— Наша найякісніша шерсть, — сказав продавець, погладивши матеріал костюма, що висів на плічках для одягу.

За вікнами крамниці чоловічого одягу мрячило, а хвилі на річці потроху влягалися після вчорашнього шторму.

— Що скажеш, Бонусе? — спитав Геката. — Він підійде Макбету?

— Я гадав, ви шукаєте смокінг, а не темний костюм.

— Невже ти не знаєш, що ніхто не вдягає до церкви смокінг, а Макбету цього тижня доведеться побувати на багатьох похоронах.

— Отже, смокінга сьогодні не братимете? — поцікавився продавець.

— Ми візьмемо обидва, Альберте.

— Я просто хотів сказати, що коли йдеться про урочистий бенкет, то, згідно з етикетом, потрібен фрак, сер.

— Дякую, Альберте, але це не королівський палац, а наша міська рада. Що скажеш, Бонусе? Тобі не здається, що хвости фрака є дещо претензійними? — спитав Геката, поцмокавши язиком.

— Згоден, — відповів Бонус. — Коли скоробагатьки вдягаються, як нащадки багатіїв у третьому поколінні, вони Дійсно уподібнюються клоунам.

— Гаразд, темний костюм та смокінг. Пошліть, будь ласка, кравця до казино «Інвернесс», Альберте. І запишіть все на мій рахунок.

— Неодмінно, сер.

— А ще нам потрібен смокінг для цього джентльмена.

— Для мене? — здивувався Бонус. — Але ж я вже маю…

— Можеш не розповідати. Я бачив його, і, повір мені, тобі потрібен новий.

— Хіба?

— Твій соціальний статус вимагає бездоганного зовнішнього вигляду, адже ти працюєш не на когось, а на мене.

Бонус не відповів.

— Чи не збігали б ви, Альберте, по ще один смокінг?

— Зараз, зараз, — відповів продавець і слухняно пробігся на своїх кривих ногах кілька кроків до сходів, що вели вниз до крамниці.

— Я знаю, що ти думаєш, — сказав Геката. — Так, визнаю: вдягаючи тебе, я таким чином демонструю свою владу, бо саме так королі вдягають своїх солдатів та слуг. Але нічого не можу вдіяти, бо мені це подобається.

Бонус ніколи не був на сто відсотків упевненим, що анормально білі й рівні зуби, які старий оголяв, усміхаючись, були його власними, не вставними. Якщо ж це були протези, то досить ексцентричні — прикрашені трьома великими золотими коронками.

— До речі, про демонстрацію влади, — продовжував Геката. — Отой привабливий хлопець, що був на гулянці в казино «Інвернесс» — його звуть Касі?

— Так.

— А скільки йому років?

— П’ятнадцять з половиною, — відповів Бонус.

— Г-м-м, надто молодий.

— Вік хлопця…

— Я не маю моральних принципів, але мене й не тягне до молодих хлопців, як тебе. Бонусе. Я просто зазначаю, що він молодший, аніж дозволено законом. І що потенційно це може наробити багато шкоди. Втім, бачу, що тобі це не до вподоби, тому змінимо тему розмови. Наскільки я розумію, Леді захворіла?

— Так каже психіатр. Серйозний психоз. Лікування може потребувати чимало часу. Він боїться, що вона накладе на себе руки.

— А хіба лікарі не складають клятву Гіппократа?

— Доктору Альсакеру теж невдовзі може знадобитися смокінг. На власні похорони.

Геката розсміявся.

— Без проблем. Тільки надішли мені рахунок. Він зможе її вилікувати?

— Каже, що без госпіталізації не зможе. Але ж нам це не потрібно, правда?

— Поживемо — побачимо. Я впевнений, що Леді є одним із головних радників старшого комісара, і якщо люди дізнаються, що вона збожеволіла, то в цей критично важливий час це може призвести до небажаних наслідків.

— Отже, насправді психоз…

— Що — психоз?

— Та так, нічого, — відказав Бонус, ковтнувши слину.

І чому він у присутності Гекати завжди почувається переляканим підлітком? Існувало щось більше за демонстрацію влади, щось таке, що вселяло в Бонуса страх, і чого він не міг визначити. Ні, це було не те, що він бачив в очах Гекати — це було те, чого він там не міг бачити. Невідворотність порожнечі, від якої в жилах холонула кров. Неминуча пустка й ніч, холодна до заціпеніння.

