— Найважливішим у правилах про надзвичайний стан є те, що старший комісар керує абсолютно всім. Він має право призупиняти дію системи правосуддя, цензурувати пресу, відкладати вибори на невизначений термін, одним словом…

— … перетворюється на диктатора.

— Саме так, Джеку, — підтвердила Леді, помішуючи чай. — На жаль, Тортел навряд чи погодиться оголосити надзвичайний стан, тому нам доведеться вдатися до іншого варіанту, який за нинішніх обставин буде найкращим.

— Який полягає…

— Який полягає в тому, що Тортел загине, ясна річ, — відповіла Леді, сьорбаючи чай.

— Загине? В результаті чого?

— В результаті вбивства, — розтлумачив Макбет, ніжно стиснувши литку Леді. — Ти ж це хотіла сказати, кохана?

Вона кивнула.

— Старший комісар оголошує, що на час розслідування вбивства він бере на себе управління містом. Може, за тим убивством криються якісь політичні мотиви? Чи мера «замовив» Геката? А раптом убивство має стосунок до його подружньої невірності? Одним словом, розслідування тягтиметься довго й нудно.

— Я можу правити лише тимчасово, — зауважив Макбет, — допоки не оберуть нового мера.

— Але ж, любий, поглянь — на вулицях ллється кров. Убивають політиків та полісменів. Старший комісар, який тепер виконує функції мера, може піти на запровадження надзвичайного стану. І таким чином відстрочити вибори на невизначений термін, доки ситуація не стабілізується. А момент, в який ситуація стабілізується, визначатиме сам старший комісар.

Макбет відчув таке саме дитяче задоволення, як і тоді, коли вони з Даффом царювали на ігровому майданчику в сиротинці, і їхній панівний статус визнавали навіть старші хлопці.

— Ми зможемо мати майже необмежену владу як завгодно довго. А ти впевнена, що столиця не втрутиться?

— Любий, сьогодні я мала довгу й цікаву розмову з одним із суддів нашого Верховного суду. Столиця спроможеться ввести дуже мало санкцій, або жодної взагалі, якщо правила, запроваджені Кеннетом, не суперечитимуть федеральним законам.

— Зрозуміло, — задумливо мовив Макбет, потираючи підборіддя. — Цікаво, цікаво… Отже, все, що треба, — це аби Тортел помер або сам оголосив надзвичайний стан.

Джек стиха прокашлявся.

— Бажаєте чогось іще, пані?

— Ні, Джеку, дякую, — відказала Леді й махнула рукою — мовляв, можеш іти.

Коли Джек відчинив двері в коридор, Макбет почув, як внизу бухкала музика, а коли зачинив, то знадвору долетів вереск сирени автомобіля швидкої допомоги.

— Тортел планує зупинити нас. З убивством зволікати не можна, — промовила Леді.

— А Геката? Якщо Тортел із Гекатою уявити змією, то Геката — її голова, а Тортел — хвіст. Змія стає ще більш небезпечною, коли їй відрубують хвіст. Тому спочатку доведеться відрубати голову!

— Ні.

— Ні? Він сказав, що вб’є нас, якщо ми виявимо непослух. Ти що — хочеш бути його дресированим псом?

— Послухай, любий. Ти чув, що сказав Джек. Треба укласти перемир’я з однією стороною й напасти на іншу. Зараз не час виступати проти Гекати. Ба більше: я не впевнена, що Геката й Тортел дійсно працюють разом. Якби це було так, то Геката наказав би нам не чіпати Тортела й не зазіхати на його посаду. Але він цього не зробив. Навіть тоді, коли ти натякнув йому про власне бажання балотуватися. Оскільки Геката гадатиме, що ми засвоїли його урок і стали його слухняними псами, то він тільки аплодуватиме нам, а опосередковано — і собі, якщо ми встановимо над містом свій політичний контроль. Зрозумів? Ми приберемо спочатку одного ворога й отримаємо те, що хочемо. А вже опісля подумаємо, що робити з Гекатою.

Макбет провів рукою по її нозі — вище коліна. Леді замовкла, заплющила очі, а він прислухався до її подиху. Подиху, який і без слів давав йому знати, можна його руці рухатися далі чи ні.

Цілий день та цілу ніч безустанно періщив дощ, відмиваючи вічно брудне місто. Торохтів дахом «Гранд-готелю», де Флінс, Дафф, Малкольм та Кетнесс домовилися залишатися, допоки все не скінчиться. О другій ранку Кетнесс прокинулася від стуку у двері її номера. І відразу ж здогадалася, хто то був.

