— Дякую, Стрего.

Макбет зупинився на вершечку сходів перед парадним входом до центрального вокзалу.

Майдан Робітників колихався перед ним, наче море; буруни, здіймаючись і спадаючи, розбивалися під бруківкою на бризки зі звуком, схожим на зубовний скрегіт. А внизу, під казино «Інвернесс», виднівся колісний пароплав, з якого долинали музика і сміх, і його вогні іскрились у воді, що стікала з гримучих коліс, які повільно обертались.

А потім він вирушив крізь чорну темряву назад до казино. Макбет наче плив у повітрі, не торкаючись ногами землі. Крізь парадні двері підплив до реєстратури.

Адміністратор поглянув на нього і привітно кивнув головою. Повернувши до ігрової кімнати, Макбет побачив, що Леді з Малкольмом та Даффом і досі про щось теревенять у барі. А потім він пішов, а точніше, поплив нагору, проплив коридором і зупинився навпроти Дунканових дверей.

Вставивши універсальний ключ у замок, Макбет відімкнув двері, повернув ручку й зайшов.

Отже, він повернувся. В номері не змінилося нічого. Двері до ванної кімнати й досі були прочинені, там і досі горіло світло. Він підійшов до ліжка. Поглянув на сплячого старшого комісара, засунув руку в кишеню й намацав там руків’я кинджала.

Підняв руку. Тепер це видавалося значно легшим. Націлився в серце. Так само, як цілився в серце, видряпане на корі кремезного дуба. В тому серці він видлубав ножем дірку між двома іменами — Мередіт та Макбет.

— Прокидайтеся! Макбет вбиває сплячих!

Макбет заціпенів. Хто це сказав — старший комісар, він сам чи дурман у його голові?

Він поглянув униз, на обличчя Дункана. Ні, очі й досі заплющені, а дихання спокійне й розмірене. Та, поки Макбет дивився, Дункан розплющив очі. Спокійно глянув на нього.

— Макбете, ти? — спитав він, і його погляд упав на кинджал.

— Мені почулися тут якісь з-з-звуки, — затинаючись, відповів Макбет. — Тож я зайшов перевірити. Зараз подивлюсь.

— Там мої охоронці…

— Я ч-ч-чув, як вони хроплять.

Дункан кілька секунд прислухався. Потім позіхнув.

— Все нормально. Нехай сплять. Я знаю, що тут я в безпеці. Дякую, Макбете.

— Не варто, сер.

Макбет пішов до дверей. Він уже не плив. Відчуття полегшення, навіть щастя розлилося його тілом. Він був врятований. І врятував його старший комісар. Леді може робити й казати все, що завгодно, але цьому кінець. П’ять кроків. Вільною рукою він узявся за ручку.

І раптом помітив віддзеркалення в її полірованій мідній поверхні.

У вигнутому, наче в кімнаті сміху, зображенні, у світлі, яке падало з прочинених дверей ванної кімнати, Макбет побачив, ніби в якомусь абсурдному і спотвореному фільмі, що старший комісар витяг щось з-під подушки й націлив йому у спину. Пістолет. П’ять кроків. Відстань кидка. Макбет зреагував інстинктивно. Крутнувся на п’ятах. Утратив рівновагу, і кинджал вислизнув з руки ще до того, як Макбет встиг повністю обернутись.

Звісно, це Дафф підійшов до тих двох дівчат і запропонував їм підсісти до їхнього столика! А Макбет пішов до бару, взяв усім пива, повернувся й почув, що Дафф уже вихваляється тим, що вони з Макбетом — найкращі курсанти останнього курсу поліцейського коледжу. Мовляв, на них обох чекає карколомна службова перспектива, тому давайте, дівчата, приєднуйтеся до нас, не соромтеся — вам же краще буде. Дівчата розсміялися, очі тієї з них, яку звали Мередіт, зацікавлено блиснули, але вона опустила їх, коли Макбет спробував перехопити її погляд. Після закриття бару Макбет провів Мередіт додому і був винагороджений дружнім потиском руки і телефонним номером. Коли наступного ранку Дафф докладно розповів, як кохався з її подружкою Ритою на вузенькому ліжку в гуртожитку для медсестер, Макбет зателефонував Мередіт і тремтячим голосом запросив її на вечерю.

