Макбет обернувся. Зробив два кроки. Побачив на бруківці свою тінь — і раптом почув глухий гул, схожий на розкат грому. На мить йому здалося, наче пішов град. Білі гранули вдарили його в обличчя та руки, затріскотіли по бруківці та затанцювали на припаркованих автомобілях. На землю за кілька метрів від нього бамкнулася душова головка. Макбет поглянув угору — і раптом полетів убік, а через мить почув, як щось хряснулося поруч. Макбет підняв руки, щоб захиститися, але чоловік, який повалив його на землю, вже скочив на ноги, обтрусив своє сіре пальто і побіг геть. На тому місці, де він стояв секунду тому, лежав розтрощений коричневий холодильник.

Макбет притулився головою до прохолодної бруківки. Нагорі «Обеліску» полихнуло полум’я й заклубочився чорний дим. Щось застрибало до нього по бруківці й зупинилося біля голови. Макбет підняв ту штуковину. То був корок з пляшки шампанського, і досі загорнутий у дротяну сітку.

— Що там, в біса, трапилось? — спитав Сейтон, коли Макбет сів у авто.

— Тортел, — відповів Макбет. — Він попередив Гекату. Поїхали.

— Тортел? — перепитав Сейтон, від’їжджаючи від тротуару й дивлячись, як двірники змітають з лобового скла маленькі скалки.

— Тортел був єдиним, хто знав про наш план і, напевне, розповів про нього Гекаті, сподіваючись, що натомість той уб’є мене.

— І Геката не спробував вас убити?

— Ні. Навпаки — він мене врятував.

— Як так?

— Йому потрібні слухняні ляльки.

— Що?

— Нічого, Сейтоне. Поїхали до «Інвернессу».

Макбет ретельно оглянув тротуар, придивляючись до людей, які, пороззявлявши роти, витріщалися на горішній поверх «Обеліску». Пошукав поглядом сірі пальта. Скільки їх там було? Там усі в сірих пальтах, чи лише дехто? Вони що, завжди тут стирчать? Він — безсмертний. Безсмертний, як дерев’яна лялька. Тиск у голові посилився. І в ній промайнула химерна думка. Обіцянка Гекати зробити його невразливим насправді була не благословенням, а прокляттям. Змотавши дріт із шампанського корка, він почув звук першої поліцейської сирени.

Сейтон зупинився перед казино «Інвернесс», і Макбет уже був вийшов з авто, як раптом почувся голос Тортела.

— Увімкни гучніше радіо, — сказав Макбет, знову сідаючи в машину.

«… аби спростувати чутки і з поваги до вас, мої любі земляки, і з поваги до вашого права мати відомості про обраних вами представників, я вирішив сьогодні розповісти вам, що п’ятнадцять років тому мав нетривалий позашлюбний зв’язок, в результаті якого народився син. За домовленістю зацікавлених сторін, себто матері мого сина та моєї дружини, було вирішено не надавати цій історії публічного розголосу. Я завжди підтримував тісний зв’язок із сином та його матір’ю і утримував їх винятково власним коштом. Нерозголошення цієї інформації було на той час розсудливим рішенням, зважаючи на інтереси зацікавлених сторін. Я не обіймав тоді посади мера. І тому був непідзвітним нікому, крім моїх близьких та самого себе. Проте нині ситуація змінилася, і настав час оприлюднити цю інформацію. Матір мого сина серйозно хвора, і вона погодилась поселитися в мене. Відтоді я став брати з собою Касі на публічні заходи, де представляв його як свого сина, але, як не дивно, моя чесність призвела до появи непристойних чуток. Як ми знаємо, правда — це останнє, що сприймається на віру. Я шкодую, що виявився нечесним чоловіком п’ятнадцять років тому, і тепер не можу зарадити нічим, окрім як просити пробачення у своїх близьких. Не можу я зарадити і тим людям, які судитимуть про мої якості як керівника, виходячи з мого приватного життя. Все, що я можу зробити, — це просити вас вірити мені так само, як я вірю вам, оприлюднюючи ці вкрай болючі та дорогі мені подробиці свого минулого. Може, я не завжди робив вчинки, якими можна було б пишатися, але я пишаюся своїм п’ятнадцятирічним сином Касі. Вчора ввечері я мав з ним розмову, і він наказав мені зробити те, що я роблю зараз. Він наказав мені розповісти всьому місту, що я — його батько. — Тортел глибоко зітхнув і з добре чутним тремтінням у голосі продовжив: — І що він — мій син. — Тортел прокашлявся. — І що я неодмінно маю виграти наступні вибори мера».

