Але невдовзі настане робочий день, п’ятниця, і йому доведеться тікати, поки не прийшов персонал, а його фото не прикрасило газети на вуличних ятках.

Дафф засунув руку в кишеню своєї куртки. Намацав там глянцевий папір. Витяг пакунок. Не зміг стриматись і уявив обличчя Юена тієї миті, коли хлопець отримав би цей довгожданий подарунок. Дафф почув власне ридання. Стоп! Не можна! Наказав собі не думати зараз про загиблу родину. Горювати він дозволить собі пізніше, якщо вціліє. Дафф увімкнув внутрішнє освітлення «вольво», витер сльози, розірвав папір, дістав фальшиву бороду, відкрив тюбик з клеєм і вичавив його. Намазавши клеєм підборіддя, довкола рота і внутрішню сторону фальшивої бороди, начепив її, дивлячись у дзеркало заднього виду. Натягнув на чоло вовняну шапочку так, аби верхньої частини шраму не було видно. А потім начепив окуляри. Їхні комічно широкі «голоблі» накрили шрам над бородою. У дзеркалі Дафф побачив, що трохи клею потрапило на щоку. Марно понишпорив у кишенях, шукаючи, чим його витерти, відкрив бардачок, знайшов там блокнот і хотів був вирвати верхню сторінку. Але зупинився. У світлі внутрішньої лампочки помітив на папері борозенки. Певно, хтось щось написав на верхньому аркуші, а потім його вирвав. Ну то й що? Дафф вирвав аркуш і витер клей зі щоки. Зіжмакав аркуш і поклав до кишені. А блокнот засунув назад до бардачка.

Ось так.

Дафф відкинувся на спинку сидіння. Заплющив очі.

П’ять годин. І навіщо він причепив бороду так рано? Шкіра під нею вже почала свербіти. Він знову спробував міркувати. Щосили намагався не думати про Файф. Мав знайти собі схованку в місті. Всі дороги будуть перекриті. До того ж у нього не було надійних схованок поза містом і у Файфі, не було гуртожитків та готелів, куди не прийшло б попередження; жоден городянин не сховає у себе розшукуваного поліцейського, якого підозрюють у вбивстві свого колеги. І тут його вразила думка: він не знає нікого, хто міг би йому допомогти. Ні тут, ні деінде. Дафф належав до тих, кого люди хіба що терпіли, хоча й не можна було сказати, що мали до нього сильну антипатію. А за що його любити? Чи допоміг він хоч комусь просто так, не подбавши принагідно і про себе? Він мав союзників, але не друзів. І тепер, коли Дафф дійсно потребував допомоги, потребував приятеля, друга, якому міг би поплакатися, виявилося, що він — немов некредитоспроможний клієнт, мов безнадійна справа, за яку ніхто не хоче братися. Дафф придивився до свого нереалістичного, жалюгідного й волохатого віддзеркалення. Він — лис. Мисливці вже замикали навколо нього коло, а новий старший гончак Макбета — Сейтон — вже кусав його за п’яти. Дафф мав кудись втекти. Але куди? Де знайти лису безпечну лисячу нору?

П’ять годин до світанку. До п’ятниці. До дня народження Юена…

Припини! Не плач! Борись за своє життя! Бо мрець не зможе помститися нікому.

Треба пильнувати аж до світанку, а потім перебратися до якогось іншого місця. Скажімо, до однієї із закритих фабрик. Ні, цю ідею він відкинув. Макбет не гірше за Даффа знає, де той може сховатися. От сука! Тепер він ходив по колу, натикаючись на власні сліди, як буває з людьми, що заблукали.

Він дуже втомився, але не можна спати, доки не розвидниться. Юену так ніколи й не виповниться десять років. Чорт! Треба чимось відволікти себе від таких думок! Дафф переглянув усі прибори на панелі авто. Витяг зіжмаканий аркуш із кишені і розгладив. Спробував прочитати написане по залишених борозенках. Понишпорив у бардачку і знайшов олівець. Приставив його до аркуша впоперек, щоб на заглибники падала тінь. І те, що було написане на вирваному аркуші, проступило білим на чорному: Дельфін. Таннері-стріт, 66. Шостий район. Альфі. Безпечний притулок.

Адреса. Таннері-стріт в їхньому місті була, але Шостого району не було. Було лише ще одне місто, поділене на райони: Столиця. Коли написаний цей текст? Він не знав, як довго зберігаються борозни, зроблені олівцем на папері. І що означало оце: «безпечний притулок»?

Дафф вимкнув світло й заплющив очі. Може, трохи подрімати?

