Один із кулеметів припинив стрільбу.

Сейтон обернувся до кулеметника.

— Що сталося, Ангусе?

— Роботу зроблено, — гукнув Ангус у відповідь, змахуючи убік свого білявого чуба.

— Без мого наказу ніхто не зупиняється.

— Але ж…

— Ти мене зрозумів?! — гаркнув Сейтон.

Ангус промовчав, ковтнувши слину.

— За Банко?

— Я ж казав — за Банко! Давай!

Кулемет Ангуса заговорив знову. Але Сейтон збагнув, що стрілець був правий. Роботу було зроблено. Буквально кожен квадратний дециметр будівлі був зрешечений кулями. Було зруйновано геть усе. Геть усі були мертві.

Сейтон чекав. Заплющив очі і просто слухав. Але потім вирішив, що пекельним машинам вже час і відпочити.

— Стоп! — скомандував він.

Кулемети замовкли.

Над розтрощеним клубним будинком здіймалася хмара пилюки. Сейтон знову заплющив очі і вдихнув повітря. То була хмара з людських душ.

— Що сталося? — шепеляво спитав Олафсон з протилежного кінця вантажівки.

— Треба економити набої, — відповів Сейтон. — Бо сьогодні після обіду маємо ще попрацювати.

— Сер, у вас кров тече! З руки!

Сейтон поглянув на свою куртку, яка прилипла до плеча в тому місці, де текла кров. Він приклав до рани руку.

— Все гаразд. Усім тримати пістолети напоготові. Заходимо всередину й рахуємо тіла. Якщо знайдете Свено, повідомите мені.

— А якщо знайдемо живих? — спитав Ангус.

Хтось розсміявся.

Сейтон змахнув зі щоки краплину дощу.

— Повторюю ще раз. Макбет наказав не залишати в живих жодного з убивць Банко. Така відповідь тебе влаштовує, Ангусе?

Мередіт чіпляла на мотузку білизну на веранді біля парадного входу. Вона любила цей будинок, любила його традиційне сільське єство — невибагливе, раціональне та практичне. Коли люди чули, що вони з Даффом живуть на фермі у Файфі, то мимоволі уявляли розкішний маєток, і їм здавалося, що Мередіт просто маніжиться, розповідаючи, як просто вони живуть. Ті люди, напевне, думали: «І що жінка з такої аристократичної родини могла забути на цьому покинутому клаптику землі?»

Мередіт випрала всю постільну білизну в домі, аби Дафф не подумав, що випрані лише простирадла з їхнього подружнього ложа. На яких вони спатимуть сьогодні. Забудуть все погане, не згадуватимуть те, що вже минуло. Розбудять в собі те добре, що було між ними. Воно просто заснуло, от і все. Від цієї думки в грудях у неї потепліло. Той інтим, який стався між ними на камені сьогодні вранці, був чудовим. Як у перші роки спільного життя. Ні, навіть кращим. Мередіт мугикала пісеньку, яку почула по радіо, але не пам’ятала назви; повісивши останнє простирадло, вона провела по ньому рукою і вдихнула його свіжий аромат. Вітер підкинув простирадло у повітря, і сонячне сяйво залило їй руки й сукню.

Воно було яскравим, приємним і теплим. Отаким має бути й життя. Кохатися, працювати, просто жити. Так її виховали, таким і досі було її кредо.

Мередіт почула, як десь верескнула чайка, і прикрила долонею очі. Що вона тут робить так далеко від моря?

— Мамо!

Пройшовши поміж кількома мотузками з випраною білизною, вона найкоротшим шляхом підійшла до парадного входу.

— Що, Юене?

Син сидів на ослінчику, підперши підборіддя рукою, і вдивлявся в далечінь. Він мружився від яскравого денного сонця.

— А татко що, не скоро повернеться?

— Повернеться. Як там суп, Емілі?

— Він був готовий іще сто років тому, — відповіла донька, старанно помішуючи ложкою у великому горщику.

Бульйон. Проста й поживна селянська їжа.

Юен закопилив губу.

— Але ж він казав, що повернеться до того, як ми сядемо за стіл.

— А ти повісь його догори ногами за те, що він не виконує своїх обіцянок, — мовила Мередіт, погладивши хлопцю чуба.

— Хіба людей можна вішати за те, що вони брешуть?

— Можна. Всіх без винятку, — відповіла Мередіт, кидаючи погляд на годинник. Зараз, коли працював лише один міст, у годину пік на дорозі могли виникнути затори.

