— Винуватці будуть затримані й покарані — крапка.

— Радий чути. А хто вони — ці винуватці?

— Це ж очевидно. «Вершники» — хто ж іще. Це ж вони змусили Малкольма та охоронців до співпраці.

— Добре. В такому разі ми залишимося поза підозрами, ти і я. А що як Свено вдасться довести свою непричетність до вбивства Дункана?

— Маю передчуття, що йому не вдасться цього зробити.

— Г-м-м. Сподіваюся, тобі не забракне наснаги реалізувати те, про що ти щойно сказав, Макбете.

— Не забракне, Гекато. Сподіваюся, що можу чекати і від тебе того самого.

— Ти про що? Я розчистив і позначив тобі шлях до посади старшого комісара, хіба цього замало?

— Замало, якщо я не буду захищений. Наразі бачу, що всім хочеться повалити мене: суддям, журналістам, кримінальникам і, можливо, деяким колегам. Повалити або за допомогою вогнепальної зброї, або за допомогою слів. Мій телефон дзеленчить без упину. До того ж мене можуть схопити і викрасти серед білого дня, як сліпця.

— А хіба ти не маєш у своєму розпорядженні спецназу, щоби він за тобою наглядав?

— Не знаю, чи можу я довіряти кожному в тому підрозділі. Мені потрібен додатковий захист.

— Розумію. І ось моя відповідь: ти вже певний час перебуваєш під моїм захистом. Просто ти його не помічав.

— А де він?

— Не став зайвих запитань. Просто знай, що Геката завжди захищає свої інвестиції. Моя особа і мої принципи є гарантією того, що ніхто, ніхто в нашому місті не зможе завдати тобі шкоди, Макбете, допоки ти є моїм.

— Ніхто?

— Гарантую тобі, що не народилася ще та особа, яка спроможеться зняти хоча б волосинку з твоєї красивої голови. І стара «Берта» знову побіжить по рейках тільки тоді, коли комусь вдасться виштовхати тебе з твого кабінету. Хіба тобі цього не достатньо, Макбете?

— Так, я задоволений обома твоїми гарантіями.

— От і добре. А тепер мені залишилося сказати тобі ще одне, останнє: стережися інспектора Даффа.

— А що?

— Він знає, що це ти вбив Дункана.

Макбет усвідомлював, що мав би стривожитись. Злякатись. Запанікувати. Але давно знайома й огидна йому самому пристрасть до дурману не залишила в його душі місця іншим почуттям.

— На щастя для тебе, наразі лише одна людина знає те, що знає Дафф.

— Хто це? — поцікавився Макбет.

— Та сама людина, яка висунула і підтримував твою кандидатуру на посаду голови ВБОЗу. І зробила це за моєю вказівкою. Зробила настільки обережно, що Дункан прийняв цю ідею за свою власну.

— І хто ж це був?

— Зараз сам побачиш.

Скрипнули ніжки стільця — то Макбета розвернули на 180 градусів. Зняли з нього окуляри. Спочатку Макбетові здалося, що він бачить перед собою звуконепроникну кімнату для допитів. У тій кімнаті було таке саме прозоре лише з одного боку вікно, завдяки якому допитуваний не мав можливості ані бачити, ані чути тих, хто перебував поза межами кімнати. Різниця полягала в тому, що ця кімната нагадувала велику лабораторію зі скляними колбами, рурками і трубками, які вели до величезного бака. Той бак кумедно контрастував з усім сучасним обладнанням і нагадав Макбету про мультфільми, в яких людожери живцем варили людей. За баком висіла табличка зі словами «Не палити». Перед баком в яскраво освітленій кімнаті неподалік вікна в глибокому кріслі сидів обличчям до стелі й випрямивши спину блідий рудоволосий чоловік. Один рукав його сорочки був закочений, рот наполовину розкритий, а очі — наполовину заплющені. Він сидів до них так близько, що Макбет навіть бачив крізь тремтячі повіки блакитні зіниці його очей. Він упізнав одну з сестер-китаянок: вона тримала шприц, голка якого стирчала в передпліччі інспектора Леннокса.

Лагідний голос позаду Макбета промовив:

— Саме Леннокс посіяв цю ідею в голові Дункана — ідею про те, що він має призначити не когось з еліти, а чоловіка, якого в місті сприймали б як свого.

— Леннокс порадив Дункану призначити мене головою ВБОЗу?

