Банко загасив сигарету і поклав недопалок у кишеню пальта.

— Я про Малкольма не знаю нічого. Флінсе! Вибачте, інспекторе, але нам час їхати на вечерю.

Дафф вибіг слідком за Банко під дощ.

— Поговори зі мною. Банко! Я ж бачу, що відчуття провини та докори сумління тиснуть на тебе. Ти ж не лиходій. Тебе просто спокусив і ввів в оману той, хто є вищим за рангом. Він зрадив тебе, Банко! Його треба заарештувати.

— Флінсе! — гукнув Банко в напрямку будинку, відмикаючи дверцята авто, яке стояло у дворі.

— Невже ти хочеш, щоб нас і далі засмоктував цей вир анархії та хаосу, Банко? Наші предки будували залізниці та школи. А ми будуємо борделі й казино.

Банко сів у машину і двічі посигналив. Двері будинку відчинились, і на ганку з’явився Флінс у костюмі, щосили намагаючись розкрити парасольку.

Банко трохи опустив скло — мабуть, тому, що вікна всередині авто запітніли, і Дафф засунув пальці у вузьку щілину, намагаючись натиснути й опустити його нижче.

— Послухай мене, Банко. Якщо ти це зробиш, якщо зізнаєшся, то я мало чим зможу тобі допомогти, і ти це чудово знаєш. Але обіцяю, що не дозволю нікому завдати шкоди Флінсу. На нього чекатиме не тавро сина зрадника, а кар’єрна перспектива сина чоловіка, який приніс себе в жертву заради міста. Даю тобі слово.

— Привіт. Ви — інспектор Дафф?

Дафф випрямився.

— Саме так. Привіт, Флінсе. Приємної вечері.

— Дякую.

Дафф почекав, поки Флінс сяде в авто, а Банко заведе двигун. А потім подався до свого автомобіля.

— Даффе!

Він обернувся.

Банко відчинив дверцята.

— Все не так, як ти гадаєш, — гукнув він.

— Правда?

— Так, правда. Чекай на мене біля «Берти» опівночі. Дафф кивнув.

«Вольво» рушив з місця, і батько з сином, виїхавши за ворота, щезли в тумані.

Леді піднялася металевими східцями до дверей, що вели на плаский дах казино «Інвернесс». Відчинила їх і уставилася в темряву. Чути було тільки, як тихо бурмотить дощ. Їй здалося, що всі і все довкола мали свої таємниці. Леді вже збиралася було повернутися й піти назад, як раптом тріскучий спалах блискавки освітив дах, і вона побачила Макбета. Він стояв на краєчку даху, вдивляючись у вулицю Ощадливості, яка проходила з тильного боку казино. До того, як Леді переконала міську владу очистити ту вулицю, нею у тьмяному світлі ліхтарів вешталися проститутки, які не лише закликали до себе, а й часто надавали послуги прямо там — в аркових проходах, в автомобілях, на автомобілях або просто притулившись до стіни. Колишній начальник контори державної залізниці розпорядився позакладати цеглою всі вікна, які виходили на вулицю Ощадливості, аби не бачити неподобств, які там коїлись.

Леді розкрила парасольку й підійшла до Макбета.

— Що ти тут мокнеш, любий? Я шукала тебе. Невдовзі приїдуть гості, запрошені на вечерю. — Вона глянула на гладку глуху стіну, яка фортечним муром спускалася до вулиці Ощадливості. Леді знала там кожен закуток. Саме тому й залишила вікна закладеними.

— Що ти там побачив?

— Безодню, — відповів Макбет. — І страх.

— Милий мій, не будь таким похмурим.

— Чому?

— Яка користь від усіх наших перемог, якщо вони не запалюють бодай одну усмішку на наших вустах?

— Ми виграли тільки дві битви. Війна щойно почалась. А мене вже поглинає страх. Лише Богу відомо, звідки він береться. Я волів би мати проти себе цілу банду озброєних «вершників» на мотоциклах, а не отого гада, якому ми вкоротили хвоста, але не вбили.

— Любий, припини. Нам зараз ніщо не загрожує.

— Дункан. Я бачу його там, унизу. І я йому заздрю. Він помер, я забезпечив йому мир і спокій, а все, що отримав натомість, — це тривога й кошмари.

— Це все через вариво, мій милий. Це вариво породжує у тебе кошмари.

— Люба моя…

— Пам’ятаєш, що ти сказав Коллуму? Ти сказав, що вариво робить людей божевільними. Або ти кинеш приймати його, або ми втратимо все, що надбали! Ти мене чуєш? Більше жодної крупинки варива!

