебе вбивця.

— Ви такі незворушні, навіть не просите пощади, сер.

Малкольм опустив руки.

— Бо я знаю, що таке втрата, Банко. І ти знаєш. Життя навчило мене, що з багатьма втратами можна змиритись. Але є такі, з якими змиритися неможливо, бо тоді наше життя закінчиться ще до того, як припиниться наше існування. Я знаю, що ти втратив дружину через хворобу, якою це місто інфікувало своїх мешканців.

— Та невже? А звідки ви це знаєте?

— Мені про це розповів Дункан. Розповів тому, що я втратив свою дружину через ту саму хворобу. І ми з ним говорили про те, як намагатимемося створити таке місто, де подібного більше не траплятиметься, де навіть найвпливовіших промислових магнатів судитимуть за порушення закону, де вбивство — це вбивство, хай би у який спосіб воно було скоєне, вогнепальною зброєю чи газовим отруєнням містян, допоки вони не пожовтіють і не смердітимуть, як трупи.

— Отже, ви вже втратили те, що втрачати не можна.

— Ні. Втрата дружини не позбавляє життя сенсу. Бо є діти. Донька. Син. Саме наші діти є тим, чого втрачати не можна, Банко. Якщо я, померши зараз, врятую Джулію, то так воно й має бути, значить, моя смерть того варта. А після мене й Дункана прийдуть нові люди. Можеш мені не вірити, але в нашому світі повно людей, які хочуть творити добро, Банко.

— А хто вирішує, що є добром? Ви і решта великих начальників?

— А ти спитай у свого серця, Банко. Твій мозок тебе обдурить. Спитай у серця.

Малкольм побачив, як Банко переніс вагу свого тіла з однієї ноги на іншу. У роті в Малкольма пересохло, і голос його захрип.

— Можеш начепити на таких, як я, скільки завгодно ланцюгів, Банко, але це все одно не допоможе, бо ми завжди виринаємо. З’являємося знову і знову. Добро завжди виходить на поверхню. Присягаюся, що я вирину рано чи пізно, і всі дізнаються про твій злочин.

— Це не мій злочин, Малкольме.

— Гекатин. І твій. Бо ви з ним в одному човні. І ми обидва знаємо, яку ріку той човен перепливе і де ви невдовзі опинитесь.

Банко повільно кивнув головою.

— Геката, — вимовив він. — Саме так. Геката.

— Що?

Малкольму здалося, що Банко дивиться в точку на його лобі.

— Маєте рацію, сер. Я працюю на Гекату.

Малкольм спробував розшифрувати слабку посмішку, яка з’явилася на обличчі Банко. По його щоках текла дощова вода, і здавалося, що він плаче. «Може, він вагається?», — подумав Малкольм. Він знав, що має говорити далі, має змусити говорити Банко, бо кожне слово, кожна секунда продовжували йому життя. Збільшували крихітний шанс, що Банко передумає або на пристані хтось з’явиться.

— А чому ти хочеш втопити мене, Банко?

— Га?

— Якщо застрелити мене в машині, то легше буде видати це за самогубство.

Банко знизав плечима.

— Є кілька способів зідрати шкуру з кота. Місце злочину буде під водою. Якщо запідозрять вбивство, то слідів не буде. І взагалі — тонути приємніше. Все одно, що засинати.

— Чому ти так вважаєш?

— Я знаю, що це таке. Бо сам двічі мало не потонув, коли був малим.

Ствол Банкового пістолета трохи опустився. Малкольм прикинув відстань, що їх розділяла. Важко ковтнув слину.

— А чому ти мало не потонув, Банко?

— Бо виріс у східній частині міста й так і не навчився плавати. Чудасія, що й казати: у приморському місті трапляються люди, які можуть потонути, якщо впадуть у море! Тому я спробував навчити свого хлопця плавати. Дивно, але він теж так і не зміг навчитися. Мабуть, тому, що вчив його той, хто сам плавати не вміє. Якщо тонемо ми, то тонуть і наші діти. Отак успадковується доля. Але такі, як ти, Малкольме, вміють плавати.

— Може, й так — якщо на нас не чіпляти ланцюгів.

— Та ото ж. — Ствол пістолета піднявся знову. Вагання зникло, і в очах Банко знову блиснула рішучість. Малкольм набрав повні груди повітря. Що ж, був шанс, та зник.

— Добрі люди, чи недобрі, — мовив Банко, — але у тебе є плавучість, якої бракує таким, як я. Тому я маю бути певним, що ти так і залишишся під водою й ніколи не виринеш. А якщо виринеш, то це означатиме, що я не виконав своєї роботи. Зрозумів?

— Не зрозумів.

— Дай мені свій поліцейський жетон.

Малкольм видобув жетон з кишені свого піджака, віддав його Банко, і той відразу швиргонув його геть. Жетон перелетів через край причалу, вдарився об воду й потонув.