Пауза. Потім почувся жіночій голос, теж явно зворушений:

«Ви прослухали заяву мера Тортела. А тепер повернімося до новин. У Четвертому районі, а точніше, на горішньому поверсі казино „Обеліск“ стався потужний вибух. Повідомляють, що загиблих та поранених немає, але…»

Макбет вимкнув радіо.

— От чорт, — сказав він. — І вибухнув сміхом.

Леді лежала, відкинувшись на подушки й виставивши ногу з-під нічної сорочки. Макбет сидів на низенькому ослінчику біля ліжка і гладив її струнку й вузеньку щиколотку та гладенько вибриту литку.

— Отже, Геката знав про наші плани, — мовив Макбет. — Він не сказав, хто йому розповів?

— Ні, — відповіла Леді, — але сказав, що ти будеш моїм Тифоном, якщо ми поводитимемося як слід.

— А хто такий Тифон?

— Вродливий грек, якому було даровано вічне життя. Але якщо ми не будемо слухатися, то Геката повбиває нас, як собак, що не піддаються дресируванню.

— Г-м-м-м. Тільки Тортел міг розповісти йому про наші плани.

— Ти кажеш це вже втретє, милий.

— Цей слимак не лише здав нас Гекаті. Той хлопець — то дійсно його син. Питання тепер стоїть так: чи потрібен нашим городянам мер-розпусник?

— Один адюльтер п’ятнадцять років тому? — мовила Леді. — Про який Тортел зізнався ще тоді, попросив пробачення і платив за свій гріх, утримуючи матір і сина? А тепер, коли матір захворіла, святий Тортел забирає сина до себе? Та люди за це на руках його носитимуть, милий! Він скоїв гріх, який більшість людей зрозуміють і пробачать, тим більше, що він покаявся й проявив людяність і доброту. Тортел став представником народу, від імені якого він хоче правити містом. Ця його заява — геніальний хід. Люди натовпами ринуться на вибори голосувати за нього.

— Отже, Тортел зібрався балотуватися й перемагати. Що робити?

— Що робити? По-перше, найголовніше: яку сукню мені вдягнути, Джеку?

— Іспанську, — відповів Джек, беручи чашку чаю з таці й ставлячи її на нічний столик Леді.

— Дякую. А як щодо Гекати й Тортела, Джеку? Нам треба з ними щось робити, чи це надто ризиковано?

— Я не стратег, пані. Але я читав, що на випадок ворогів на двох фронтах є дві класичні стратегії. Перша — вступити в переговори з одним із ворогів і укласти з ним перемир’я, а потім зосередити свої сили проти другого ворога й напасти на нього без попередження. Друга стратегія — це нацькувати ворогів один на одного, дочекатися, поки вони обидва не ослабнуть, а потім завдати удару.

Джек подав Макбету чашку кави.

— Нагадай мені, щоб я підвищив тебе по службі, — сказав Макбет.

— Та він уже отримав підвищення, — втрутилася Леді. — Наші номери заброньовані аж на два тижні наперед, тому тепер у Джека є помічник. Помічник, який називатиме його «сер».

Джек розсміявся.

— Це не я вигадав, — зауважив він.

— Це моя ідея, — підтвердила Леді. — Втім, нічого особливого в ній немає. Дотримуватися правил щодо форми звертання цілком резонно. Бо форма звертання нагадує всім про існуючу ієрархію і, таким чином, усуває можливі непорозуміння. Якщо мер оголошує надзвичайний стан, то важливо, зокрема, знати, хто в такому разі має керувати містом. Хто ж?

Джек похитав головою — мовляв, не знаю.

— Старший комісар, — відповів Макбет, відсьорбнувши кави. — Допоки сам старший комісар не скасує надзвичайний стан.

— Та невже? — здивувався Джек. — А якщо мер помре? Тоді старший комісар теж перебирає на себе владні повноваження?

— Так, — відповів Макбет. — Допоки не оберуть нового мера.

— Ці правила Кеннет запровадив одразу ж після війни, — пояснила Леді. — У ті часи наголошувалось на необхідності динамічного й агресивного стилю керівництва.

— Що ж, цілком резонно, — зауважив Джек.