Він замовив столик у «Ліоні», але збагнув, що то було помилкою, побачивши, як досвідчений офіціант зміряв його поглядом. Елегантний костюм, позичений у Даффа, виявився завеликим, тому довелося вдягти костюм Банко, а той був на два розміри замалим і на двадцять років застарим. На щастя, ця вада компенсувалася вбранням Meредіт, її красою та тихою і ввічливою вдачею. Єдиним, що він зрозумів у меню французькою мовою, були ціни. Мередіт переклала меню й пояснила, що отакі вони є, ці французи: відмовляються визнавати, що розмовляють мовою, яка перестала бути міжнародною, а англійською володіють настільки погано, що не можуть знести подвійного приниження, себто виставляють себе телепнями, нездатними опанувати мову своїх споконвічних суперників.

— Нахабство й невпевненість у собі часто йдуть рука в руку, — зазначила вона.

— Так, я невпевнений у собі, — сказав Макбет.

— Я мала на увазі твого друга Даффа, — пояснила Мередіт. — А чому ти почуваєшся таким невпевненим?

Макбет розповів їй про своє минуле. Про сиротинець. Про Банко та Віру. Про поліцейський коледж. З нею було так легко говорити, що у нього з’явилася спокуса розповісти їй про все; на якусь мить безрозсудно захотілося розповісти навіть про Лорреля. Але, звісно, він цього не зробив. А Мередіт повідала, що виросла у привілейованому західному районі міста, і її батьки старалися робити так, аби діти жили в достатку й водночас були надзвичайно вимогливими й виховували в них амбітність, особливо у її братів.

— Захищені, привілейовані — і занудливі, — підсумувала Мередіт. — Знаєш, я ніколи не була у східній частині Другого району.

Вона розсміялася, коли Макбет відмовився сприйняти це за чисту монету.

— Справді! Ніколи там не була!

А після вечері він повів її до річки. Вибоїстою дорогою повз старі облуплені будинки вони дійшли аж до мосту Пенні-Брідж. Коли Макбет сказав їй «добраніч» біля хвіртки, Мередіт нахилилася й поцілувала його в щоку.

Коли він повернувся, Дафф іще не спав.

— Ану, розповідай все по черзі, — наказав він. — Повільно й детально.

Два дні потому. Кінотеатр. Фільм «Володар мух». Додому вони поверталися під одною парасолькою, і Мередіт тримала його під руку.

— Як діти можуть бути такими жорстокими та кровожерливими? — сумно спитала вона.

— А чому діти мають бути менш жорстокими, ніж дорослі?

— Але ж вони народжуються безгрішними!

— Безгрішними і без жодного уявлення про мораль. Хіба ж батьки не вимагають від нас миролюбної пасивності, щоб ми знали своє місце у суспільстві й дозволяли їм витворяти з нами все, що заманеться?

Біля хвіртки вони поцілувались. А в неділю Макбет запросив її на прогулянку в ліс по той бік тунелю. З собою він взяв прогулянковий кошик з наїдками.

— А ти добре куховариш! — вигукнула Мередіт.

— Це Банко з Вірою мене навчили. Ми з ними часто приходили саме на це місце.

А потім вони поцілувалися, її дихання стало уривчастим, і він засунув руку під її бавовняне плаття.

— Зачекай… — попросила вона.

І він чекав. І, чекаючи, вирізав серце на великому дубі, а вістрям ножа вишкрябав у серці їхні імена: Мередіт і Макбет.

— Вона вже готова тобі віддатися, — впевнено резюмував Дафф, коли Макбет повернувся додому і детально все розповів. — У середу я піду до Рити. А ти запроси її прямо сюди.

Коли Мередіт подзвонила у двері, Макбет відкоркував пляшку вина й запалив свічки. Він був готовий. Але не до того, що сталося — тільки-но Мередіт зайшла, як розстебнула йому ремінь і засунула руку в штани.

— Н-н-не треба, — затинаючись, пробурмотів він.

Вона ошелешено глянула на нього.

— П-п-припини.

— А чому ти заїкаєшся?

— Я не хочу, щоб ти це робила.

Зі щоками, палаючими від сорому, Мередіт прибрала руку. Вони мовчки випили по склянці червоного вина.

— Мені завтра рано вставати, — сказала вона. — Скоро іспити, тож треба готуватись.

— Авжеж.

Минуло три тижні. Макбет кілька разів телефонував, але Мередіт слухавку не брала, а Рита казала, що подруги немає вдома.