— А хто?

— Що — хто?

— Хто вішає людей, які брешуть? — Погляд Юена був відстороненим, наче він розмовляв сам із собою.

— Як — хто? Звісно, що чесні хлопці. Ті, які самі не брешуть.

Юен обернувся до матері.

— У такому разі брехуни — просто недоумки, бо їх значно більше, ніж чесних хлопців. Вони могли би здолати чесних і натомість повісити їх.

— Чуєте? — спитала Емілі.

Мередіт прислухалася. Тепер і вона вже почула. То був далекий гуркіт двигуна, що наближався.

Хлопець підстрибнув з ослінчика.

— Він їде, іде! Емілі, сховаймося і налякаймо його!

— Гаразд!

Діти втекли до спальні, а Мередіт підійшла до вікна і прикрила долонею очі від сонця. Її непокоїла неясна тривога. Можливо, вона боялася, що Дафф, який приїде додому, буде вже не тим Даффом, який поїхав вранці до міста.

Дафф увімкнув нейтральну швидкість і прокотився останні метри гравійною доріжкою перед будинком. Гравій під колесами щось невдоволено бурмотів — наче вередували підземні гноми. Він мчав, мов навіжений, від Кетнесс, порушивши свій принцип, якого дотримувався завжди — ніколи не користуватися синьою мигалкою, яку тримав у бардачку. Причепивши мигалку на дах автомобіля, Дафф примудрився проскочити довжелезну чергу на дорозі перед старим мостом, але його проїжджа частина була такою вузькою, що, попри мигалку, він все одно змушений був повзти, мов слимак, скриплячи зубами від люті. Він різко загальмував — і підземні голоси замовкли. Вимкнув двигун і вийшов з авто. На простирадла, які гостинно махали йому з ганку, падало яскраве світло. Отже, Мередіт влаштувала прання. Випрала всю постільну білизну, аби він не думав, що вона випрала лише простирадла їхнього подружнього ложа. І навіть попри те, що він був ситий сексом по горло, думка про це зігріла його серце. Бо він покинув Кетнесс. А Кетнесс покинула його. Вона стала на порозі, витираючи останню сльозу, а потім поцілувала його на прощання і сказала, що відтепер двері її квартири для нього зачинені.

Що вона сама так вирішила. Можливо, одного дня у двері, через які він пішов, увійде хтось інший. А він відповів, що теж на це сподівається і вважає, що той «інший» буде дуже щасливим чоловіком. На вулиці він аж підстрибнув від полегшення, щастя і повернутої свободи. Так, уявіть собі: він — вільний! Вільний повернутися до своєї дружини й дітей! Життя — дивна річ. Дивна й чудесна.

Дафф попрямував до веранди.

— Юен! Емілі!

Зазвичай, коли він повертався додому, діти вибігали йому назустріч. Але іноді ховалися, щоб потім зненацька напасти на нього із засідки.

Він пройшов поміж мотузками з простирадлами.

— Юен, Емілі!

Дафф зупинився. Його не було видно з-за простирадл, які кидали довгі рухливі тіні на підлогу веранди. Він вдихнув запах мила і прісної води, в якій їх випрали. Був іще один запах. Дафф усміхнувся. Бульйон. Його усмішка стала іще ширшою, коли він згадав доброзичливу суперечку з Юеном, який наполягав, щоб татко приклеїв бороду до маски таємного агента ще до того, як вони сядуть за стіл. Напад із засідки міг статися кожної секунди.

У тінях, що їх кидали простирадла, виднілися маленькі цятки сонячного світла. Дафф відчув, як серце на мить завмерло. Провів пальцем по простирадлу. І відразу ж знайшов у ньому дірку. Потім ще одну. Йому перехопило подих.

Він відсунув простирадло вбік.

Кухонне вікно зникло. Стіна була зрешечена так сильно, що скидалася радше на діру, ніж на стіну. Дафф зазирнув в отвір, де колись було вікно. Зрешечений казанок на плиті. Плита й долівка довкола неї залиті паруючим жовто-зеленим бульйоном.

Йому захотілося зайти всередину. Він мусив зайти всередину, але не міг. Неначе прикипів до підлоги на веранді, а сила волі покинула його.

«Але ж на кухні нікого немає», — сказав він собі. Там порожньо. Може, і в решті будинку теж нікого немає. Будинок зруйнований, але порожній. Може, їм вдалося втекти до хижі. Може. Можливо, він іще не втратив усе.