Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Так, це було моєю першою думкою.

— Але?

— Але є дещо важливіше за помсту.

— Посада старшого комісара?

— Ні.

— А що ж тоді?

Дафф кивнув на відчинені вікна.

— Столиця — елегантне місто, чи не так? Вона не може не подобатись. Її так легко полюбити, бо вона — немов усміхнена красуня-блондинка з сонцем в очах. Але ми з тобою ніколи не полюбимо її, правда ж? Бо віддали свої серця отому смердючому і протухлому місту на західному узбережжі. Я зрікся його, гадав, що воно для мене не значить нічого. Я і моя кар’єра були для мене важливішими за місто, яке тільки те й робило, що псувало нам настрій, розбещувало наші серця та вкорочувало нам віку. Любити таке місто, думав я, це абсурдно й безглуздо. Але так буває в житті. І тепер надто пізно розмірковувати, кого ми насправді любимо, а кого — ні.

— Отже, ти готовий пожертвувати собою заради такого міста?

— Це ж дуже легко, — усміхнувся Дафф. — Я втратив усе. Жертвувати нема чим, окрім власного життя. А як щодо тебе, Малкольме?

— Я маю що втрачати — рідну доньку.

— Ти зможеш врятувати її, тільки якщо ми завалимо Макбета. Слухай сюди. Ти — людина, яка зможе продовжити те, що розпочав Дункан. І тому я тут, бо хочу допомогти тобі, якщо ти маєш бажання обійняти посаду старшого комісара й керувати справедливо й згідно із законом.

Малкольм обережно поглянув на нього.

— Хто — я?

— Так.

Малкольм розсміявся.

— Дякую за моральну підтримку, Даффе, але дозволь мені прояснити деякі речі.

— Кажи.

— По-перше, ти мені завжди був антипатичний.

— Цілком зрозуміло, — мовив Дафф. — Я ніколи не думав про когось, лише про себе. Я не збираюся стверджувати, що тепер я — інша людина, що я змінився, однак те, що сталося, багато чому мене навчило, і це — безперечно. Я ще не розумний, але вже не такий дурний, як був.

— Можливо, але можливо також, що ти кажеш те, що мені хотілося б почути. Чого я дійсно не хочу чути, так це нісенітниці про переродження. Може, ти і змінився. Трохи. Але світ довкола тебе лишився тим самим.

— Що ти хочеш сказати?

— Я задоволений тим, що ти вважаєш мене відносно порядним. Але для того, щоб взяти тебе до своєї команди, я маю твердо знати, що оті янгольські крила за твоєю спиною не відірвуть тебе від землі та від реальності. Ти впевнений, що в моїй команді тобі не доведеться закривати очі на деякі речі? Миритися… як би це сказати… миритися з усталеною практикою вибіркового правосуддя, з «лівими» грошима в коричневих конвертах? Якщо одним махом позбавити погано оплачуваного полісмена його лівих доходів, то як ти збираєшся завоювати його лояльність? І чи не краще було б нині вигравати численні невеличкі бої замість того, щоб уперто зазнавати поразок у великих битвах?

Дафф ошелешено витріщився на чоловіка з бородою: а чи дійсно він чує це від Малкольма?

— Ти хочеш сказати, що ми маємо переслідувати не Гекату, а його дрібних конкурентів?

— Я хочу сказати, що треба бути реалістом, мій любий Даффе. Який зиск від старшого комісара, який не знає, як влаштований довколишній світ? Так, ми маємо зробити наше місто чистішим і кращим, аніж воно було за наших попередників, Даффе, але за цю роботу ми маємо, чорт забирай, отримувати пристойні гроші.

— Брати хабарі, ти хочеш сказати?

— Ми не можемо перемогти Гекату, Даффе. Наразі не можемо. А тим часом нехай він віддасть нам частину своїх доходів, аби ми мали все необхідне для боротьби зі злочинністю в нашому місті. Адже її і без Гекати у нас достатньо, їй-богу.

Спершу Дафф відчув втому. І якесь химерне полегшення. Боротьба скінчилася; він може здатися в полон і відпочити. Разом із Мередіт. Він похитав головою.

— Я не можу на таке піти. Ти — не та людина, на яку я сподівався, Малкольме. Тепер у мене не лишилося жодної надії.

— А ти гадаєш, що є кращі люди? А ти сам — кращий?

— Я — ні, але у трюмі корабля я зустрів людей, кращих за нас із тобою, Малкольме. Тому я зараз хочу піти. А ти вирішуй — відпустиш мене чи застрелиш.