— Але оті кошмари — це не продукт моєї фантазії. Мені зателефонував сержант. Договір погоджено. Чи, може, ти забула, яку справу ми запланували на вечір? Ти, мабуть, прогнала від себе думку, що сьогодні мають убити мого єдиного родича — мого названого батька і найкращого друга?

— Не знаю, про що ти говориш. І ти не знаєш. Коли буде зроблене те, що належить зробити, ти вже не матимеш, про що розмірковувати. А вариво не принесе тобі ані спокою, ані сміливості. Незабаром твоя душа отримає втіху, на яку заслужила. Тому — більше ні крихти варива, чуєш? Піди начепи на сорочку краватку. А на обличчя — усмішку. — Леді взяла Макбета за руку. — Ходімо, обеззброймо їх своєю чарівливістю.

Кетнесс сиділа в кріслі з фужером вина в руці й слухала, як у вікно мансарди періщить дощ, а по радіо виступає Кайт. Він говорив, що виконувач обов’язків старшого комісара фактично має більше влади, ніж демократично обраний мер, — і все через те, що Кеннет свого часу навмисне скоригував у власних інтересах закони міста і його нормативні акти. Їй подобався спокійний голос Кайта і його гаркаве «р». Подобалося те, що він не боявся демонструвати свій розум та обізнаність. Але найбільше подобалося їй, що він завжди проти когось виступає. Проти Кеннета, проти Тортела, навіть проти Дункана, який і сам виступав проти багатьох речей. Така позиція означала, що йому доводилося діяти самотою. Мало кому захочеться діяти власними силами, бо завжди існує альтернатива.

У Кетнесс іноді виникало бажання надіслати анонімного листа на його радіостанцію і подякувати за те, що й досі є такі принципові люди, як він, люди, які взялися виконувати роль самотнього й безстрашного сторожового пса, що стоїть на варті законності й порядку. До речі, про пса. Їй уже вдруге почувся якийсь звук під парадними дверима — чи то лише здалося? Кетнесс притишила радіо. Прислухалась. Звук почувся знов. Вона обережно підкралася до дверей і притулилася до них вухом. Знайомий скриплячий звук. Кетнесс відчинила двері.

— Даффе? Що ти робиш?

— Я… е-е-е… просто тут стою. І думаю. — Засунувши руки глибоко в кишені пальта, він погойдувався на своїх завеликих туфлях зі скрипучими підошвами.

— А чому ти не подзвонив?

— Та я дзвонив, — відповів Дафф, — але, мабуть, дзвоник не працює.

Кетнесс широко розчинила двері, але чоловік усе ще вагався.

— Чому ти такий похмурий, Даффе?

— Що — і справді похмурий?

— Вибач, я знаю, що наразі нема чому радіти, але ти заходиш чи ні?

Дафф швидко озирнувся довкола.

— Можна мені залишитися до півночі?

— Звісно, можна, але швидше заходь, бо я вже змерзла.

Сержант поклав руки на кермо свого мотоцикла Honda СВ450 «Black Bomber». Він придбав його менше п’яти років тому і в гарну погоду міг вичавити з нього до двох сотень кілометрів за годину. Проте цей мотик вже видавався дещо застарілим після появи на ринку супер-байку Honda СВ750. За шістнадцять хвилин сьома. Година пік уже минула, і впала рання темрява. Чекаючи біля дороги, він бачив кожну автомашину, яка під’їздила до перехрестя біля пагорбу Шибениця. Зі свого південного клубу Свено прислав їм підкріплення: трьох чоловіків на прізвисько «братани». Вони стрибнули на свої мотики і приїхали до міста менш як за три години. В повній готовності сиділи на своїх мотоциклах біля бензозаправки на тій дорозі, якою мала під’їхати означена автомашина. Братани вдивлялися в марки машин та реєстраційні номери. З протилежного боку дороги розташувався Колін, видершись за допомогою монтерських кігтів на залізний стовп із комутаційною коробкою світлофора. Єдиною їхньою розвагою став пробний «пуск», коли Колін вставив у коробку викрутку й повернув її. На дорозі почувся скрегіт гальм: зелене світло без переходу на жовте змінилося на червоне. За кілька секунд, коли світлофор знову перемкнувся на зелене, водії натисли на газ обережно й невпевнено, і автомобілі повільно поповзли через перехрестя; а тим часом сержант посигналив фарою Коліну — мовляв, все йде так, як вони запланували.