Столиця. П’ятниця. Ця комбінація йому нещодавно вже десь зустрічалася.

Дафф почав був занурюватися в сон, міркуючи про асоціації, пов’язані з цими двома словами, як раптом сіпнувся й різко прокинувся.

І знову ввімкнув світло.

— Ми з Мередіт збираємось одружитися, — сказав Дафф. У його очах наче сонце сяяло.

— Правда? Щось… е-е-е… дуже швидко.

— Правда! Ти будеш моїм дружкою?

— Я?

— Звісно, що ти. А хто ж іще?

— Е-е-е… А коли?

— Шостого липня. На літній дачі батьків Мередіт. Все вже готово. Запрошення розіслані сьогодні.

— Це так мило з твого боку, Даффе. Я подумаю.

— Подумаю?

— Річ у тім, що я… я вже запланував на липень досить тривалу мандрівку. Тому в липні мені буде важко виділити час, Даффе.

— Мандрівку? Ти мені про неї не казав.

— Та, може, й не казав, не пам’ятаю.

— Втім, ми з тобою останнім часом не спілкувалися. Де ти був? Мередіт питала про тебе.

— Питала? О, та де я тільки не був! Багато справ накопичилось.

— І куди ж ти у липні зібрався?

— До столиці.

— До столиці?

— Так, бо я… я ще жодного разу там не був. Пора б уже і в столиці побувати, правда? Кажуть, там значно краще, ніж у нас.

— Слухай сюди, мій любий Макбете. Я оплачу твій авіаквиток на зворотний шлях. Хіба ж я можу допустити, щоб мій найкращий друг не побував у мене на весіллі! Це буде гулянка року! Уяви, скільки там буде незаміжніх подружок Мередіт…

— А зі столиці я подамся за кордон. Це буде тривала мандрівка, Даффе. Мене, можливо, не буде вдома увесь липень.

— Але ж… Невже це має якийсь стосунок до твого невеличкого флірту з Мередіт?

— Отже, якщо ми певний час не бачитимемось, то я бажаю тобі щасливого одруження і… і взагалі всього найкращого.

— Макбете!

— Дякую Даффе, але я пам’ятаю, що заборгував тобі драконову кров. Передай Мередіт вітання і подяку за отой невеличкий флірт.

— Макбете! Сер!

Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Отже, все це йому наснилось. Але все ж таки… Чи дійсно тоді прозвучали ці слова — драконова кров? Лоррель. Чи дійсно він їх вимовив?

— Макбете!

Голос долинав з-за дверей спальні і цього разу супроводжувався несамовитим стуком. Він поглянув на годинник, що стояв на нічному столику. Третя попівночі.

— Сер, це Джек!

Макбет перевернувся на інший бік. Він у ліжку сам. Леді біля нього не було.

— Сер, вам треба…

Макбет рвучко відчинив двері.

— Що сталося, Джеку?

— Вона ходить уві сні.

— Ну то й що? Ти ж за нею приглядаєш?

— Цього разу все інакше. Вона… Вам треба подивитися самому.

Макбет позіхнув, увімкнув світло, вдягнув халат і вже зібрався було вийти з кімнати, як його погляд упав на стіл під дзеркалом. Коробка для взуття зникла.

— Ходімо, мерщій! Веди мене, Джеку!

Вони знайшли її на даху. Джек зупинився на порозі відчинених металевих дверей. Дощ припинився, і було чути лише посвист вітру й шум автомобільного потоку, який ніколи не спав. Леді стояла на самісінькому краєчку, спиною до них, освітлена рекламою «Бакарді». Пориви вітру тріпали її тонку нічну сорочку.

— Леді! — гукнув Макбет і хотів був кинутися до неї, але Джек утримав його.

— Психіатр сказав, що її не слід будити, поки вона сновидить, сер.

— Але ж вона може зірватися вниз!

— Вона часто приходить сюди і стоїть саме на тому місці, — пояснив Джек. — Це сомнамбулізм. Психіатр каже, що сновиди рідко завдають собі шкоди, але якщо їх розбудити, то від несподіванки можуть втратити орієнтацію і вбитись або поранитись.

— Чому ніхто не розповів мені, що вона приходить саме сюди? Я був упевнений, що вона прогулюється туди-сюди коридором.

— Леді недвозначно заборонила мені розповідати про те, що вона робить уві сні, сер.

— І що ж вона робить?

— Іноді ходить коридором, як ви й казали. Трапляється, що заходить до туалету й миється там ароматним милом. Інколи вишкрібає руки так, що ті аж червоніють. А потім виходить на дах.