— Я не можу тебе відпустити, бо ти знаєш, де я. Допоки ти не присягнешся, що не розкажеш про моє місцеперебування.

— Обіцянка, яку один зрадник дає іншому, мало чого варта, Малкольме. Тому я не буду присягатись. Краще вбий мене пострілом в голову, бо на мене вже чекає моя родина.

Дафф підвівся, але разом із ним підвівся й Малкольм та, поклавши руки йому на плечі, знову всадовив на стілець.

— Ти поставив мені вельми багато запитань, Даффе. А в розмові запитання бувають красномовнішими за відповіді. Я збрехав тобі, а твої запитання були правильними і слушними. Але я не був упевнений у щирості твого праведного гніву, допоки ти щойно не заявив, що готовий отримати кулю заради непідкупної поліції та чистого міста.

Дафф закліпав очима. Його тіло раптом обважніло, і він мало не зомлів.

— У цій кімнаті — троє чоловіків, — вів далі Малкольм. — Троє чоловіків, готових пожертвувати усім, аби продовжити ту справу, за яку взявся Дункан. — Він відклав окуляри, які машинально протирав. — Троє чоловіків, можливо, не кращих за решту — просто ми вже втратили стільки, що буде неважко пожертвувати рештою. Але ми — зерня й логіка революції, тому не будемо захоплюватися власною моральною бездоганністю. Просто плекаймо волю робити правильні речі і творити добро незалежно від того, що рухає нами і зміцнює нашу силу волі — чи то почуття справедливості (з цими словами Малкольм знизав плечима), чи то жага сім’янина до помсти, чи то пекучий сором зрадника, чи то відоме лише небагатьом моральне піднесення, чи то богобоязний страх опинитися в пеклі. Бо наш шлях — праведний, і все, що нам зараз потрібно, це воля до боротьби. Простих шляхів до чистоти і справедливості не існує, є лише важкий шлях.

— Троє чоловіків, — мовив Дафф.

— Ти, я та…

— Та Флінс, — здогадався Дафф. — Як тобі вдалося вижити, хлопчику?

— Батько виштовхнув мене з авто і з мосту, — озвався голос позаду. — Колись він навчив мене того, чого так і не зміг навчити Макбета. Він навчив мене плавати.

Дафф поглянув на Малкольма, а той зітхнув і усміхнувся. На своє здивування Дафф відчув, що теж усміхається. Відчув, як щось підкотилося йому до горла. Подумав, що то схлип. Але збагнув, що то був сміх, а не сльози, збагнув лише тоді, коли почув, як вголос розсміявся Малкольм, а за ним і Флінс. То був бойовий сміх.

— Що тут таке?

Вони обернулися й побачили старого Альфі, який стояв на порозі з отетерілим виразом на обличчі та газетою в руці, і розсміялися ще голосніше.

31

Леннокс стояв, витріщившись у вікно. Зважуючи в руці гранату. Ангус. Ангус… Він і досі нікому не розповів про зустріч на фабриці «Естекс». Чому? Він і сам не знав. Знав лише, що протягом дня нічого не зробив. І вчора не зробив нічого. І позавчора. Щоразу, намагаючись прочитати звіт, він не міг зосередитись. Неначе літери рухалися й утворювали нові слова. «Реформування» перетворювалося на «інформування», а «нарада» — на «зрада». Щоразу, коли він піднімав слухавку, її вага зростала до тонни, і йому нічого не залишалося, крім як знову покласти її на апарат. Спробував був читати газети і дізнався, що старий Циммерман висунувся в мери. Циммерман був постаттю ані суперечливою, ані харизматичною; його поважали за компетентність — і недаремно, але серйозної конкуренції Тортелу він скласти не міг. Потім Леннокс почав був читати статтю про зростання наркоторгівлі, яка, згідно з даними ООН, перетворилася на одну з найбільших індустрій і посіла друге місце після торгівлі зброєю. Та швидко збагнув, що лише вдивляється в літери, нічого не розуміючи.

Минуло вісім днів відтоді, як Дафф уникнув пастки у столиці. Коли Леннокс і Сейтон постали перед Макбетом у його кабінеті, той аж запінився від злості. Коли Макбет вибухнув тирадою про те, яким йолопом його виставили в столиці, то у нього в куточках рота аж слина бульбашками взялася. Кричав, що цього ніколи не сталося б, якби Сейтон та Леннокс спромоглися спіймати Даффа ще тоді, коли той був у місті. Але, як не дивно, Леннокс відчув полегшення, дізнавшись, що Дафф наразі живий і на свободі.

86
{"b":"823509","o":1}