— У будь-якому разі, — продовжив Геката, — я хотів би поговорити про Макбета. — Він мене непокоїть. Він змінився.

— Хіба?

— Боюся, що він підсів на наркотик. Втім, не дивно, бо цей наркотик — найпотужніший у світі.

— Влада?

— Так, але не та, що продається у вигляді порошку. Справжня влада. Він уже позбувся всіх емоцій, які прив’язували його до моралі та людяності. Тепер влада — його нова і єдина коханка. Цей вилупок захотів мером стати.

— Але ж фактично старший комісар має більше влади, ніж мер.

— Макбет як старший комісар, звісно ж, постарається, щоб реальна влада повернулася до міськради ще до того, як він обійме посаду мера. Якщо чесно, то він мріє про те, щоб повністю контролювати наше місто. Тепер він впевнений у своїй непереможності. І в тому, що зможе кинути виклик навіть мені.

Бонус здивовано глянув на Гекату. А той обперся долонями на золотий набалдашник стека, задумливо роздивляючись у дзеркалі своє відображення.

— Проте, Бонусе, мало би бути навпаки: це ти мав би розповідати мені, що Макбет націлився на мене. Бо саме за це я тобі плачу гроші. А тепер твій слабенький недолугий розум намагається докумекати, звідки ж я це знаю. Якщо цікаво — спитай.

— Я… е-е-е… І звідки ви це знаєте?

— Бо він сам це сказав у радіопрограмі, яку ми з тобою слухали.

— Як на мене, то він сказав якраз протилежне, що не робитиме переслідування Гекати пріоритетом, як це було у Дункана.

— А коли ти востаннє чув, що політик розповідає про те, чого він не робитиме для електорату? Він міг би сказати, що збирається заарештувати Гекату, а також створювати робочі місця. Притомні політики завжди обіцяють виборцям все, що тільки можна. Але те, що сказав Макбет, призначалося не виборцям, воно призначалося мені, Бонусе. Він міг би цього й не робити, але обіцяв усе, що можна, а мені потурав. А коли тобі потурають, то слід остерігатись.

— Ви гадаєте, що він хоче втертися до вас у довіру, — почав Бонус, поглядаючи на Гекату і намагаючись визначити, чи у правильному напрямі пішла його думка, — бо сподівається, що ви допустите його близько до себе і тоді він зможе позбутися вас?

Геката висмикнув чорну волосину з бородавки на своїй щоці і уважно до неї придивився.

— Я можу розчавити Макбета будь-якої миті. Але я вже вклав надто багато, щоби він досяг свого нинішнього становища, а якщо і є щось у світі, чого я дуже не люблю, Бонусе, так це робити помилкові інвестиції. Тому я хочу, щоб ти увесь перетворився на вуха й очі і дізнався, що він замислив. — Геката сплеснув руками. — А ось і Альберт із костюмами. Виберімо той, що відповідає твоїм рукам, подібним до щупальців.

Бонус знервовано ковтнув слину.

— А якщо я нічого не дізнаюсь?

— То тоді ти мені вже не будеш потрібен, мій любий Бонусе.

Це було сказано невимушеним тоном і з безневинною усмішечкою. Очі Бонуса спробували було зазирнути за ширму цієї усмішечки, але не знайшли там нічого, крім нічної темряви та крижаного холоду.

— Погляньте на цього годинника, — наказав доктор Альсакер, погойдуючи своїм кишеньковим годинником перед обличчям пацієнтки. — Ви розслабляєтеся, ваші руки та ноги обважніли, ви втомилися й засинаєте. І ви не прокинетеся, доки я не скажу «каштан».

Її було легко гіпнотизувати. Настільки легко, що доктору Альсакеру довелося кілька разів перевірити, чи вона його не дурить. Щоразу, коли він приходив до казино «Інвернесс», до номера-люкс його супроводжував адміністратор Джек. А Леді вже чекала на нього там у своїй нічній сорочці — нічого іншого вдягати вона не хотіла. Руки її були червоні від щоденного регулярного миття, і хоча Леді й твердила, що нічого не приймає, по її звужених зіницях лікар бачив, що якийсь наркотик вона таки вживала. Це було одним із мінусів того, що йому заборонили покласти її до психіатричної лікарні, де була б можливість контролювати прийом медпрепаратів і харчів, а також спостерігати за її сном та поведінкою.