Здогадалася не за кількістю ударів, не за інтервалами між ними і не за їхньою силою. А за манерою. Він стукав пласкою долонею. І Кетнесс знала ту долоню, знала кожну її лінію та зморшку.

Вона на щілину прочинила двері.

З волосся та одежі Даффа стікала вода, його зуби торохтіли, а обличчя було таким блідим, що шрам став майже непомітним.

— Вибач, але мені дуже треба прийняти гарячий душ.

— А у тебе не…

— У моєму з Флінсом номері є лише двоярусне ліжко та раковина.

Кетнесс прочинила двері ширше, і Дафф прослизнув усередину.

— Де ти був? — спитала вона.

— На цвинтарі, — відповів Дафф з ванної.

— Як — посеред ночі?

— Вночі по місту вештається значно менше людей. — Кетнесс почула, як увімкнулася вода. Підійшла до відчинених дверей ванної й зупинилась.

— Даффе!

— Що?

— Просто хотіла попросити пробачення.

— За що? — гукнув він.

Кетнесс прокашлялася й гучно відповіла:

— За твою сім’ю.

Вона стояла, слухаючи, як шумить вода, поглинаючи її слова, втупившись очима в пару, яка ховала його від неї.

Коли Дафф, несучи на одній руці свій мокрий одяг, вийшов у халаті, який зняв з гачка у ванній, Кетнесс уже вдяглася й лежала на ліжку. Він витяг намоклу пачку цигарок з кишені штанів. Вона кивнула, і він ліг поруч. Кетнесс поклала голову йому на руку й поглянула на жовтий конічний світильник на стелі. Його скляна чаша була поцяткована мертвими комахами.

— Ось що трапляється, якщо підбираєшся надто близько до світла, — мовив Дафф, який не втратив здатності проникати в її думки.

— Ікар, — сказала вона.

— Макбет, — відказав він і запалив цигарку.

— А я й не знала, що ти знову закурив, — зауважила Кетнесс.

— Та мені й самому дивно. Насправді ця гидота ніколи не була мені до вподоби. — Він скорчив гримасу і випустив велике й густе кільце диму, яке піднялося до стелі.

— То чому ж ти почав? — пирхнула вона.

— А хіба я тобі не казав?

— Ти багато чого мені не казав.

Дафф закашлявся й передав їй цигарку.

— Бо хотів бути схожим на Макбета.

— А я чомусь гадала, що то йому самому хотілося бути схожим на тебе.

— Він був до біса вродливий. І такий… вільний. У гармонії з самим собою, щасливий. Щасливий у своїй власній оболонці. Я ж ніколи таким не був.

— Але ти мав інтелект. — Кетнесс зробила затяжку й передала йому цигарку. — І здатність переконувати людей у своїй правоті.

— Людям не подобається усвідомлювати власну неправоту. А здатності переконати їх симпатизувати мені я не мав. А він — мав.

— Це дешевий шарм, Даффе. Він просто брехун. Він усіх обдурив.

— Ні, — відказав Дафф, похитавши головою. — Ні. Макбет нікого не дурив. Він завжди був щирим і прямодушним. Звісно, не святим, але без задніх думок — він був таким, яким його бачили. Може, він і не вражав усіх своєю кмітливістю й оригінальністю, коли говорив, але люди вірили кожному його слову. І недарма.

— Вірили? Та ж він бездушний убивця, Даффе.

— Помиляєшся. Макбет здатен на глибокі почуття. І саме тому він не може й мухи образити. Точніше кажучи, передусім мухи. Агресивну осу — так, а от беззахисну муху — ніколи, хоч якою надокучливою вона була б.

— Як же ти можеш захищати його, Даффе? Ти, хто втратив…

— Я не захищаю його. Зрозуміло, що він убивця. Я лише хочу сказати, що він не здатен убити беззахисну істоту. Це сталося лише раз. І зробив він це для того, щоб врятувати мене.

— Он як? — ошелешено мовила Кетнесс. — А ти мені про це розкажеш?

Дафф зробив сильну затяжку.

— Це сталося тоді, коли він убив «вершника» на сільській дорозі до Форреса. То був молодий хлопець, який щойно побачив, як я застрелив його приятеля, переплутавши його зі Свено.

— Значить, вони не збиралися у вас стріляти?

Дафф похитав головою.