— Звісно, що Леннокс сказав якраз протилежне. Сказав, що Дункан не може призначити тебе, бо ти не маєш для цього формальної освіти і є занадто популярним. Отаким чином і маніпулюють упертими старими віслюками з величезним «я».

— Ти сказав «стрибай», і Леннокс стрибнув?

— Проте Леннокс не сказав Дункану «стрибай», і Дункан не стрибнув. — Позаду почувся дзюркотливий сміх, наче хтось наливав у склянку віскі. — Розумієш, Макбете, це лабіринти людського розуму. Часто вони бувають широкими проспектами, в яких дуже легко орієнтуватись. Леннокс працює на мене майже десять років. Вірний трудяга, цей інспектор Леннокс.

Макбет спробував був роздивитися віддзеркалення чоловіка позаду нього, але побачив лише Стрегу, ніби сам Геката віддзеркалення не мав. Проте він стояв позаду, бо Макбет чув над вухом його голос:

— Але коли «стрибай» кажу я, то це означає, що стрибати треба.

— Тобто?

— Вбий Даффа.

Макбет ковтнув слину.

— Дафф — мій друг. Втім, гадаю, ти й так це знаєш.

— Банко був тобі батьком, але це все одно тебе не зупинило. Вбити Даффа — це необхідність, Макбете. До того ж я маю для тебе кращого друга. Точніше, подругу. Її називають «влада».

— Мені не потрібні нові друзі.

— Ні, потрібні. Вариво робить тебе хитким і ненадійним. У тебе вже почалися галюцинації?

— Можливо. Мабуть, усе це — галюцинація. А що таке «влада»?

— Новий і водночас давній продукт. Вариво — це продукт для бідняків, який дає їм ілюзію сили. «Влада» ж усемеро потужніша, а її отруйність є вдвічі меншою. Вона загострює й посилює розум. А саме цього вимагають від нас нинішні непрості часи.

— Я волію мати вариво.

— Що ти волієш, Макбете, так це залишатися на посаді старшого комісара.

— А цей новий наркотик — у мене виникне залежність від нього?

— Я вже сказав, що він — давній. «Влада» замінить собою все, від чого ти донині залежав. Ну, то що скажеш? Дафф чи «влада»?

Макбет побачив, як голова Леннокса нахилилася вперед. Почув, як Стрега щось прошепотіла позаду. Сестра-китаянка відхилила Леннокса на спинку крісла й підійшла до бака.

— Дай мені оте.

— Прошу?

Макбет прокашлявся.

— Дай мені оте, кажу тобі.

— Дай йому пакунки, — сказав Геката.

Макбет почув, як тук-тук-тук поволі стихло вдалині; йому на носа знову начепили окуляри, і світ довкола нього зник.

— Гарна, чи не так? — спитав Леннокс, погладжуючи вигини.

— Ні, — заперечив Дафф. — «Берта» яка завгодно, тільки не гарна.

Леннокс засміявся й поглянув на свою руку, вимазану в кіптяву.

— Всі кажуть «Берта», але її повне ім’я — «Берта Бірнам». Локомотив назвали на честь чорноволосої кухарки з будівельного майданчика; вона була єдиною жінкою, яка працювала з робітниками весь час, поки будувалася залізниця — звідси і до столиці.

— Звідки ти це знаєш?

— Бо на спорудженні залізниці працював і мій дідо. Звідси — і до столиці.

— Отже, твій дідо махав кувалдою і тягав шпали?

— Та ні, він допомагав фінансувати залізницю.

— А оце більше схоже на правду, — зауважив Дафф, поглянувши на гостинні вогні казино «Інвернесс» у вечірніх сутінках.

— Отож. Ми, Леннокси, є спадковими банкірами. Фактично, я в нашій родині — біла ворона. А яке твоє походження, Даффе?

— Та звичайне.

— Поліція?

— Одна лише поліція, скільки сягає око.

— Я знаю багатьох людей на прізвище Дафф у нашому місті, але жоден із них не працює в поліції.

— Перебравшись сюди, я взяв собі прізвище свого діда по матері.

— А він…

— Він уже помер. Після його смерті я потрапив до сиротинця. А потім навчався в поліцейському коледжі.

— Якщо ти не тутешній, то чому не навчався у столичному поліцейському коледжі? Там краще… І погода краща, і повітря…

— Бо велика риба плаває тут. «Вершники-вікінги», Геката…

— Зрозуміло. А ти і справді хотів стати начальником ВБОЗу?

— Так. Мабуть, що так.